Та у кожного були свої справи. Та й не могли ж вони і справді отак усі гуртом залишити
казковий світ. А казки? Як вони будуть без них?
– Ми провідуватимемо вас почергово. Ви ж тепер вірите в казки?
– Звичайно. І не сваритиму більше Улянку, що вона так надмірно захоплюється казками.
А ти, Насте? Ти йдеш з нами? Ну подивися на себе. Яка з тебе Баба Яга? Ходімо.
Працюватимеш у нас чи санітаркою в лікарні, чи… продаватимеш морозиво. Це в тебе вийде.
А іноді ти ходитимеш у гості в світ казки.
Тітка Настя погодилася. Вона була дуже схвильована.
– А як же ми без Баби Яги? – запитав хтось. – У казках мусить бути Баба Яга. І діти вже
до того звикли.
– Ну… не знаю. Доведеться вам нову Баба Ягу шукати, – сказала Улянчина мама. – Але,
будь ласка, нехай вона буде трішечки добріша.
– Це я, по-твоєму, була зла? – образилася тітка Настя.
– Ну-ну, не ображайся, а поки що… – І Улянчина мама глянула на чарівника: – Чи не
можна трохи морозива? А за бовдура ти мені пробач.
– Я з радістю. Тепер я – могутній чарівник. Мої сили знову до мене повернулися.
Поласувавши морозивом, стали прощатися. Ми мали поверталися додому. Чарівник
повинен був нас провести, аби з нами дорогою нічого не трапилося, аби нас, скажімо, не
захопили які-небудь пірати. Перед тим, як остаточно попрощатися, всі захотіли глянути на
Квітку-Семицвітку. І як же зраділи, коли побачили, що ці дивовижні квіти цвіли собі і аж
промінилися світлом добра.
– Тепер усе. Повертаємося.
– Чекай мене, красуне, – сказав козак Улянці. – Я неодмінно приїду до тебе. На баскому
коні приїду.
Ми поверталися додому. Улянка тримала на руках свого Мурчика в чоботях.

КОТИЛАСЯ ТОРБА

Приказка
Кортилася торба
з високого горба.
У торбі – паляниця,
комусь знадобиться.
Хто її відкусить,
казати казку мусить.
Паляниця смачна,
казочка смішна
і зовсім не страшна.
Шматочок паляниці
дам знайомій киці.
Охочих нема –
то решту з’їм сама.
Як паляницю з’їм,
то й казку розповім.
А може, й не одну,
а може, і не дві …
А скільки набереться
в глибинах мого серця
і в мене в голові.
Мені казати,
а вам слухати.
Нікому не заважати,
нікого не зачіпати,
потилицю не чухати.
Набридне – засинайте,
цікаво – дочитайте.
Як не вмієте читати,
попросіть сестру чи брата,
або маму, або тата.
Книжку розкриваю,
казку починаю.

Про бідну вдову та її синів
Із-за гори ворон кряче.
Чого бідна вдова плаче?
– Як же ж мені не плакати?
Нічим діток годувати.
Усі гори зеленіють,
де багаті жито сіють.
Тілька одна гора чорна,
де сіяла бідна вдова…
Отак і жила бідна вдова Явдоха Перебийносиха, як у тій пісні співається.
І це вже зовсім не з казки, а з життя. Отак і жила вдова Явдошка з
трьома синами в селі Сухоріччя, що недалеко від Дніпрових заплавів. Не тепер
це було, а ще в ті часи, коли козацтво край свій боронило та на шаблях своїх волю
виколисувало. Чи важко Явдошці жилося? Та ви ж чули: як у тій пісні про бідну вдову, що її і
досі кобзарі співають. І про Явдошку вже давно забули, і про синів її, а пісня жива і ще довго
житиме на струнах кобзарів.
Дивувалося сонце:
– Чи ця жінка спить колись? Заходжу – вона ще на ногах, сходжу – вона вже на ногах.
