Казка за казкою

Подорож у минуле
Було це у важкі часи, коли не кожна мама могла купити своїй дитині
фабричну ляльку. То ж шили ляльки самі діти або ж їхні мами. Шили
із всяких кусничків матерії, старих і нових.
Марійці повезло: у неї була для ляльки металева голова, справжня фабрична голова:
кучері, очі, носик, ротик у ляльки, – все було з металу. Залишалося тільки зшити тулуб і,
якщо його вдало зшити, то лялька виходила досить гарною. У Марійчиної ляльки вже кілька
разів мінявся тулуб. На цей раз Марійка дуже старалася, ще й мама їй допомагала. Лялька
вийшла дуже гарна, з дівоцьким станом, з гарними ручками та ніжками, ще й панчішки їй
Марійка пошила. А потім вже шила всякі сукеночки, спіднички та блузочки. Де тільки який
клаптик роздобуде, відразу ляльці приміряє.
Якось одна старша дівчинка пошила їй зовсім доросле плаття, так би мовити вечірню
сукню. Вона була з нової шерстяної тканини, спереду були складочки, ззаду коло шийки був
пришитий справжній гудзик. Словом, сукня була дуже гарна. Марійка пишалася своєю
лялькою, що мала таку гарну сукню.
Минув час. І нарешті Марійчина мама купила доньці справжню фабричну ляльку. Яка
щаслива була дівчинка! Звісно, що дітям для щастя треба трохи менше, ніж дорослим.
Марійка скрізь носила свою нову ляльку. Діти, котрі ще не мали фабричних ляльок, заздрили
їй, просили хоч у руках потримати, і Марійка давала, бо вона була доброю дівчинкою. Лялька
була горда з того і ніби аж задавалася.
А стара лялька тепер сумно лежала в кутку: на неї ніхто не звертав уваги. А якби
звернув, то дуже б здивувався: у неї на очах були сльози. Ви скажете ляльки не вміють
плакати? Воно, звичайно, так, але не зовсім. Вони просто не показують людям усе, що вміють
робити. Лежала, лежала собі лялька – та й зникла. Зникла – та й байдуже: ніхто на те не
звернув уваги.
Нарешті всі вже побачили Марійчину нову ляльку. Всі-всі. І Марійці стало нецікаво.
Мама не дозволяла її скрізь брати з собою, наприклад, до лісу.
– Забрудниш, донечко, її. Нову я не зможу купити.
Отож Марійка засумувала. От зі старою лялькою можна було всюди бавитися, одягати її
й роздягати, заквітчувати, садити у свою хатку. А з новою всього того робити не можна.
– А де ж моя стара лялька? – спитала Марійка.
І почала шукати. Вона шукала скрізь, але ляльки ніде не було.
– Чого ти шукаєш, доню? – запитала мама.
– Стару ляльку, – відповіла Марійка.
– А навіщо тобі вона? Ти тепер маєш нову гарну ляльку, – здивувалася мама.
– Ні, мені потрібна стара лялька, – сумно сказала Марійка. Пізно, Марійко, згадала ти
про свою подругу.
Ляльки не було. Дівчинка лягла спати з поганим настроєм.
“Куди ж вона могла подітися”, – думала Марійка.
І раптом вона почула якесь шарудіння.
Дівчинка вже хотіла покликати маму, але хтось легенько торкнув її за плече, і Марійка
почула тоненький голосок:
– Це я, Ліна (а треба вам знати, що саме так було звати стару Марійчину ляльку), вставай
і ходімо зі мною!
– Куди? – німіючи від подиву, питала Марійка.
– Ніколи, ходім! – серйозно як для ляльки відповіла Ліна.
– Стривай, – зупинила її Марійка, – а ти хіба вмієш розмовляти?
– Звичайно ж, умію… хіба ж забула, коли ми з тобою бавились, ти мене вчила: скажи
“мама”? Забула? Та звичайно, де ж тобі пам’ятати про мене! У тебе тепер нова лялька! – І в
голосі у Ліни забриніли сльози.
– Ліночко, я була недобра, вибач мені, – сказала Марійка, сама ледь не плачучи.
– Ну, годі тобі, скоріше ходімо, а то ми з тобою до ранку проговоримо, а я хочу тобі
дещо показати…
– А це далеко?
– Ні, зовсім близько.
Марійка встала. Ліна підійшла до дзеркала, відхилила його, і дівчинка побачила в стіні
зовсім маленькі дверцята.
Марійка й не думала, що вони там є.
– Ходім за мною, – тихо сказала Ліна.
– А я пройду?
– Пройдеш.
І вони обидві пройшли в дверцята, і опинились в якійсь кімнаті, вже знайомій, але
Марійка не могла згадати, де вона її бачила.
– Ти не пригадуєш? – спитала Ліна і засміялася.
– Та це ж будиночок, в якому ви колись жили, коли ти була зовсім маленька.
– Але його вже давно розвалили, – здивувалася Марійка.
