Казка за казкою

– Поїхала, – заклекотів орел. – Тепер не можна гаяти часу. Ворота стереже лише
триголовий змій. Хтось із вас уміє співати колискову? Тільки гарно, ніжно, як співають у вас
у людському світі. Я колись чув. І досі пам’ятаю.
– Я вмію, – якось по-школярськи сказала Улянчина мама.
– Тоді замаскуйтеся поблизу і співайте. Таке страховисько, а любить гарний спів. А ти,
Бабо Яго …
– Я не Баба Яга, я – Настя.
– Зараз це не має значення. Ти прослідкуєш, щоб заснули всі три його голови. Тоді ти, –
це вже до чарівника, – приспиш його остаточно. Щоб надовго. Зрозумів? Стане у тебе хисту?
– Стане, – тихо сказав чарівник.
– Тільки після того ви пройдете в замок. Але часу гаяти не можемо. Ми мусимо
встигнути. Ти, дівчинко, сідай на мене і нічого не бійся. Тільки прив’яжися пояском і не
дивися вниз, щоб голова не запаморочилася. Я понесу тебе до того козака, що спить у замку,
бо тільки ти можеш його розбудити.
– Чекайте, – бліда від переживань Улянчина мама поправила доньці волосся і сказала до
чарівника: – Не може ж дівчинка і справді з’явитися перед козаком у такому жалюгідному
вигляді. Допоможи нам, клоуне. Придумай для неї якийсь пристойний одяг.
– Тільки скоріше, – квапив орел.
– Завжди ви, жінки, щось зайве вигадуєте. Ніби все це має якесь значення! Аби тільки
час згаяти.
– Та я миттю, – сказав чарівник. І справді, через коротку мить перед ними стояла
справжнісінька красуня, чимось подібна до Попелюшки на балу.
– Тепер можна, – сказала Улянчина мама і ще більше зблідла. Воно й не дивно. Посилала
доньку не на гулі. – Слова не забула?
– Не забула.
Дівчинка сіла на орла, прив’язалася пояском і запевнила маму, що вона нізащо не
дивитиметься вниз. Орел піднявся високо-високо і полетів до замку. Коли перелітав через
стіну, триголовий змій спитав:
– А що це ти, орле, несеш на спині?
– А тобі яке діло, жалюгідний шкіряний мішку? Здобич несу. Собі на сніданок.
– А-а! Про здобич хазяйка нічого не говорила. А ображати мене не треба. Я знаю, що ти
більш наближений до нашої хазяйки, але й я чогось-таки вартий.
– Цить мені, а то я, здається, поснідаю всіма твоїми головами.
– Та я що? Та я нічого. Смачного тобі.
Неподалік почулася тиха пісня. Це, заховавшись у кущах, співала Улянчина мама:
Ой, ходить сон
коло вікон,
а дрімота
коло плота.
– Ото вже хтось гарно співає, – сказав змій, позіхаючи, – чи то пташка яка так співає, аж
словами промовляє. Не чув щось її раніше. А гарно ж як… Аж на сон хилить. Але не можна.
Хазяйка наказала не спати жодній голові. Чатувати треба. Хоча, – змій знову позіхнув на всі
три свої пащі. – Хоча хто сюди прийде?
А пісня заколисувала та й заколисувала:
Ой, люлі, люлі!
Та й виростуть дулі.
Усім дітям по одній,
а Марусі…
– Ох, доля моя тяжка! Стережи не знати кого!.. А-а, я думаю, що одній голові можна й
трохи поспати. Нічого не трапиться.
І одна голова закрила очі. А пісня линула та й линула:
Ой, люлі, люлі,
дитиночко маленька.
Тихо колише
колисонька новенька.
І вервечки не риплять,
і сусіди не кричать,
щоб дитинку не збудить,
бо дитинка наша спить.
Ось і друга голова непомітно закрила очі. А третя голова обурилася:
– Ага, вони собі сплять, як принцеси, а ти стережи! Е, ні, голубоньки! Я також спати
хочу.
І третя голова закрила очі. Тітка Настя ще трохи почекала, а потім тихенько пройшлася
перед самим змієм. Той не ворухнувся.
– Спить, – тихо сказала тітка Настя. І тоді з хащів вийшов чарівник. Він підійшов до
самого змія, звів над ними руки і тихо сказав:
– Я на тебе ворожу.