Наче й не лягала зовсім. А хіба влежиш, коли все на твоїх руках? І поле, і вся господарка, і
діти…
А коли хлопці підросли, стала і їх до роботи привчати. Той корову пасе, той за плугом
ходить, а найстраший вже й за косу береться. Тішиться мати:
– От я вже й свого косаря дочекалася. Ще трошки підростуть мої діти – і кину я бідою об
землю. А там і невістки звеселять мою хату, внуки знайдуться…
Отак мріяла собі вдова та ростила своїх синів-соколів. А хлопці росли навдивовижу: і
гарні, і розумні, і до роботи беручкі, і знають, кому яке слово до ладу сказати. А вже як про
козаків що почують, то очі в них так і заблищать.
– Усі в батька, – зітхала Явдошка, згадуючи свого відважного чоловіка, що склав голову
під Батогом.
Дивувалася люди:
– От Бог дав талан Явдошці. Таких синів викохала.
А Явдошка й сама крадькома хрестилася та Богу дякувала.
Виросли сини. Пора б і женити. Явдошка вже потай і невісток собі приглядала. А хлопці
– ні та й ні:
– На Січ підемо, матінко, благословіть.
Тут Явдошка вдарилася об поли руками:
– Та невже ж таки всі три? Нехай би хоч найменшенький зостався. Він, либонь, більше
до пера схильний, ніж до шаблі.
– Що Ви, мамо, – обізвався молодший син. – Хіба я з лопуцька? Як би це я та вдома
сидів, коли мої брати ворогів битимуть? Не гоже, матінко. Хіба ж Ви так мене вчили?
І справді, не так вчила їх мати, щоб за чиїсь плечі ховатися. Та й про батька їхнього
відчайдуха, а свого чоловіка, не раз їм розповідала.
– Ой, діти, діти! Сини мої! – зітхнула, заплакала та й благословила своїх соколів, щоб
мандрували вони на Січ та були там добрими козаками. Наказувала їм, щоб старших
шанували, небезпеки обминали та про свою матір не забували.
Минув рік, минув і другий. Нема звістки про Вдовиченків.
– Де ж там мої діти, мої сини? Як вони там маються? – журилася мати, – чи живі?
Але ж недарма кажуть, що добра звістка може часом десь заблудитися, а недобра таки
хату не обмине. Не обминула вона і Явдощину хату: загинув її найстарший син, її Семенко.
Ото вже плакала та голосила Явдоха Перебийносиха. Але ж не одна вона тоді тужила. Багато
матерів плакало тоді по Україні за своїми синами. Ті їхні плачі і в пісні перейшли та лягли на
струни кобзарям.
Візьми, мати, піску жменю,
посій його на каменю.
Як той пісок житом зійде,
тоді син твій з війська прийде.
А через рік знову горе: загинув і середульший син, її Петро.
– Господи, залиш мені хоч найменшого сина Івана, – просила бідна вдова.
Але доля її не пошкодувала. Ще через рік прийшла звістка і про смерть наймолодшого
сина. Плач, не плач, а горю не зарадиш. Та й зажила Явдошка сама, як і колись. Тільки тепер
надій ніяких не було та й сили вже не ті. Важко їй свою нивку обробляти, своє, хоч і
маленьке, господарство доглядати.
Якось напровесні вийшла Явдошка з хати, стала та й дивиться, чи не час у поле
виїжджати. Дивиться – коли парубок якийсь іде та на Явдощині ворота поглядає. Ставний та
гожий. Сльози на вдовині очі навернулися – синів своїх згадала. А парубок прямісінько в її
двір завернув:
– Добрий день Вам, паніматко!
– І тобі день добрий, козаче!
– А чи не Ви будете вдова Явдоха Перебийносиха?
– Та ж я і буду.
Сама спокійна, бо ж лихих звісток вже не боялася: нема її синів.