– А ми з тобою повернулися в той час, коли він ще стояв. Глянь на себе, ти стала зовсім
маленька, як тоді.
– Ой! – зойкнула Марійка.
– Не бійся, – заспокоїла її Ліна, – все це мине, коли ти прокинешся. А зараз подивись
краще навколо. Ти впізнаєш ці речі?
– Ой, – знову здивувалася Марійка, – моя колиска! Її тато вже давно на дрова порубав, а
тут вона така гарна… І мій м’ячик, якого мені хресна мама подарувала, – і Марійка
підкинула м’ячик, і він весело підстрибнув.
– І моя машинка, котру я вже давно поламала! І наш старий чайник, який мама вже давно
викинула! Навіть мої новенькі чобітки, котрі вже на мене малі. Ой, Ліночко, як це тобі
вдалось?
– Просто я тепер тут живу, – тихо сказала лялька.
– Ну, тепер ти знову житимеш зі мною.
– Ні, Марійко, ні… Як не буде вже ніколи вашого будиночка, якого ви розвалили, як не
буде ніколи більше старого чайника, твоєї колиски, яку тато порубав на дрова.
– Але ж тебе ніхто не викинув, – спробувала заперечити Марійка.
– Це однаково, – тихо сказала лялька.
– Пробач мені, Ліно!
– Я не ображаюся. Життя йде. А ось бачиш цю чашку.
– Ой, це ж я її розбила, а потім тихенько викинула, щоб мама не сварила… Вона ціла.
– Це єдина річ, котру ти зможеш звідси забрати.
– Ну, ходімо зі мною, Ліночко!
– Ні, не можу. І тобі пора. Незабаром мама прокинеться.
Марійка прокинулась, мама стояла над її ліжком і всміхалась.
– Вставай, донечко, ранок уже.
– Ой, мамочко, – сказала Марійка, не відкриваючи очей, – поглянь за дзеркало. Що там у
нас?
– Що ж там у нас? – засміялася мама, – напевно, пилюки багато: я вже давно його не
відсувала.
– Ні, мамо, – наполягала дівчинка, – подивись скоріше.
Мама підійшла до дзеркала, відхилила його, зазирнула:
– Правду я сказала, там море пилюки.
Марійка зіскочила з ліжка, сама підбігла до дзеркала і зазирнула – за дзеркалом була
стіна.
– Мамо, там були дверцята.
– Прокинься, Марійцю, ніколи там не було ніяких дверцят. Усе це тобі, напевно,
наснилося.
– Були, – доводила дівчинка, – і я з Ліною туди заходила.
– З якою Ліною? – було видно, що мати почала непокоїтись: може дитина захворіла,
марить чи гарячка… Та ні, просто вона ще не прокинулась.
А Марійка розповідала. Говорила швидко, ніби боялася, що її переб’ють, не вислухають
до кінця. Мама слухала, слухала, а потім розсміялася:
– Ти мене аж налякала. Просто все це тобі наснилося. Ну, ходімо снідати!
– Ти мені не віриш… А он поглянь, що на столі…
На столі стояла чашка, їхня колишня чашка. Ціла.
– Наша чашка, правда, я щось її давно не бачила, все думала, що десь розбилася, а вона
ціла.
Марійка почервоніла.
– Мамочко, я її справді розбила.
Мама здивовано звела брови:
– Марійко, але ж чашка ціла. Що ти таке говориш?
І вона доторкнулася до Марійчиної голови. Марійка образилася.
– Ну, чому ж ти мені не віриш? Колись у минулому, – Марійка почервоніла, – я розбила
цю чашку і потай викинула, щоб ти мене не сварила. А тепер я принесла її зі свого минулого.
Ти мені не віриш…
Мама задумливо погладила доньку по голівці. Вона й сама страшенно любила казки, але
до такого її фантазія ще не доходила.
– Ну що ж, тоді ти щаслива, – сказала мама, – ти змогла побувати у своєму минулому.
Скільки дорослих можуть позаздрити тобі… Вони позбавлені такої можливості.

Оленчина пісенька
Жила на світі дівчинка Оленка. Одна-однісінька жила, як билиночка
у полі: і радіє – одна, і плаче – теж одна. Єдине в неї багатство – це
пісня. Звідки її дівчинка навчилася – вона не пам’ятала. Здається, мама
колись співала. Але й маму дівчинка також погано пам’ятала. От тільки й лишилося, що
пісня: “Вийшли в поле косарі…” Вона співала її завжди: і тоді, коли носила воду взимку у
подертих черевиках, і коли руки боліли від важкої роботи, і коли хтось ображав її, що й на
сльози збиралося, дівчинка знай собі співала. І якось легше ставало на душі: робота здавалась
не такою важкою, дорога не такою далекою, образа не такою гіркою.
