Казка за казкою

Тоді він зважився глянути вниз. Весела й усміхнена, стояла його Оксана на землі, а біля
неї щаслива Лана. Ланин батько був спокійний, професор Гринів задоволено потирав руки, а
головний лікар так і тримався за голову. Складалося враження, що він і досі не може прийти
до тями і все ще сумнівається, чи він при здоровому глузді. Натовп вирував. Люди не знали,
що думати. Вони все бачили, але нічогісінько не розуміли, що тут відбувається.
– А я все ще тут? – ніби аж здивувався Михайло Петрович і побіг вниз сходами, не
чекаючи ліфта. Натовп зустрів його оплесками і радісними вигуками, наче це він щойно
плавно опустився вниз з четвертого поверху. Всі вже знали, що Михайло Петрович – батько
Оксани. Їхня історія передавалася з уст в уста. Але в цій ситуації Оксанин батько не забув
про головне.
– Пане головний лікарю, прошу видати нам документи про виписку. Прошу також
неодмінно зазначити, що Оксана Кравців абсолютно здорова і що ваші підозри не
підтвердилися.
Головний лікар розгублено озирався.
– Прошу вас на хвилинку зайти до мене в кабінет. А дівчинка повинна негайно
повернутися в свою палату, інакше це буде виглядати, як втеча. Ми мусимо дотриматися всіх
формальностей. Ми все засвідчимо, зафіксуємо і підготуємо документи на виписку. Завтра ви
зможете забрати свою доньку.
– Ні вже, пане головний лікарю. Цей поріг ніхто з нас більше не переступить. І моя
донька також, – твердо і рішуче заявив Михайло Петрович. – Ви нещодавно сказали, що у
вашій лікарні закони встановлюєте ви. А тут, прошу я вас, діє закон вселюдський і, якщо
хочете, міжпланетний чи космічний. І ви мусите йому коритися. Ми почекаємо, а ви винесете
нам документи.
– Але я вас прошу, – голос у головного лікаря був навдивовижу благальний.
– Я теж вас просив. Потрудіться, будьте такі ласкаві, скоріше, бо у нас ще багато справ.
Головний лікар раптом став дуже поважним – прямо-таки буква закону.
– Ваша донька мусить повернутися в палату, щоб я міг її виписати за всіма правилами. А
то що ж це виходить?
– Я вже сказав, що моя донька не переступить більше поріг цього закладу. І, дасть Бог,
потреби в тому не буде.
– Але я мушу дотримуватися всіх формальностей.
І головний лікар кивнув двом здорованях-санітарам, що вешталися без діла тут-таки. А
може, були на похваті, щоб, крий Боже, хто-небудь не скривдив ненароком головного лікаря.
Словом, вони були тут і готові були виконати будь-який наказ свого шефа. Та Календ уважно
стежив за тими персонажами і реакція його була блискавична.
– Лано, захист!
І дівчинка зімкнула руки довкола Оксани. А над дівчатками зімкнув руки Календ. Оксана
опинилася ніби в подвійному колі. Один із здорованів кинувся до Оксани, але не дійшов.
Кроків за п’ять до дівчинки він наче наштовхнувся на якусь перешкоду. Спалахнула
сліпуча блискавка – і невидима хвиля відкинула його назад. Санітар чи охоронець поточився
і ледве не впав.
– А, чорт! Електричний струм!
– Що верзеш? – не повірив йому другий. І сам спробував наблизитися до Оксани. Але
його спіткало те саме. Календ посміхався, та його посмішка була… ні, не зла, але якась по-
серйозному погрозлива.
– Це може бути дуже небезпечно, – сказав він. – Так що я не радив би з нами
конфліктувати. У нас відносно землян мирні і дружні наміри. Але ця дівчинка під захистом
МАЗДу.
– А що це таке? – здивувався головний лікар. – Я щось про таке не чув.
– По-моєму, ви ще багато про що не чули. МАЗД – Міжпланетна асоціація захисту дітей.
Ця дитина, а також усі діти Землі відтепер перебувають під нашим захистом. І їх ніхто не сміє
кривдити. Раджу вам підготувати все, що там треба, аби ми могли вже звідси піти. Мені це
вже починає набридати. Ми даремно гаємо час.
Головний лікар ошелешено дивився на всіх. Михайло Петрович звернувся до друзів:
– А зараз, думаю, ніхто не буде заперечувати, якщо ми поїдемо до нас з Оксаною на обід.
Як ти, Оксано? Запросимо наших друзів?
– Звичайно. Але мама…
– Не переживай, я їй зараз зателефоную.
На своєму мобільному набрав номер.
– Алло! – стурбований жіночий голос.
– Чим ти зайнята?
– Збираюся до Оксани в лікарню.
– У цьому немає потреби.
– Як? Чому?
– Приїду – поясню. Краще подбай про обід. Нас буде троє чоловіків і дві дівчинки. Якщо
вдома чогось нема, біжи в супермаркет. Подбай про морозиво. Не забудь.
– Ну знаєш… А Оксана?
– Роби, що я кажу. Будемо через годину. – І до друзів: – Почекаємо документів, візьмемо
таксі і – до мене. Добрий обід ще ніколи нікому не завадив. Думаю, такий і космічний закон.
Там і поговоримо. А потім вже й до вас, Миколо Гнатовичу.
– Тату, але ти мене вдома не залишай. Я боюся.
– Не залишу, донечко. Та тобі вже нема чого боятися. Тебе захищають закони космосу.
Чи так я кажу?
– Так, саме так, – сказав професор Календ, – Міжпланетна асоціація захисту дітей.