А на добрі звістки і не сподівалася. А парубок уклонився їй низенько та й руку
поцілував:
– Мамо, я Ваш син Семен, козак Вдовиченко. Хіба не впізнали?
Видивилася Явдоха на парубка, серце її забилося, як піймана пташка.
– Ні, не впізнала… Я, козаче, либонь, тебе вперше й бачу.
– Овва, мамо! Як це Ви та сина свого не впізнали? Це ж я, Ваш Семен.
– Семенко мій смаглявий був та чорноокий, а ти он який білявенький та кароокий. Та
ходімо до хати, сину, нагодую тебе, голову тобі змию та спати покладу з дороги.
А як увійшли в хату, козак і каже:
– А тепер послухайте, що буду розповідати… Коли на наше село напали татари, я ще й
козаком не був. Так собі, хлоп’я. Батько мій тоді загинув, нас захищаючи. Та захищати було
нікому. Нас, дітей та дівчат, пов’язали та й забрали у ясир. Аж тут як налетіли козаки! Звідки
і взялися! Розбили вони татар, а нас вивільнили. Я тоді й залишився в козаках. А з тим
козаком, що аркан на мені розтяв, ми стали собі побратимами. З того часу ми й не
розлучалися. Пліч-о-пліч ворога били. Ото і був Ваш син Семен. Та в однім бою таки не
обминула його лиха година. Вмираючи від тяжчих ран, козак Семен Вдовиченко сказав мені,
своєму побратимові:
– У селі Сухоріччя живе моя мати, Явдоха Перебийносиха. Там її всі знають. Навідай її,
кланяйся їй низенько, а якщо зможеш, то стань їй за сина. Повернувся я додому. Мати з
розпачу померла, за батьком моїм тужачи, сестра заміж вийшла, а я ось до Вас прибився,
коли приймете. Хочу Вам за сина стати.
Заплакала тут Явдоха, поцілувала хлопця, та й стали вони жити вдвох.
Жили так десь з рік чи зо два. Аж якось у неділю Явдоха сиділа сама на призьбі. Коли
дивиться, аж хлопець іде, смаглявий, під чорним вусом. Іде та ще здалеку до неї
посміхається. А підійшов – то й поклонився, шапку знявши:
– Здорові були, мамо! Що? Не впізнаєте? Еге! То я, либонь, дуже змінився, коли мене й
рідна мати не впізнала. А все той турок проклятий! Я – козак Вдовиченко Петро, син Ваш.
Вдарилася тут вдова об поли руками та й заплакала:
– Та я ж тебе, козаче, либонь, уперше бачу. Мій Петрусь білявенький був та очі мав сині,
як цвіт льону, а ти он яким вусом чорним смієшся та очима чорними сяєш.
– Отакої! Чого б оце плакати та на очі приглядатися? Сказав же: син Ваш. То давайте
скоріше якого борщу, бо з дороги такий голодний, що й вола з’їм.
Посміхнулася тут Явдоха та й повела хлопця до хати. А підкріпившись стравою та
спочивши трохи, розказав хлопець Явдосі свою історію:
– А я собі сиротою ріс. Ще й до зросту не дійшов, як пов’язали мене татари та й погнали
в неволю. І закинула мене лиха доля аж на турецьку галеру, де я був разом з іншими
невольниками прикований ланцюгами. Так би й пропав там. Аж тут, саме під Трапезундом,
раптом де не взялися запорожці. Розбили вони турка, а бідних невольників звільнили. Я й
зостався в козаках. А що мені, сироті? Ні дому, ні матері. І стали ми з Петром Вашим
побратимами. А коли в бою впав він від ворожої шаблі, то, вмираючи, сказав: “Нема у мене
ні жінки, ні дітей, та є у мене стара мати, що десь за мною всі очі виплакала. Іди до неї та
будь їй за сина”. От я й прийшов, як приймете.