Казка за казкою

– Крізь нього не пролізе навіть найменший Аговчик, – сумно подумала Оля.
Усі аговчата були не такі вже й погані, і Оля з ними швидко подружилася. Вони жаліли
дівчинку і, якби могли, то відпустили б її додому, але аговчата не знали, як це зробити.
Дівчинка розповідала їм найцікавіші казки з тих, що їй розповідала мама.
Але аговчатам було важко їх зрозуміти, бо вони ніколи не бачили ні лісу, ні річки, ні
квітів, ні блакитного неба. Оля з радістю все їм би показала, і нехай би потім вони
поверталися до свого дому, якби тільки захотіли. Але Оля була певна, що той, хто хоч раз
побачив небо, сонце, квіти, дерева і траву, ввесь прекрасний світ, ніколи не погодився б
повернутися сюди, в ту оселю, де сиро і темно.
– Я жив би у лісі, – замріяно сказав найменший Аговчик, – або ні… а можна, щоб я жив
десь поблизу від тебе? Ну, скажімо, у твоєму садку, про котрий ти так цікаво розповідала.
– Звичайно, можна. Я поселила б тебе у дуплі престарого дуба. Тобі було б там тепло і
затишно.
– А ти приходила б до мене і розповідала б мені найцікавіші казки.
– Звичайно, – погодилася Оля. – Якби мені залізти аж до того віконечка, – мрійно сказала
дівчинка, – я б хоч побачила, куди воно виходить.
Аговчата дружно взялися їй допомагати. Вони складали справжню піраміду з усього, що
було в їхній оселі, а на ту піраміду мала залізти Оля. Вона спробувала, але тут-таки впала і
боляче вдарилася. Та це її не зупинило, і Оля обережно полізла знову. І ось вона стоїть на
самому верху пірамідки, а в неї над головою бажане віконечко. Дивитися було вкрай
незручно, треба було задирати голову, а так легко було і впасти. Але Оля дивилася,
роздивлялася: де ж це вона?
“Це ж мусить бути недалеко від криниці, – міркувала дівчинка. – А-а, це либонь ярок. Он
старезна липа… і кущі, і бур’яни…”
Раптом вона почула знайомий гавкіт, а потім і побачила знайому цікаву собачу
мордочку. Та це ж Бровко, собака тітки Марії.
– Бровку, Бровчику, – покликала дівчинка, ледь не плачучи. – Я тут, мій хороший, я тут!
Біжи додому.
Але Бровко вже й сам знав, що йому робити. Він біг і голосно гавкав. Аговчата більше не
витримували. Вони всі дряпалися на пірамідку і конче хотіли, аби Оля їх підсадила до вікна.
Дівчинці було неприємно брати в руки ті створіння, але вона тамувала в собі гидливість і
підіймала по черзі до вікна кожне аговченя.
– Здається, мама йде, – сказав найменший Аговчик. І всі миттю позіскакували додолу.
Ще не встигли вони дорешти розібрати свою пірамідку, як увійшла мама.
– Що це ви тут наробили? Хіба можна вчиняти отакий гармидер? Негайно поставте все
на місце. Ні на хвилину не можна вас залишати самих. Олю, ти ж тут найбільша, мусиш за
ними трохи дивитися. Добре, що батько не надійшов. Було б нам.
– Я зараз усе поставлю на місце, – сказала Оля і кинулася допомагати аговчатам,
дослухаючись, чи не загавкає Бровко. Але за загальним гармидером нічого не було чутно.
Раптом зі стелі посипалося скло: хтось знадвору розбив віконечко. Тепер Оля виразно
почула гавкіт Бровка і голос мами:
– Олюню, донечко, ти тут?
– Тут я, тут, – ледь не плачучи, гукала Оля. Вона кидалася то в один, то в другий бік, але
без пірамідки не могла вилізти.
– Чекай, доню, чекай, ми тебе зараз визволимо.
Зі стелі посипалася земля і глина. Аговчата злякано поховалися по кутках. Тільки
найменший Аговчик вистрибував і гукав:
– О-ля-ля, візьми мене з собою. Я буду жити у лісі чи в твоєму садку. Я буду бігати по
великій-великій землі.
