Казка за казкою

Сонце вже пекло по-полудневому, як пташина робота була скінчена. Тепер взявся до
роботи Сидір, бо бочка була ще порожня. Та це вже були дрібниці. Щиро подякував Сидір
своїм помічникам, бо що б він і справді без них робив.
Добре довелося Сидору лоба загріти, бо клята бочка була таки велика. Але тішило те, що
вода з неї тепер не витікала, і бочка поступово наповнювалася.
Сонце вже хилилося до вечора, коли Сидір вилив останнє відро і сів нарешті трохи
відпочити.
Аж тут і господар не забарився і відразу накинувся на Сидора:
– Ти чого тут розсівся? Хіба роботу зробив, що відпочиваєш?
– Та зробив.
– Як?
Господар не повірив і заглянув у бочку: вона була повна. Він не вірив сам собі. Стояв і
спантеличено дивився на Сидора. Сидір усміхнувся.
– Я думав, ти і справді добрий господар, а ти – так собі, тьху.
– Що ти мелеш!
– Та хіба буде у доброго господаря така дірява бочка, як у тебе? Довелося лагодити.
Господар понуро стояв і мовчав.
– Ну, все, – сказав Сидір, – я три дні прослужив. Тепер мені належить платня.
– Зараз одержиш, – зі злістю мовив чаклун і почав чаклувати. А Сидір стоїть собі і
посміхається. А потім і каже:
– Даремно стараєшся. Нічого у тебе не вийде.
Чаклун би і не слухав Сидора, та в нього і справді нічого не виходило. І він ніби зм’як,
зменшився і на виду змінився.
– Скажи мені, Сидоре, – звернувся ніби лагідно господар. – От ти ніби простий чоловік,
а насправді ж воно не так. Ти обійшов уісі мої хитрощі. Як це тобі вдалося? Відкрий мені
свою таємницю.
– Е, – сказав Сидір, – умови у нас такої не було. Ти ж мені свої таємниці не відкриваєш.
– Та в мене і таємниць нема. Ти вже знаєш, що я – чаклун. То це вже й не таємниця. А от
ти … І не чаклун ніби, а не можна тебе ні розгадати, ні подолати.
– Та я з чумаків – у тому вся розгадка.
– Е, ні, не тільки в тому. Знав я і чумаків, та ніхто з них не був схожий на тебе.
– Ну, гаразд, – ніби повагавшись, сказав Сидір. – Я відкрию тобі свою таємницю. Та за
це я в тебе нагороду попрошу.
– Проси, що хочеш. Я згідний. Бо вже мене дуже цікавість розбирає.
– Сидить у тебе в темниці дівчина Настуня.
– Сидить, клята. То й що?
– Випусти її.
– Ти що, з глузду з’їхав? Та я її краще в сарну оберну.
– Як хочеш. Тоді моя таємниця при мені і залишиться. А вона б тебе могла зацікавити.
Ну що тобі з того, коли ще одна сарна по лісу бігатиме? А таємниця …
– Ні, вона вперта, і я мушу її в сарну обернути.
– І не обернеш!
– Оберну!
– Давай так: якщо ти Настуню не обернеш в сарну, то віддаєш її мені. А я тобі за те
таємницю свою розкажу. Згода?
– Згода. Але ти програв, бо оберну я її в сарну.
Привели Настуню. Вона й справді була гарна, але сумна і бліда. Довгі коси спадали до
пояса, брівки чорненькі, наче намальовані, а очі – великі та карі, а в них смуток і по сльозі в
кожному. Глянув на неї чаклун – і ніби скам’янів. Та недовго отак постоявши, сказав:
– Востаннє тебе прошу: виходь за мене заміж. Багатою тебе зроблю, найбагатшою в
світі.
Кінь несамовито рив копитами землю.
– Не піду я за тебе, сказала ж, – тихо відповіла дівчина.
– Жаль мені, але доведеться тоді обернути тебе на сарну.
– Та що вже хочеш зі мною роби.
І чаклун почав чаклувати. Так ретельно він уже давно не чаклував. Та марно: нічого в
нього не виходило. Тоді гукнув він спересердя:
– То забирай її з очей моїх! Тільки скоріше, поки я не передумав.
– Сідай, дівчино, на он того коня і нічого не бійся, – сказав Сидір до Насті. – Кінь той
знає, куди тебе везти.
А коневі шепнув:
– До мудрого дерева.
Кінь мотнув головою: ні, мовляв.
– Не сперечайся, – сказав тихо Сидір, – роби, як велю. Рятуй дівчину. І чекай там на
мене.
Дівчина сіла на коня, і кінь поніс її швидко і прудко до мудрого дерева, далі від володінь
злого чаклуна.
– А тепер розказуй мені свою таємницю, – втомлено опустився на землю чаклун.
– Тепер розкажу… Є у мене такі насінинки, що роблять людину мудрою.