Як перемогти дощ
Хвалився розум, що він усе може. Хвалилася коса, що всіх нагодує.
Хвалилося сонце, що всіх обігріє. А дощ послухав ту мову і сказав:
– А дзуськи! Я найголовніший. Як захочу, то увесь ваш труд, увесь
ваш урожай намарно пропаде.
І почав лити воду на землю. Іде дощ та й іде. Іде ніч, іде день, іде тиждень, іде другий.
Забідкалися люди:
– Що ж це буде? Весь урожай пропаде.
– Уся праця намарно.
– А зима прийде – що їсти будемо?
– Що їсти будуть наші діти?
Уже сонце пробувало виглянути та осушити землю. Та де там! Хмари закрили його,
зовсім оповили – не пробитися крізь них. Уже вітер пробував той дощ вгомонити:
– Показав свою силу – і досить. Як же люди житимуть без урожаю? А у них же малі діти.
– А мені байдуже, – сердито захлюпотів дощ,– нехай як хочуть, так і живуть. І вже зовсім
байдужісінько мені до людських дітей. Нехай людина вклониться мені і визнає, що я –
наймогутніший.
– Але ж без сонця ти й колосочка не виростиш, а без людського розуму та праці тим
паче!
– То й що! Зате я все можу згубити. От я який!
Довго думали на селі сиві діди і вирішили послати до дощу найкращу дівчину в селі:
може, хоч дівоча врода умилостивить дощ. Ніхто й не завагався, кого послати. Всі знали, що
найкраща дівчина в селі – Настя Лимаренкова. Послали до Настиних батьків двох
найстаріших і наймудріших дідів: так, мовляв, і так. Робити нічого – треба. Та й дівчині
нічого не загрожує, хіба що змокне трохи. Одягнулася Настя у найкраще своє вбрання,
одягнула стрічки та найкраще своє намисто, взяла парасольку та й пішла на розмову з дощем.
А тут і йти далеко не треба було. Тільки вийшла – а тут тобі й дощ.
Дощ, вгледівши таку красуню, аж іти забув: усе дивився на дівчину з-за темних своїх
хмар. А Настя, не даремно ж її батьки розуму та звичаю вчили, поклонилася на всі чотири
боки та й каже:
– Шановний доще, ми всі визнаємо силу твою. Ніхто не може змагатися з тобою і
перемогти тебе. Люди прислали мене до тебе з проханням великим: не губити наші врожаї.
Спочинь трохи, доки ми з полів наших хліб звеземо та картоплю повикопуємо. А як осінь
прийде, тоді й розгуляєшся – ніхто тобі й слова не скаже.
– Почув я тебе, дівчино, – обізвався громом дощ з-за хмари. – Коли хочеш, щоб я
перестав ваші ниви і сіножаті купати, стань мені за дружину, бо такої краси я ще зроду не
бачив, хоч обійшов увесь світ.
– А як же ж я можу стати тобі за дружину, коли ти – дощ, а я – звичайна людська
дівчина?
– А так: приходь завтра на те саме місце у весільному вбранні, а я тебе оберну
хмаринкою та й заберу.
Засумували батько з матір’ю. Жаль їм дочки своєї, але людей з їхніми малими дітьми
також жаль. І дали вони свою згоду на цей дивний шлюб. Сумна та невесела ходить Настя,
наче не заміж, а на той світ збирається. Але не відмовляється, бо не хоче, щоб людська праця
намарно пропала, щоб узимку люди зі своїми дітьми вмирали з голоду.
– Краще вже я одна загину, – сказала дівчина та й заплакала.
– Не кажи так, дочко, – сказала мати. – Адже він тебе заміж бере, то й житимеш десь там,
далеко від нас.
Стали вони з матір’ю шити весільну сукню. Шиють і плачуть. А дощ усе йде та йде.
Новина про Настине весілля розійшлася селом. До двору Лимаренків посходилися всі
сільські хлопці, розгнівані та сердиті.
– Не дамо дівчину скривдити, – гукають.
– Не віддамо нашу Настю.
Уже й Настя до них виходила, просила їх, щоб угамувалися. Мовляв, лихові не зарадиш.
Треба людський хліб рятувати. Не помогло.
Коли настав призначений час, виступили хлопці з шаблями та пістолями проти дощу.
Шаблями махали, з пістолів стріляли. А що ти зробиш? Дощ собі йде та йде.
Тільки дурно вимокли хлопці.
От зібралися сонце і вітер на пораду.
– Треба ще людський розум покликати, – сказало сонце. – То, може, разом щось і
придумаємо.
Покликали діда Трохима – найстаршого і найрозумнішого чоловіка на селі. Думали,
радилися, а потім дід Трохим і каже:
– То, вітре, найперше ти мусиш.
– Та я хоч зараз. Як засвищу! Як завію!
– Ні-ні, мій друже, – каже дід Трохим. – Я знаю, що ти дужий. Але прошу тебе, повій
тільки в півсили, бо людям ще більшого лиха наробиш. Вони й так уже натерпілися. Повій
так, щоб усі хмари докупи зібрати, а потім легко та обережно віднеси над море. Нехай там і
проллються. Трохи водою море доллють – то нічого, море на нас не розсердиться.
Послухався вітер того статечного чоловіка. Так і зробив. А як вітер хмари відігнав,
сонечко виглянуло, землю обсушило та обігріло. Зраділи люди. А там і для коси робота
знайшлася.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

two + 10 =