Казка за казкою

Вранці дівчина прокинулась і довго не могла зміркувати, чи все це з нею було, чи
наснилося. Потім узяла родинні альбоми і довго їх передивлялася. Нарешті аж скрикнула:
– Ось вона!
На фото була гарна жінка у святковій сукні. Вона посміхалася і, здавалося, посміхалася
їй, Галині.
– Мамо, – покликала дівчина, – хто це такий?
Мама підійшла і глянула:
– Це – тітка Ганна. Родичка наша. Померла давно. Я її вже не пам’ятаю, а, кажуть, добра
була людина.
Галина зітхнула.
– Ти чого? – стурбувалася мати.
– Так… нічого. Козак один наснився… Гарний…
– Ет, спиться – то й сниться. Звісно, молодому – молоде й сниться. Мені козаки вже
давно перестали снитися, – якось сумно засміялась.
Галина ходила, як непритомна, робота ніяка не бралася, заглядала у всі кути, а крадькома
– у дзеркало. І що це з нею було?..
А ввечері, як тільки вклалася спати, з’явилася тітка Ганна. На диво, дівчина зовсім не
злякалася, а тут-таки й запитала:
– Тітусю, скажіть, а що той козак?
– А я думала, ти про королевича питатимеш.
– Та цур йому, тому королевичу!
– А даремно. Він так тебе шукав, мало з розуму не зійшов. Я вже злякалася, що
здогадається…
– А козак? І не питав?
– Чом не питав? Питав. Ти от що: влаштуй у себе в школі новорічний костюмований
бал. От там і побачиш свого козака.
– Справді? Ой, тітусю, я влаштую, я неодмінно влаштую.
І потягнулися довгі дні, довгі, як вічність… Галинчина ідея влаштувати на Новий рік
костюмований бал усім сподобалась. І почали готуватися. Галина проблеми з костюмом не
мала: у неї він уже був. А дівчата щось метикували, шили, перешивали з маминих суконь. Усі
чекали, хвилювались. І от, нарешті, свято.
Як тільки Галина у своєму розкішному вбранні ввійшла в залу, вона відразу побачила
його. Так, це був він, сумніву не було: козацький кунтуш, шабля при боці, ті ж карі очі…
Він підійшов до неї.
– Здорова була, дівчино!
– І ти здоров був, козаче!
– І гарна ж ти, Галю.
– Достоту, як той… чи ні?..
– Я, Галю, знаєш, від кого хочеш тебе обороню: від турка, від татарина, – ти тільки
скажи!
– То оборони мене… від Грицька Петренка.
Дівчина зашарілася і від того стала ще краща.
– То що ж мені від самого себе тебе оборонити?
Це був її однокласник – Грицько Петренко, але, матінко, як же він був схожий на того
козака!
– Грицю, скажи… – дівчина запнулася. – А в твоєму роду ніколи не було козаків?
– Як не було! Був… у якомусь коліні. Теж Грицько Петренко, у бою з татарами загинув.
– Ти дуже схожий на нього. Дуже.
– А ти звідки знаєш? – звів брови Грицько.
– Та знаю.
– А-а я думаю, чого це мій далекий пращур мені наснився. Та ще й пальцем накивує:
гляди мені, Галинку не кривдь, а то буде тобі!
– Жартуєш!
– Чому жартую? Справді наснився.
– І так казав?
– Казав. А ще казав, щоб я неодмінно латину вчив. От чудний сон.
І дівчина не могла збагнути, чи він жартує, чи каже правду. Та це вже не мало ніякого
значення. Галина дивилася на свого козака і думала: “Достоту, як той… гарний. Кращого й у
світі немає”.
А Грицько дивився на Галину і думав: “Ну і дівчина! Таки найкраща! За таку і в бій
можна”.
Але добре, що в бій іти не треба було, і вони закружляли у новорічному танку.

Серце коваля
Жила на світі дівчина, гарна-прегарна, як маків цвіт посеред поля.
І жив неподалік коваль, що всякі дива виковував. І покохав коваль
ту дівчину. А вона горда була та пишна, бо знала, яка вона гарна.
От одного разу і каже та дівчина до коваля:
– Ковалю, ковалю, викуй мені сонце та й постав під моє віконце. Нехай воно буде таке
ж, як на небі, ясне, та нехай буде тільки моє, власне. Нехай воно світить мені вдень і вночі,
зігріває мене у добру й злу годину.
– Ні, красуне, – мовив коваль, – ще не народився на світі такий майстер, щоб міг сонце
викувати, я лише можу подарувати тобі свою любов. І світитиме вона тобі вдень і вночі, і
зігріватиме вона тебе у добру і злу годину. Якщо ти приймаєш мій дарунок, то будь мені
вірною дружиною.
Погодилась дівчина стати дружиною коваля. І весілля було гарне та пишне, бо не було
кращої пари у всьому світі. От живуть вони рік, живуть другий, … п’ятий, … десятий. Все у
них добре, всюди лад, і достаток, і злагода. Та от дітей їм Бог не дає. Каже якось дружина до
свого чоловіка:
– Ти такий великий майстер, що й у світі другого такого не знайти. Викував би ти мені
синочка чи донечку. Хоча б із заліза, та все б розрада в хаті була.
Послухав коваль дружину та й викував синочка – та такий же ж був, як живий. А що вже
гарний, то й не надивитись. По кімнатах ходить, оченятами водить, руки до роботи всякої
прикладає, коваля з ковалихою батьком-матір’ю називає.
Ото вже хвалить дружина свого чоловіка – не нахвалиться. А потім знов засумувала.
– Чим я тобі не вгодив, моя кралечко? – питає в неї коваль. Він продовжував любити її,
як у перший день, коли побачив.
– Усім ти вгодив мені, любий чоловіче. От лишень викуй нашій дитині таке серце, щоб
любов у ньому була, щоб і мені дитина ласку свою дарувала. А то що? Сказано, залізне…
– Не можу я, дружино моя, таке серце викувати. Любов живе лише в людському серці.
– Можеш. Не може бути, щоб такий майстер, як ти, та не викував такого серця. Ти
просто не хочеш, бо вже не любиш мене. А без того не буду я щасливою.
Та й заплакала. Заплакала вперше за все їхнє подружнє життя. Не міг дивитися чоловік
на ті її сльози. Взяв він сина за руку та й повів у свою майстерню, розтяв коваль собі груди,
взяв своє любляче серце, та й поставив у груди своєму залізному хлопчикові, а собі поставив
його механічне.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

three × five =