– Давай, давай їх мені! Скоріше! Хочу бути наймудрішим!
– Добре, – сказав Сидір. – Але ж і синів своїх поклич, і дракона, і ще хто там у тебе є.
– Ні, я один хочу бути розумний, найрозумніший.
– То добре. Але ж, уяви собі, як тобі буде важко щось робити, коли довкола тебе будуть
самі дурні. Навіть поговорити про щось розумне ні з ким буде. Загинеш з нудьги. А тепер
уяви собі, які загадки зможе загадувати твій дракон, якщо він буде ще мудріший.
– Це правда, але тоді так: вони нехай будуть розумні, а я – найрозумніший.
– Ну, гаразд, – погодився Сидір, – клич їх.
Чаклун свиснув, та так, що з дерев листя посипалося. До них тут-таки з’явилися його
сини, дракон, що знову був із шістьма головами, і ще якесь гаддя. Сидір дістав
протичаклунські насінинки.
– Але спершу ти, – сказав чаклун до Сидора, – щоб ти нам часом якоїсь пакості не дав.
– Із задоволенням, – сказав Сидір, ковтаючи насінинку.
– А тепер – усім! А мені найбільше.
Сидір ходив поміж отою осоружною нечистю і в кожну пащу кидав по насінинці. Він
лише пильнував, щоб нікого не пропустити. Решту ж насінин проковтнув сам чаклун.
– Ти знаєш, – сказав він Сидору, – я так і відчуваю, як збільшується мій розум.
– От і добре, – усміхнувся Сидір. – То може ти все-таки заплатиш за мою роботу?
– Е, – сказав чаклун, – то це треба було б, щоб я геть дурним був, щоб живим пустив
тебе звідси. Я один маю бути найрозумнішим. Хапайте його!
Але Сидір був напоготові. Він вихопив свою шаблю, що з нею в дорозі не розлучався.
Всі злякано зупинилися. Сидір звернувся до повзучого змія – одного з синів чаклуна. Він
добре пам’ятав, що казала йому сарна.
– От ти, приміром, хто? Ящірка ти, от хто!
І диво, – той і справді став ящіркою і заховався в траві.
– А ти хто? – звернувся Сидір до летючого змія. – Ти всього-на-всього жук,
справжнісінький жук.
І той справді став жуком і сів на листочку.
– А ти? – звернувся до змія, що дихав полум’ям. Ти – світляк, світитимеш вечором у
темряві – хоч така користь з тебе буде… А ти? – звернувся Сидір до дракона. – Я ж тобі вже
казав, що ти – павук. Павук і є.
І дракон відразу ж став павуком.
Чаклун з усіх сил махав руками, чаклував, щоб повернути своїм підданим їх попередній
вигляд, але в нього нічого не виходило.
Тоді він упав перед Сидором навколішки:
– Не губи мене, Сидоре! Буду тобі за побратима. То ми з тобою…
– Цить, капосний! Не було такого і не буде, щоб чумак з нечистим братався. Але от…
Що мені з тобою робити? Ти… мухомор – ось ти хто! І шапочка у тебе яскрава, щоб здалеку
видно було.
І тут-таки перед очима у Сидора ніби щойно виріс яскравий мухомор. Сидір обійшов
його гидливо, підійшов до бочки, що була заповнена водою, умився і сів відпочивати. Та не
сиділося йому тут, де щойно він подолав зло. І Сидір пішов до чаклунової господи.
– Золота його мені не треба, хоча й заборгував мені господар за службу. Візьму лише
фляги для води та харчів трохи. От і все.
І пішов, не зачинивши воріт за собою. А для чого? Вийшов Сидір на знайому галявину і
заспівав, та так лунко і розкотисто, що, певно, і в сусідньому лісі чутно було:
Ой, вийди, вийди,
Серденько, Галю…
Не доспівав він і рядочка, як сарна вже тут стояла.
– Я була тут неподалік, – сказала вона, – і все бачила. А що тепер?
Вона була в тривозі.
– А тепер, Галю, веди мене до мудрого дерева, бо я сам далебі дорогу не знайду.
І вони пішли. Сидір ішов легко, немов не він сьогодні так натрудився. А сарна йшла
понуро, опустивши голову.
– Ти чому така сумна? – нарешті звернув увагу на неї Сидір.
– Та… – і звела очі, повні сліз.
– Чи не рада, що ми всю нечисть понищили?
– Рада, ще й як рада!
– Щось не видно.
– Та я журюся не про те.
– А про що ти журишся, ясочко?
– Та журюся, що сарною, мабуть, на світі проживу весь свій вік.
– Та ти що! – сполохався Сидір. – Хіба ти мені не віриш? Чи Івану не віриш? Та ми ж
ідемо шукати степову Мавку, а вона вже нам підкаже, як вас розчаклувати.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

fifteen − 5 =