Казка за казкою

– А як не підкаже? А як не знайдете? А як забудете про нас?
– Е, дівчино, не знаєш ти чумака Сидора. Чекайте нас, ми повернемося.
І тут підійшли вони до мудрого дерева, де на них з нетерпінням чекали. Спершу була
безмежна радість. Раділи з перемоги. Дякували мудрому дереву, дякували одне одному. А
потім почалися сльози. Плакала Настуня, бо ні за що не хотіла розлучатися з Іваном.
– Я поїду з вами, – говорила крізь сльози дівчина.
– Та зрозумій ти, – переконував Сидір, – кінь у нас один. Тобто… – Сидору стало
ніяково, що він заговорив про коня при Настуні. Та того ніхто не помітив.
– Я пішки піду, – плакала дівчина.
– Поживи у чаклуновій оселі, – умовляли її Сидір з Іваном.
– Та ні за що! Ні однієї хвилиночки!
– З нами тобі не можна. І треба тобі тут нас чекати, щоб ми тебе потім знову не шукали.
Тут ти будеш у безпеці, всі лісові мешканці будуть з тобою.
Настуня мусила змиритися. І хлопці вирушили в дорогу.
Дорога була довга і трудна. Підбилися в коня ноги, зазнали обидва холоду і голоду.
Мали ще чимало всіляких пригод. Та не про те сьогодні мова.
От дісталися вони нарешті до тих розлогих степів, по котрих чумаки з Криму сіль везуть.
Сонце тут смажить, ніби на гарячу пательню потрапили, – ні тобі хмариночки!
– Ой, брате, пропадемо ми тут, – благально сказав зморений вкрай Іван.
– Назад вороття нема, – відповів Сидір. – А ти, брате, про Настуню свою думай. Ти ж
любиш її?
– Ой, люблю!
– То терпи. Вони ж там на нас чекають.
– То дай же хоч води напитися.
– І води не дам. Хіба що трохи, губи змочити. Напоїмо Мавку, а решту – самі!
Сидір і сам ледве здобувся на голос. Змочили губи – і рушили далі. Аж тут десь опівдні,
саме, коли сонце вже їх, здається, досмажувало, з’явилася дівчина. Вона йшла їм назустріч.
Та гарна ж, у вінку з польових квітів. Квіти свіжі, ніби щойно зірвані, ніби і сонце їх не
пекло. Дівчина йшла прямісінько до них. Хлопці і про спрагу забули. А дівчина чинно
привіталася і попросила, звертаючись до Сидора:
– А чи не маєш ти, козаче, часом води напитися?
– Є у нас вода, пригощайся, красуне!
І подав їй Сидір флягу з водою. Дівчина відпила трохи, а решту вилила коневі під ноги.
Сидір з Іваном остовпіли, а дівчина зареготала:
– Що? Жаль води?
А Сидір поспішно:
– Ні, красуне, не жаль.
– Знаю, знаю, що мене шукаєте, і знаю, для чого.
– Допоможи нам, коли твоя ласка.
– Авжеж допоможу. Ви ж мені і води не пошкодували. Повертайтесь до мудрого дерева.
Відміряйте від дерева три кроки і копайте криницю. Вода в тій криниці буде цілюща і
благодатна. Нап’ється хворий – одужає, нап’ється немічний – міцнішим стане, нап’ється
сильний – сили йому примножаться. І зніме та вода всі злі чари та наговори.
А за ваші добрі серця скорочу я вам дорогу. Так що не жалійте води – незабаром
матимете її вдосталь. А зараз… – І вона вирвала квітку із свого вінка і подала Сидорові. –
Візьми цю квітку і обоє закрийте очі.
Квітка була в руці у Сидора, друзі закрили очі, лише на мить закрили, ще у вухах дзвенів
чарівний голос степової Мавки, а вже були вони у своєму лісі біля мудрого дерева. Ніхто не
сподівався, що повернуться вони так швидко.
