– Зовсім самотній, – захлипав дракон.
– А головне – він не знав жодної казки.
– Ні однісінької! У-у-у!
– Ти слухай.
– Та я слухаю.
– Одного разу побачив дракона маленький хлопчик і чарівна принцеса.
– Дарина! І справді чарівна.
– Їм дуже сподобався той дракон.
– Я? Сподобався?
– От якби в нього було трохи менше злості…
– То що було б?
– То він міг би виступати в нашому казковому цирку.
– В цирку? Ого! Я згідний!
– Тоді б той дракон сам створив би свою казку, і всі діти любили б його.
– Мене? Я дуже хочу, щоб мене любили.
– Але для того треба бути добрим. Злих не люблять.
– А я зможу?
– Зможеш, якщо захочеш.
– І ви мене впустите у свою країну?
– Звичайно, тільки спершу сюди прийдуть наші чарівники і ворожбити. Вони засвідчать,
що дракон каже правду і не має на думці нічого злого.
Покликали чарівників і ворожбитів. Вони довго чаклували, а потім визнали, що у
дракона немає ніяких злих намірів.Та коли бабуся-казкарка відчиняла двері в країну казок,
всі про всяк випадок відійшли далеко. Лише Максимко сміливо підійшов до дракона і чемно
спитав:
– А можна я на тобі покатаюся?
– Можна. Сідай.
І Максимко заскочив на драконову спину і весело загукав:
– Но, конику-драконику!
Усі сміялися. І королівна Дарина дивилася на Максимка і також сміялася. Потім хлопчик
зіскочив зі свого “коня”, підійшов до королівни і тихо сказав:
– Панно Дарино, тепер ти, мабуть, вийдеш заміж за якогось принца. Так буває у казках.
– Можливо, – посміхнулася королівна.
– Прошу тебе, не виходь ні за кого заміж. Почекай, доки я виросту. Хіба ж це так довго?
– Е, Максимку, доки ти виростеш, то я зістаріюся. Тоді мене ніхто не захоче.
– Я захочу. А втім… це ж казка, а в казці можна й не постаріти.
– Це правда. Але, коли діти стають дорослими, вони, на жаль, забувають дорогу в країну
казок.
– А я не забуду. От побачиш.
– А щоб і справді не забув, я подарую тобі свій перстень.
І королівна одягнула на палець хлопчикові коштовний перстень.
– Він ростиме разом з твоїми пальцями. Ти лиш не загуби його. Ну, іди. Тобі пора.
Прощай!
– До побачення, панно Дарино!

Максимко прокинувся. Він солодко спав у комірчині. Над ним стояла перелякана мама.
– Господи, як ти нас налякав. Ми з батьком усю хату за тобою перешукали, всіх сусідів
перепитали. І що це ти надумав? Де ж це видано – в комірчині спати!
– Ой, мамо…
– Ну, добре, добре, потім розкажеш. Ходімо вже вечеряти. Там батько непокоїться.
І вони пішли до вітальні. На руці у Максимка виблискував коштовний перстень панни
Дарини.

Як заснув вулкан
Жили собі чоловік та жінка. І було у них троє дітей: два сини і дочка
Оленка, та така красуня, що ніхто не міг повз неї пройти, щоб не
помилуватися її вродою. А в житті, звичайно, поряд з добром зло ходить. От
побачив її одного разу злий чаклун, що у подобі змія літав по землі. Побачив – та й спокій
втратив: дуже вже захотілося йому красуню Оленку взяти собі за дружину. Та знав він, що в
Оленчиного батька та її братів крутий норов: чаклун ти чи ні – знівечити можуть і не
спитають – і почаклувати не встигнеш. От саме тому й вирішив змій-чаклун хитрістю
заволодіти Оленкою.
