Казка за казкою

Поговорили собі вівці отак – та й замовкли. Пасе баба Федора, пасе. Пора вже й додому –
аж кудись Терешко пропав. Кличе баба, гукає – нема.
– От лихо! Ну, куди ж він міг подітися? Про вовків у нас не чувано, заблудити він не міг
– розумний баранець та й не молодий вже.
Поки отак бідкалася баба Федора, з’явився Терешко.
– Де ти був? – суворо спитала господиня. – Хіба ти не знаєш, що я за тебе переживаю?
– Знаю, – бекнув баран, але баба, звісно, його не зрозуміла.
– От візьму та й продам вас.
– Не треба, – жалібно бекнула Бебека.
– Та й продала б, якби не шкода було. Звикла вже. Як я без вас буду, дурненькі ви мої?
Та й зітхнула. Пора було додому – то й пішли, повагом, ковтаючи придорожній пил,
скубаючи травичку. Баба Федора їх не підганяла. Нехай собі. Куди їм спішити?
Наступного дня попросився до баби Федори хлопчик у пастушки.
– Візьміть мене, – каже, – бабусю. Буду вам овечок пасти.
– Та в мене, хлопче, і їсти нічого, а тобі ж і заплатити треба. Ні, дитино, не можу я тебе
взяти. Шукай багатших.
– Та я, бабусю, багато не їм:
Хліба шкоринку,
якусь цибулинку,
нап’юся води –
та й нема біди.
– Але ж платити тобі у мене нічим.
– Навіщо та плата?
Була б тепла хата,
людське тепло
і щоб на голову не текло.
– О, я бачу, ти на язик гострий. Аби лиш до роботи такий.
– Поживу я у вас – то й побачите. В одному певен: ледачим Ви мене ніколи не назвете.
– То й добре. Я й рада, бо так уже мені набридла та самота: ні з ким і словом
перемовитися. Хіба що з вівцями. От якби був мій Демид… – Та й замовкла. А потім ще
запитала: – А ти, дитино, звідки будеш? Хто твої батьки?
– Я, бабусю, Зоряний пастушок.
– Ось не вигадуй.
– А я й не вигадую.
– А як це таке може бути? Хіба зорі пасти треба?
– Ще й як треба. Та ще й пильнувати, аби не порозбігалися або на землю не попадали.
– Отакої! А я й не знала.
– О, це такі пустунки. Не догледиш, то вони такого накоять. А хто потім на небі
світитиме? Мені дядько Місяць тоді покаже, де раки зимують.
Баба Федора засміялася:
– А що, дядько Місяць такий сердитий?
– Та ні, як коли. Коли на небі все в порядку і зорі миготять, як кому треба, то й дядько
Місяць посміхається.
– Ти так дивно говориш, – сказала баба Федора. – Ти, певно, казки любиш.
– Звичайно, а хто ж їх не любить. Казок не люблять тільки недобрі люди. Та я й сам з
казки.
– З якої ж ти казки?
– Та зі своєї – з казки про Зоряного пастушка.
– Ти і справді якийсь дивний. А батьки ж у тебе хто?
– Батько у мене – король овечого королівства. А я, так би мовити, принц.
– А що, хіба є таке королівство?
– Звісно, є.
– А як же це ти принц – і пішов у пастушки?
– А в нашому королівстві ледарів нема. У нас усі мусять працювати: і король, і королева,
і їхні діти. Бо сказано: хто не дбає, той і не має.
– Добре у вас королівство.
Баба Федора замислилась.
– Скажи мені… А хто ж там на небі ті зорі пастиме, поки ти у мене будеш за пастушка?
– Моя сестра – принцеса…
– Цікаве життя. Його ніколи до кінця не знатимеш. От жаль тільки, що я вже така стара.
– І не старі Ви зовсім. Просто на зорі частіше дивитися треба. Люди тому і старіють, що
на зорі перестають дивитися.
– Ох, дитино, відзорювала я вже своє.
Доки вони отак розмовляли, на небі і справді стало зоряно. Зорі миготіли, ніби ними
хтось диригував. Хлопчик теж задивився на небо.
– Он моя сестра, – показав він на маленьку тремтливу зірку.
Раптом одна зірочка засвітилася, спалахнула та й упала.
– Ти куди? – гукнув їй хлопчик, та було вже пізно – зірка згоріла.
– От бачите, бачите? Я ж казав.
Баба Федора задивилася на небо.
– Гарно ж як! Отак було, коли ми з моїм Демидом, молоді та гарні, стояли отут і на зорі
дивились.
І раптом вона незчулася, як заспівала. Голос був чистий, високий, ніхто б і не сказав, що
їй вже багато років.
Ой, зійди, зійди,
ясен місяцю,
як млиновеє коло…
І Місяць зійшов, ясний і повний, і всміхнувся до баби Федори.
– Диви, диви, всміхається, – зраділа жінка.
– Я ж казав, що дядько Місяць не завжди захмарений буває.
А вранці сусіди питали:
– Бабо Федоро, чи Ви не чули бува, хто це вчора ввечері так гарно співав у Вашому
садку?
– Не знаю, – зітхнула баба Федора і посміхнулася. – Певно, молодість чиясь заблудилася
та й співала собі.
– Ой, і гарно ж співала та чиясь молодість.
Наступного дня погнав пастушок овечат пасти. Погнав троє, а пригнав четверо. Баба
Федора як глянула – то й руками сплеснула:
– Це не наша вівця.
– Тепер – наша.
– Ти що, хлопче! Мені чужого не треба. Я вік прожила – а чужої дробинки ніколи не
мала.
– Я ж сказав, це не чужа. Та ж гляньте на цю овечку – та ж такої ні в кого немає.
Баба Федора приглянулась – і справді: вовна на овечці густа, а що вже виблискує – як
чисте золото.
– А й справді, нема… Яка гарна. Звідки ти її взяв? Однак же вона – чужа.
– Це Вам подарунок від нашого короля.
– Що ж, подякуй своєму королеві за такий подарунок. Але ж такій овечці не в хліві жити.
– У Вас і в хліві чистенько.
Отак пасе пастушок овець. Та кожного дня на одну вівцю більше додому приганяє. Баба
Федора вже і дивувалася, і сварилася. А той своє:
– Це Вам подарунок від нашого короля.
Вже повнісіньке подвір’я овець у баби Федори. Та всі гарні, тонкорунні. Стоїть баба
Федора та й намилуватися ними не може. Але й стояти їй ніколи: треба лад їм давати.
Та пастушок таки добрий помічник, швидкий та проворний. Він не дає бабі Федорі і
втомитися.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

15 + 10 =