Напившись досхочу джерельної води та добре відпочивши, взявся Сидір за роботу –
криницю копати. Недовго і копав – як благодатне джерело забило. Наповнилась Сидорова
криниця цілющою водою, і всі, хто того хотів, могли пити її, вмиватися нею. Напився кінь –
парубком-красенем став, напилася сарна – стала прегарною чорнявкою з довгою косою. А
пташина мала пити не стала:
– Полечу перше й оповіщу всіх мешканців лісу. Бо як вони знатимуть? А вже потім …
І полетіла. І, випереджаючи її, линула радісна пісня про цілющу воду з криниці, що
викопана чумаком Сидором біля мудрого дерева.
Приходили, прибігали, прилітали звірі і птахи. Вони пили цілющу воду і ставали людьми
– спадали з них злі чари.
Скільки ж їх, врятованих! І всі вони дякували чумакові Сидору. А Сидір сказав:
– Не мені дякуйте, а всім: і мудрому дереву, і сарні … – і запнувся, – Галі, і Іванові, і
маленькій пташині …
Повів очима, шукаючи пташку, та її не було. Вродлива невеличка блакитноока дівчина
посміхалася до чумака:
– Ось де я!
І Сидір також посміхнувся.
– А ще дякуймо Мавці степовій, що нарадила нам цю криницю викопати.
Сидір підійшов до криниці і кинув у воду квітку з вінка степової Мавки:
– Хай твоя квітка ніколи не в’яне!
– Я чую тебе, – долинув здалеку ніжний дівочий голос.
– Невже із степів її голос долинув аж до нас? – здивувався Сидір.
І почув далекий загадковий дівочий сміх.
Та раптом зашумів вітер-верховинець, листя з дерев посипалося, крони понахилялися. І
на галяву просто згори опустився зелений трон, уміло змайстрований з гілок і заквітчаний
усіляким лісовим зіллям.
– Лісовий цар, – загуло довкола.
На троні сидів невеличкий зелений чоловічок. На голові в нього була корона з дубового
листя. Всі схилилися перед ним. Лише чумак Сидір стояв собі та й спокійненько розглядав
лісового царя.
– А ти, чумаче, чому переді мною не схилиш свою горду голову? – озвався після
привітання цар до Сидора.
– Бо не чув ще нічого про твої вчинки, царю, і не знаю, чи добрі вони, чи злі.
– Я дбаю про всі ліси на землі, про всі дерева, кущі, зілля, про всю живність. Я слідкую,
щоб усе росло і цвіло в свій час, щоб усі законів лісових дотримувалися.
– Тоді я схиляюсь перед тобою, царю, – і Сидір вклонився цареві. – Але дозволь
запитати тебе, як же так сталося, що допустив ти в свої володіння злого чаклуна?
– Скажу. Щоб цінувалося добро, мусить бути і зло. Боротьба із злом гартує і єднає всіх.
– Ні вже, царю, придумай щось краще для єднання. На те ти й цар, – сказав Сидір.
– Гаразд. А тепер скажи мені, Сидоре, як я маю тебе нагородити за те все, що ти зробив?
– Коли твоя ласка, – сказав Сидір, – то я б хотів мати коня, бо без коня мені не
добратися додому.
Цар плеснув у долоні – і на галяві з’явився кінь: грива – як жар, копита – місяцем
підковані. Подякував Сидір за такий дарунок.
– Проси ще. Що хочеш, проси, – сказав цар.
– А мені більше нічого не треба. Силу маю, руки вмілі, захочу – все матиму.
– Гордий ти, чумаче. Та я все ж нагороджу тебе. На ось тобі батіг. Кого вдариш ним –
покірним тобі стане: чи то звір, чи людина.
– От дякую тобі, царю. Для дружини моєї це те, що треба.
– Ну-ну, це не для жінок.
– Та я легенько, люблячи, щоб розумнішою була.
Усі засміялися.
– А ще… На ось тобі гаманець, котрий ніколи не буде порожнім, скільки б ти з нього не
брав. А ще… Перстень. Бо яка ж казка без чарівного персня? Як сутужно тобі буде, поверни
камінчик на ньому – і я до тебе на допомогу прийду.
Подякував Сидір цареві, поклонився на чотири боки, сів на свого коня та й поїхав
додому. А в лісі ще довго тривало свято. І всю ніч там соловейки співали, хоч їм і не час був
співати, бо літо стояло у розпалі.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

2 × four =