Підгледів він, коли дівчина з подругами на заквітчаній луці розважалася, – перекинувся у
прегарного коника і підійшов до Оленки. Дівчата почали по черзі їздити на ньому верхи,
сміючись і забавляючись. Вони ще ніколи не бачили такого маленького, такого гарного і
спокійного коня. Почали й Оленку намовляти, щоб і вона порозважалася. Оленка довго не
погоджувалась. Але коник ніби навмисне ходив за нею, аж немовби запрошував проїхатися
верхи. Нарешті дівчина не витримала спокуси і сіла, сміючись, на маленького і спокійного
коника. Краще б вона того не робила, бо як тільки дівчина на нього сіла, кінь відразу ж
перекинувся змієм і полинув вище від хмар, залишаючи за собою вогненний слід. Довго
стояли дівчата у великому диві, не можучи збагнути, що сталось. Побігли вони до Оленчиних
братів і розповіли про жахливу пригоду. Повибігали хлопці, вибіг і батько, – та де там! Ні
сліду. Заплакала мати, та й всі, хто знав її, сумували за дівчиною, бо дуже вона була доброю і
лагідною. Стали вони думати-гадати, хто ж міг украсти їхню Оленку. Але так і нічого не
придумали. Люди вони були прості, не вірили ні в які чаклування, а тим паче у вогненних
зміїв. Послали гінця у друге село, щоб сповістити богатиря Івана. А треба вам знати, що той
Іван та був закоханий в Оленку. І Оленка дала свою згоду вийти за нього заміж. Чекали
тільки, щоб завершити всі польові роботи, та й збиралися відгуляти пишне і гучне весілля.
Аж тут он яка пригода трапилась.
Іван був хлопець гарячий. Прискакав на змиленому коні і при зброї. Здавалось, що він
уже був готовий битися з наймогутнішим ворогом. І був дуже розчарований, що й досі ніхто
не знав, з ким треба битися.
А тим часом змій домчав непритомну Оленку на свій острів. Котрий міг, якщо в тому
була потреба, закрити хмарою і зробити невидимим. Тут він опустив Оленку на землю.
Дівчина відкрила очі, роздивилася довкола і заплакала. Вона зрозуміла, що потрапила в
казку, але казка була дуже страшна і небезпечна. А змій перекинувся красенем-юнаком і
почав улещати дівчину всякими коштовними дарунками, благаючи її стати його дружиною.
Але Оленка бачила таємничий блиск його недобрих очей і продовжувала просити, щоб
відпустив він її додому. Звичайно, прохання були марними. Нарешті змій скинув з себе
личину добропорядності і зловісно зареготав:
– Ти думаєш, дурна дівчино, що я даремно ризикував своїм життям, а тепер мав би тебе
відпустити? То затям собі, що того не буде. Тепер ти, красуне, хочеш того чи ні, мусиш стати
моєю дружиною.
Ще тяжче заридала Оленка, але незабаром зрозуміла, що нічим не можна вблагати
лютого змія. Тоді перестала вона плакати, стала мужньою, рішучою і сказала:
– Можеш тоді мене відразу й убити, бо твоєю дружиною я ніколи не стану.
– Не сердь мене, дурне дівчисько. Я б і справді вчинив те, про що просиш, – убив би
тебе. Та коли ж врода твоя така, що й казкові принцеси тьмяніють перед нею. Отже таки
мусиш стати моєю, і не переч, бо пожалкуєш.
– Ба ні, – скрикнула Оленка, – не бути цьому!
– А це ми ще побачимо: я не звик, щоб мені перечили.
– Доведеться звикати.
– У вежу її! – крикнув змій.
І звідки не взялися слуги – і підхопили Оленку та й понесли на високу вежу.
Там, на самій вершині, була маленька кімнатка. Отут Оленка мала сидіти і чекати на
свою долю. Їсти їй приносили якісь потвори, а кожного дня заходив сам змій і питав, чи не
передумала вона. Одного разу, коли Оленка дуже вже його розсердила, він обернув її на
жахливу потвору, та ще й велів по кімнаті дзеркала порозвішувати, щоб бачила себе дівчина і
від того щоб посилювались її муки. Пішов змій. Заплакала Оленка.
– Ну як же можна на таку потвору дивитися цілий день? Краще б я осліпла!
Пожалів Оленку павук: він почав старанно працювати. Працював цілий день, а на другий
глянула Оленка – нема дзеркал: усі засновані павутинням. Подякувала дівчина працьовитому
павуку, сіла ближче до маленького віконечка та й почала дивитися. Внизу плюскотіло море,
над морем літали чайки. Затужила дівчина, заплакала:
– Ой, чаєчко-літаєчко! Ти далеко літаєш, бачиш мою матінку, бачиш мого батенька,
бачиш моїх братиків, бачиш мого милого-чорнобривого. А я тут сиджу, світом нуджу.
Передай ти їм, моя рідная, що я у неволі, бідная.
Підлетіла чайка до самого віконця. Здавалось, хотіла почути слова дівчини. Та хіба ж
почуєш за диким ревом моря, що розбиває об скелі свою хвилю?