Одного разу, коли Оленка йшла у сусіднє село шукати роботи, зустрівся їй багатий
купець і запитав:
– Скажи мені, дівчинко, що це ти за пісеньку співаєш? От я і багатий, а ніяких пісень не
маю…
– А я маю, – сказала дівчинка, – ось моя пісенька.
І заспівала. Голосок у неї був дзвінкий та гарний, і пісенька так і линула аж у саме небо:
Гей, ну те, косарі,
Хоч не рано почали,
Хоч не рано почали,
Та багато утяли.
– Послухай, дівчинко, – сказав купець, – продай мені свою пісеньку. Я тобі добре
заплачу.
– А хіба пісні продаються? – засміялася Оленка.
– На світі все продається, – сказав купець. – Ось тобі три карбованці. Це – добра плата.
– А як же я вам віддам свою пісеньку? – запитала дівчинка. І чомусь їй раптом стало
сумно-сумно. І маленьке сердечко забилося тривожно-тривожно.
– А ти заспівай її, – сказав купець, – от я її і заберу.
Заспівала Оленка. Ще ніколи вона так сумно не співала. Її пісенька ніби прощалася з
нею. Оленка ніяк того не могла зрозуміти: хіба ж вона раз співала? Хіба ж раз слухали її різні
люди? І не знала дівчинка, що не купець то був, а злий чаклун. І не знала вона, що не можна
продавати пісню.
Задзвеніла пісенька сумно і замовкла. Поїхав купець, а Оленка пішла собі. Хотіла
заспівати – а воно не співається. Ніби й не співала раніше ніколи. Засумувала дівчинка. Вже й
забула, як тішилася, що купить собі нові черевики і не буде взимку мерзнути в ноги. Вона ще
не розуміла, що сталося, але їй було дуже сумно. Раптом бачить дівчинка – аж сидить край
дороги старенька жінка. Сидить та й плаче.
– Чого ви, тітусю, плачете? – спитала Оленка.
– Та як же мені не плакати! – відповіла жінка. – Простудила я свої ноги і тепер не можу
ходити. Пішла до лікарів, а ті загадали аж три карбованці за ліки їм дати. Де ж мені їх взяти?
Доведеться тепер калікою на світі жити… – Та й ще дужче заплакала.
– Не плачте, тітусю, – спаленіла раптом Оленка. – Я можу вашій біді зарадити. Ось
гроші… – І дівчинка дістала свої три карбованці. Вона так зраділа, що може допомогти бідній
жінці, що знову забула, як їй взимку мерзли ноги в подертих черевиках.
Пішла дівчинка далі й не зчулася, як заспівала. А потім зрозуміла, що до неї
повернулася її пісенька.
– Ой, пісенько, – скрикнула, зрозумівши, – я тебе більше ніколи не буду продавати. Ні за
які гроші!
Та й знов заспівала:
Вийшли в поле косарі…
Дивиться Оленка – аж їде повіз, оточений почтом. А на ньому сидить прегарний хлопець.
Злякалася дівчинка, хотіла було втекти, та нікуди. А поки вона думала, то повіз порівнявся з
нею, і гарний парубок, перехилившись до неї, спитав:
– А що це ти, дівчинко, за пісеньку співала? Її далеко чути. І якось радісно від неї на
душі стає.
– Це моя пісенька, – сказала Оленка, – я її нікому не віддам!
– А навчити мене можеш? – спитав королевич. Бо то був він.
Дівчинка знітилася:
– Можу, – відповіла вона.
– Сідай сюди, – сказав королевич, звільняючи місце побіля себе.
Дівчинка сіла. Повіз покотився далі, тільки вже з пісенькою. По дорозі їх наздогнав
хлопець – пастушок із сопілкою. Він награвав щось веселеньке – аж раптом почув пісню.
– Яка гарна пісенька! – сказав хлопець. І заграв її на сопілці.
– Сідай до нас, – сказав королевич, – буде веселіше.
Сопілкар сів. Пісня задзвеніла зовсім весело. Проїжджали вони по селах – і пісню
підхоплювали селяни. Проїжджали полями, де працювали люди, – і вони підхоплювали її. І
від тої пісні їх робота ставала легшою, сонце не так дошкуляло, пил не так допікав.
Зажила Оленка у веселому королівстві. Всі любили її, роботящу і лагідну. А надто
любили її пісеньку. Виросла дівчинка. Вже б і заміж пора. Королевич ні на кого більше й не
дивиться. І просить її, й умовляє, щоб була йому за дружину. А вона – ні та й ні. А вечорами
ніжно сумувала сопілка, співаючи іншу пісню, пісню кохання…
Ця казка не подібна до інших казок, де найвища нагорода для дівчини – вийти заміж за
королевича. Хоча королевич був гідним хлопцем і дуже любив Оленку, та незабаром
зрозумів, що дівчина любить сопілкаря. І відступився, бо зрозумів також, що кращої пари не
було, мабуть, на світі.
І зажили щасливо і весело сопілкар з Оленкою. Веселішої хати не було у всій околиці.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

17 − 14 =