Спи, допоки не збуджу.
Ени – бени – раба!
Інтер… Квінтер… Жаба!
– Усе, – сказав чарівник своїм супутницям. – Тепер він довго спатиме. Можна спокійно
зайти в замок.
А тим часом Улянка опинилася перед козаком. Він міцно спав, підперезаний своїм
срібним поясом, не випускаючи з рук золотої шаблі, і скидався на неживого. Улянці стало
лячно.
– А що, коли він неживий? – жахнулася дівчинка. – Але не можна гаяти часу. Треба взяти
його за мізинець і сказати… А що сказати? Забула?.. Забула! І тепер загине Семицвітка, а
може, й весь казковий світ! Згадати! Негайно! – Хвилька напруги. Улянці здавалося, що і її
зараз здолає якийсь тяжкий сон. – Не можна. Не можна. Як це було? Довкола був ліс. Тітка
Настя сказала…
І в Улянчиній пам’яті стали зринати слова… Вона взяла козака за мізинець і сказала:
– Вставай, козаче. Час твій настав. Треба зло на землі корчувати, добром землю засівати.
Козак не поворухнувся.
– А може, тітка Настя не ті слова мені сказала? Вона ж усе-таки Баба Яга… Ні, треба ще
спробувати.
Тричі промовляла Улянка заповітні слова, а козак лежав непорушно, як неживий. Тоді
дівчинка голосно заплакала і сказала:
– Вставай, козаче, бо загине Квітка-Семицвітка і весь казковий світ. Вставай, бо зло
запанує на світі.
І сталося диво: козак поворухнувся і розплющив очі.
– Де це я?
– У замку лютої Химери. Вставай, бо вона може з хвилини на хвилину повернутися.
– Це ти мене збудила?
– Так, я.
– Який тяжкий був мій сон. Я ніяк не міг прокинутися. Раптом чую – хтось плаче. Мені
здалося, що це моя сестра. Хто ти?
– Я – Улянка. Я з людського світу. Я прийшла порятувати Квітку-Семицвітку і все живе.
Зла відьма заховала кудись дощ, і все живе без води гине. Я прийшла, щоб збудити тебе.
Козак уже стояв, міцний і дужий, зі своєю шаблею в руці.
– Дякую тобі, красуне. Коли ти виростеш, я неодмінно приїду до тебе на баскому коні,
щоб посватати тебе.
Улянка зашарілася.
– Я ще вчуся в школі.
– Це нічого. Ти вчися. Вчися і рости. А я почекаю, доки ти виростеш. Час спливає
швидко.
– Але зараз треба…
– Знаю, знаю. Зараз треба передусім знайти, куди та клята відьма заховала дощ.
Тут до замку ввійшла Улянчина мама, тітка Настя і чарівник. Козак підняв було шаблю,
але тут-таки опустив її.
– Це все друзі. І навіть Баба Яга, тобто тітка Настя, – сказала Улянка, зашарівшись. – А
оце моя мама.
– Давайте шукати дощ.
Усі розбрелися по замку. Відчиняли всі двері, заглядали в усі віконця, але дощу ніде не
було. Аж раптом за одними залізними дверима вони почули шум дощу і гуркіт грому.
– Тут, – сказав козак. Він спробував відчинити двері, але вони не піддавалися. Що не
робили, як не мудрували, двері не відчинялися. А за дверима шумів животворний дощ –
порятунок для всього казкового світу. Улянчина мати накинулась на чарівника:
– А ти, бовдуре, чого стоїш? Роби щось.
– Пані, прошу мене не ображати. Я нічого не можу зробити. Окрім замка, двері тримає
якесь Химерине слово. Я перед ним безсилий.
– Теж мені чарівники! І хто вас тільки у казки пустив?
Від свого безсилля всі безпорадно стояли перед залізними дверима, а за тими дверима
шумів дощ і погримував грім. Козак розмахнувся і від злості чи у відчаї з усієї сили вдарив по
дверях своєю золотою шаблею. І тут сталося диво. Ніхто й не підозрював, що така велика
сила криється в тій незвичайній шаблі. Двері розчинилися – і звідти вирвався дощ, замок
потряс переможний гуркіт грому. Всі засміялися, заплескали в долоні. Улянка стрибала під
дощем і танцювала якийсь небачений досі танець.