Тут увійшов Агов-старший. Його засліпило яскраве сонячне світло, і він стояв, нічого не
розуміючи.
– Що тут відбувається? – крикнув Агов.
– Це прийшли за Олею, – тихо сказала Аговчиха. – Їх можна зрозуміти. І я б за своїми…
– Що? Руйнувати мою оселю? Та я вам…
– Вгамуйся. Не галасуй. Оселю ми нову збудуємо. Ти б краще про дітей подумав, – тихо
сказала Аговчиха.
А в розширений отвір уже спустився Олин тато. Він підняв дівчинку на руки і підсадив
наверх, де вона відразу ж потрапила в обійми мами. Бровко гавкав і весело стрибав,
намагаючись лизнути Олю.
– Молодець, молодець, Бровчику, дякую тобі, – гладила Оля схвильованого собаку. – Без
тебе я б пропала.
Олин тато виліз, сердито показуючи кулак Агову:
– Павуче плем’я! Ваше щастя, що мені ніколи. Я б вам…
Вони всі стояли у неглибокому ярочку, що був поблизу криниці. Він був захаращений
всяким мотлохом. Люди скидали сюди всякий непотріб.
– От що буває, коли ніхто не дбає про екологію. Завтра все це розчистимо, – сказав Олин
тато.
Тут дівчинка опустила очі і побачила малого Аговчика, що ховався в зеленій траві.
– Ти куди? Негайно вертайся додому, – суворо сказала Оля.
– Ні, я буду жити тут, – пропищав Аговчик.
– З ким ти там розмовляєш? – нахилився тато. – Та бий його.
І вже хотів було вдарити Аговчика ногою. Та Оля заступилася за нього і сказала:
– Ні, тату, не треба. Це також екологія. А ще він мій друг. Я йому пообіцяла, що його тут
ніхто не скривдить. Ми віднесемо його в дупло старого дуба. Там він буде жити.
– А Оля мені розказуватиме казки.
Усі посміхнулися і рушили додому. Попереду йшов тато і власноруч ніс малого
Аговчика. А позаду біг щасливий Бровко.

Про пана, Івана та скриню хитрощів
Жили собі на світі чоловік та жінка. Бідні були. Жили зі своєї праці,
зате в злагоді та радості. Мали собі хатину, садочок та нивку
невеличку. З того і жили. Як кажуть, бідні, але гідні. Їхня чепурненька хата
завжди славилася гостинністю, а найбідніший чоловік не виходив звідти голодний і без
шматка хліба.
Трьох синочків їм Бог послав – теж утіха чимала. Старший і середульший – так собі: до
роботи не дуже, до навчання – ніякі. Зате хотіли добре жити і смачно їсти. Тут у селі їм таке
не світило – то, як повиростали, подалися вони в чужі світи – щастя шукати. А найменший
син, що Іваном звався, до всього був удатний: і до роботи, і до танців, а вже що співати
любив, то ніхто його переспівати не міг. Та найбільше любив Іван усякі небилиці розказувати
– був до того такий майстер, що іншого такого й не знайдеш. А що вже розумний та хитрий
був – то кого завгодно перехитрує.
– І в кого ти, Іване, такий вдався? – запитували у нього іноді.
– У прапрапрадіда свого. То він великий штукар був.
– А звідки ж ти знаєш про свого прапрапрадіда? Ми ж його і не пам’ятаємо, хоча й
старші за тебе.
– А мені про нього розповіла дружина внука двоюрідної сестри моєї троюрідної бабусі.
– А щоб ти здоровий був!
– Дякую. Буду.
Жив Іван щасливо зі своїми батьками. Любив їх, беріг їх, але прийшла старість, від якої,
кажуть, ліку нема, та й батьки повмирали. Сумував Іван за ними тяжко. Але що зробиш?
Сумуй – не сумуй – а жити якось треба. Та й почав господарювати сам, не забуваючи науки
свого батька. Добре йому все йшло. Хоч багатим і не був, але й без хліба не сидів. А що люди
його любили, то й не сказати. Та й він людей любив: тому пораду дасть, того жартом чи
піснею розважить, а часом при життєвих негараздах і хитрість якусь підкаже.