А тим часом в оселю, де сумували Оленчині рідні, зайшла старенька бабуся. Вона
попросила напитися води та й почала розпитувати, чому вони всі такі засмучені. Розказали
вони бабусі про своє горе. Підкликала вона старшого брата і сказала:
– Жаль мені вас, бо горе ваше велике. Полонив страшний чаклун вашу Оленку. Хочеш її
побачити?
Звичайно, він захотів побачити свою сестру.
Бабуся протягнула йому чарівне дзеркало.
Він відсахнувся і закричав:
– Брешеш, стара відьмо! Це не моя сестра!
– Ну вже вибач, хлопче. Я дожила до сивого волосся, але таких кривдних слів ще ні від
кого не чула. Годилося б тебе покарати, але я розумію, що в тій потворі важко впізнати
красуню Оленку.
Тоді підкликала вона другого брата і дала послухати йому дзеркало, приклавши до його
вуха другим боком. І хлопець почув Оленчин голос:
– Чаєчко-літаєчко! Ти над морем літаєш, бачиш мою матінку, бачиш мого батенька,
бачиш моїх братиків рідненьких, бачиш мого милого-чорнобривого…
– Вона! – закричав хлопець. – Де вона? Як її врятувати?
– Бачиш, який ти молодий та запальний. То тільки казка швидко розповідається, а справа
не швидко робиться. Треба Оленці звісточку передати, бо вже дуже дівчина у великому горі.
А самим треба добре подумати, як злого змія-чаклуна перехитрувати. Найперше покличемо
чаєчку-літаєчку. Дай-но чогось їстівного для неї.
Хлопці кинулись, принесли хліба, круп усяких, а стара почала сипати покорм та й
кликати по-чаїному. Спершу прилетів великий чорний ворон, але стара прогнала його із
словами:
– Сюди тебе не кликано, для тебе тут не готовано.
І ворон полетів геть.
Потім прилетіли ластівки, але і їх баба не підпустила до корму:
– Не вас кликано, не для вас готовано.
Аж нарешті прилетіла чайка. Баба почала її годувати й у неї питати:
– Ой, чаєчко-літаєчко, далеко літаєш, багато знаєш. Чи не бачила ти часом, де тримає
змій красуню Оленку?
– Та як же мені не знати! Ховає він її на своєму острові у високій вежі. Плаче бідна
дівчина, світом нудить, а змій хоче її зі світу звести, якщо не стане вона його дружиною.
– А видать, що не стане, – сказала стара.
– Та де ж пак! – сказала, що радше зі світу піде.
– То чи не погодишся передати їй звістку? – запитала баба.
– Та хіба ж я коли-небудь відмовлялася допомогти у добрій справі?
Одного разу, коли Оленка після змієвих відвідин сиділа біля свого віконця, до неї раптом
влетіла чайка і опустила клаптик паперу. Ох, як же зраділа дівчина! Це була звісточка від її
рідних. Вони її знайшли, вони її люблять, вони їй допоможуть.
І Оленка почала діяти так, як її було навчено. Коли наступного дня прийшов змій,
дівчина сказала:
– Бачу, що нікуди мені не дітися: мушу я вийти за тебе заміж.
Зрадів змій, ледве не затанцював на своєму зміїному хвостищі.
– Давно б так! Побіжу запрошувати на весілля. Ну й позаздрить мені Кощій!
– Почекай, – зупинила його Оленка.
– Що ще? – незадоволено рикнув змій.
– Та я ще мушу собі весільну сукню пошити.
– Дурниці! У мене тих суконь буде за мить скільки захочеш. Ей!
– Стривай, – зупинила його дівчина знову.
– У нас звичай такий: наречена сама собі весільну сукню і тче, і шиє, і вишиває. От і я не
відступлюся від звичаю.
Змій подумав, що можна й почекати трохи, аби лиш не довго. У дівчиська примхи, ну, та
вже добре. Мусить же і він поступитися якоюсь дрібницею.
Сіла Оленка за шиття. Принесено їй шовку небаченої краси, заполочі, серпанку, срібних
та золотих блискіток. Дівчина ніби й веселенька. А сама все на море поглядає: чи не летить
чаєчка з доброю звісткою. Змій кожного дня навідується: додивляється як іде робота. А
Оленка до нього:
– Поверни мені мою вроду, бо як же я маю собі сукню приміряти: я у тому вбранні ще
потворніша. То як же я маю знати, що мені до лиця?
Довелося змієві і на цей раз поступитися.
– Ну, – думає змій-чаклун, – мені лиш би до весілля, а там я їй покажу.
А вдома у цей час також готувалися.