– Стійте, – зупинила всіх тітка Настя. – Зараз повернеться Химера. Вона побачить дощ і…
– Відійдіть усі. Ховайтеся в безпечне місце. Я сам з нею розмовлятиму. Мені вона зла не
зробить.
І тут у замок влетіла розпатлана і промокла Химера.
– А-а! Ось ви де! Без мене господарюєте? Я вам зараз…
Але їй назустріч ступив козак і підняв свою золоту шаблю.
– Пора, котику, – сказала я Муркові. – Тепер там може знадобитися твоя допомога. Іди
швидше до мене на руки.
Я взяла на руки Мурка і сказала:
– Ени – бени – раба! Інтер… Квінтер… Жаба!
Мить – і ми вже стояли в Химериному замку обіч козака. Та на нас ніхто не звернув
уваги. Нас просто не зауважили.
– Не вбивай мене, козаче, – попросила відьма. – Я стану доброю.
– Колись ти мені вже це обіцяла. Я повірив тобі. Я пожалів тебе. І що з того вийшло? Ні,
ти мусиш загинути, бо ти – зло.
Але перш, ніж козак замахнувся своєю шаблею, Химера перекинулася на високий
водяний стовп. Та це не спинило козака. Він почав той стовп рубати своєю шаблею. І вже не
вода бризкала в усі боки, а чорна відьмина кров. Тоді Химера перекинулася на змію. Змія
звивалася і намагалася вкусити козака. Він наступив на неї чоботом і вже замахнувся своєю
золотою шаблею, щоб розтяти змію навпіл, як раптом вона перекинулася на…
– Мурчику, уважно, – встигла шепнути я котові.
А в цей час зла Химера перекинулася на мишу і вже збиралася прошмигнути в якусь
шпарку. Та Мурко не дрімав. Його завжди Улянчина мама хвалила за спритність. Він тут-
таки впіймав мишу і з’їв. Усі спершу засміялися, зраділи з такої перемоги, а потім
запереживали: чи не стане котові зле від такої неїстівної миші? Але котик почувався добре.
Всі хвалили його, кожен намагався його погладити. Він всім милостиво дозволяв себе
пестити, лише від Баби Яги, тобто від тітки Насті, тримався осторонь.
– Угу-гу-у, – вже захотіла заплакати Баба Яга, але до замку почали сходитися казкові
жителі. У казковому світі, як і в нашому, новини поширюються дуже швидко. Сюди зійшлися
всі, про кого хоч коли-небудь писалися казки. Були тут і персонажі з моїх казок. Вони
віталися зі мною, як з давньою знайомою. Для Улянчиної мами це було справжнє відкриття.
Весь казковий світ тішився з нашої перемоги. Попелюшка подарувала Улянці свої
кришталеві черевички. Улянчиній мамі дістався горщик, який з нічого міг варити всілякі
смачні страви: що йому звелиш, те й зварить.
– Е-е, – засміялася Улянчина мама. – Так я і зовсім розледачіти можу. Шкідливий
горщик, якщо чесно сказати. Ну… та нехай буде. На випадок, коли мені буде дуже ніколи.
Тут найголовніший чарівник казкового світу підійшов до Улянки і подарував їй Квітку-
Семицвітку:
– Тримай. Ти її заслужила.
– Ой, – Улянка жалібно, – нехай би росла.
– Ви її врятували. І тепер їх у нас знову багато. Нехай твої всі бажання збуваються. На
місці зірваної пелюстки виростатиме нова. Так що Семицвітка буде у тебе завжди.
Я також не залишилася без подарунка. Мені подарували чарівну сопілочку, яка розганяла
смуток і втому, вміла зцілювати недужих. Про таку сопілочку я писала колись в одній із своїх
казок. Кіт у чоботях урочисто подарував Муркові свої чоботи.
– А ти ж як? – захвилювався Мурчик.
– А я собі у нашого шевця нові замовлю.
– Знаєте що, – сказала Улянчина мама. – Ходімте всі до нас. Правда, мій борщ вже,
напевно, скис.
– Не скис. Я його в холодильник поставила.
– Тим паче. Та й ще щось знайдеться: хата – не пустка.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

11 − eight =