– Ну вже той Іван! Хитрощів у нього цілий мішок, – казали про нього, посміхаючись.
От якось приходить до Івана пан та й каже:
– Ти знаєш, Іване, що про тебе люди говорять?
– Ні, не знаю. А що, пане?
– Та кажуть, у тебе є мішок хитрощів. Чи це правда?
– Ні, пане, неправда. Брешуть люди. Я свої хитрощі не в мішку тримаю.
– А в чому? – аж нахилився до нього пан.
– Е, не скажу. Це таємниця.
– Ну скажи, Іване. Дуже мені кортить знати.
– Не можу. Ще хто почує та й украде. Не можу.
– Ну скажи, Іване, – причепився пан. – Я нікому не розкажу. Хочеш, я дам тобі десять
червінців?
– Добре. Тільки гроші наперед. Бо я вас знаю.
Дав пан Івану десять червінців, а Іван і каже:
– Добре вже, скажу. Я, пане, свої хитрощі в скрині ховаю.
– А де ж та скриня, Іване?
– Ага, так я вам і скажу!
– Та скажи, Іване! Ну хочеш, я тобі ще двадцять червінців дам? Тільки скажи.
Узяв Іван двадцять червінців та й каже:
– А скриня та у садку під грушею закопана.
Воно б, може, нічого б і не сталося, якби пану не закортіло ті хитрощі вкрасти. Та Іван
той панський задум розгадав. Як тільки пан пішов, Іван поліз на горище, здійняв старезну
скриню, що вже й шашіль її поточив, напхав у неї клоччя та старого шмаття і закопав у садку
під грушею. А пан не просто заради цікавості випитував усе в Івана та ще й йому гроші
платив, аби той розказав. Надумав пан викрасти в Івана скриню з хитрощами, щоб
похизуватися перед іншими панами, як вони до нього у гості прийдуть. Уночі, коли всі спали,
приїхав пан зі своїми слугами та й відкопав скриню в садку під грушею. Привіз її додому,
зачинився в покої та й відімкнув скриню, а там… Ну, ви вже знаєте, що там було. Плюнув пан
спересердя та звелів скриню у море кинути.
Наступного дня прийшов пан до Івана та й каже:
– Надурив ти мене, хлопе. Ніяких хитрощів у тій скрині не було.
– А звідки ви, пане, знаєте?
– Бо я її відкопав та й додому забрав.
– І що там було, пане?
– Та… клоччя і непотріб всякий. Я тільки не знаю, на якого гаспида ти все це тримав та
ще й закопав під грушею.
– А ви, пане, до самого дна ту скрину переворушили?
– Та на якого дідька я мав би весь цей мотлох ворушити?
– І що ви, пане, зробили з тією скринею?
– Та велів кинути у море.
– Ай-ай-ай! Що ви наробили! – Забідкався Іван, ледь не плачучи.
– Невже тобі жаль того мотлоху?
– Та ж таки жаль. Під тим мотлохом, на самому дні зберігалася торбинка з золотом. Не
дуже багато його там було, всього півпуда. Та однак шкода.
Пан аж зблід, таке почувши.
– А де ж ти, хлопе, стільки золота взяв?
– Та це мені від моїх батьків спадок дістався. Це ще прапрапрадід мій десь розстарався.
Він козаком був, у походи різні ходив, от і надбав.
– А чому ж ти в бідності такій живеш? Та й батьки твої не були багачами.
– Вони берегли для нас, для дітей. А я ото збирався оженитися та думав хату нову
поставити та зажити по-людськи. А тепер усе пропало. Ех, пане, пане.
– Ну добре, хлопе. Але де ж все-таки твої хитрощі?
– Та ж у скрині, я ж вам уже казав.
– Але ж де та скриня?
– Е, пане, вам небезпечно щось довіряти. Он як ви зі мною обійшлися.
– Та скажи, Іване. Дуже мені знати кортить. Я дам тобі тридцять червінців.
– Та добре вже, скажу. Просто ви, пане, не під тією грушею копали. От і все. У мене в
садку дві груші.
Почухав пан потилицю та й пішов додому.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

12 − three =