Казка за казкою

Полили ниву. Почали збиратися додому. Змії собі своєю дорогою намірилися, а Сидір
вирішив ще коня трохи попасти. Підійшли до узлісся – аж тут побачили сарну: в капкан
потрапила бідолашна. Сидір звільнив її, пожбурив той капкан зі злості.
– Понаробляли всякої пакості, – сказав.
А сарна стоїть – не тікає, цікавими очима на Сидора дивиться.
– Ти чого? – запитав той у неї, ніби тварина і справді його могла зрозуміти. А вона й
зрозуміла.
– Я бачу, що добра ти людина, – сказала сарна людським голосом, – і хочу тобі
допомогти. Я знаю вашу біду. Знаю і небезпеку, що вам загрожує. Є одна таємниця, котру
треба вам знати. Змії страшні тоді, коли їх бояться. А коли ти
назвеш котрогось з них, скажімо, ящіркою, то ящіркою він і стане. От і все.
– Невже все так просто?
– Отак просто і є. Та це не так уже й легко, бо страх відбирає у людини розум, і людина
тоді вже нічого не може.
– Ну страх свій я у степах розгубив, коли з чумаками в Крим по сіль їздив.
– То й добре. Тоді йди сміливо і нічого не бійся. А ще… Не забудь про мене і про ту
пташину, що насінинки тобі дала. Ми також жертви страшного чаклуна.
– То ви…
– Ми – дівчата. – І в голосі сарни почулися сльози. – Тут багато таких.
– От капосна тварюка!
– Не кажи так, бо він таким і буде!
– Але у пташки тієї насінинки були проти чаклунства.
– Е, це вже потім ми у лісі дерево таке знайшли. Та було вже пізно. Добре, що тебе хоч
врятували.
– Дякую вам… А як же вас усіх розчаклувати?
– Не знаю. І ніхто того не знає. Десь у безкрайніх розлогих степах живе степова Мавка.
Кажуть, вона знає. Але як її знайти?
– Дякуємо тобі, сарно… Чи пак як тебе звати?
– Колись Галиною звали.
– Дякуємо тобі, Галинко! Ми обов’язково вас усіх розчаклуємо.
– Це і мою Настуню може спіткати така доля, – захвилювався Іван.
– А певно, що може.
– Сарно, голубонько, пошукай ту пташку. Хай летить вона у чаклунову темницю. Хай
передасть вона чудодійні насінинки дівчині Насті і хай скаже їй, що я її люблю.
– Зроблено. Насінинки в темницю ми вже передали. А про свою любов ти їй незабаром
сам розкажеш.
І сарна зникла. Друзі ще якийсь час постояли, приголомшені почутим та й пішли до
двору. А назустріч їм уже господар їхав.
– Де це ви так довго тинялися?
– Я попас трохи коня. Хіба не можна? Роботу свою ми ж зробили.
– Так, зробили. Побачимо, як завтра буде.
От настав і другий день. Усі зібралися в широкому дворі. Вийшов господар і сказав до
Сидора:
– Я тебе брав за наставника до моїх синів. І, ясна річ, наставник має бути розумним. От
зараз ми й перевіримо, який ти розумний. Зараз ти будеш відгадувати загадки. Загадки тобі
загадуватиме дракон із шістьма головами. Гей, драконе, виходь!
І вийшло страшне чудовисько з шістьма головами, і з кожної пащі – полум’я пашить.
– Ти готовий?
– Ще ні. Я хочу голови твого павука перерахувати, бо їх здається не шість, а лише три.
І справді перед ним був… павук, щоправда величезний і страшний, та голів стало й
справді три
– Досить, – закричав господар. – Ти відгадуєш загадки? Чи я тебе…
– Та ж відгадую, – сказав Сидір, – тільки в твого павука, здається, таки одна голова.
– Годі! – закричав господар. Але в павука і справді залишилася лише одна голова. Всі
зачудовано на нього дивилися.
– Та давай вже свої загадки, – посміхнувся Сидір.
Ви, звичайно, зрозуміли, що Сидір їх відгадав. І коли була розгадана третя загадка, всі
розійшлися, кожен зайнятий своїми думками: одні – як робити людям зло, інші – як його
перемагати.
Погнав Сидір пасти свого коня на галявину.
От, коли відійшли вже вони на безпечну відстань, Сидір і каже:
– Послухай, Іване, треба нам трохи тих протичаклунських насінин дістати.
– А для чого? Ми ж маємо, і Настуня має. Е, брате. Треба тими насінинками всю ту
нечисть нагодувати.
– Нечисть? Ще й на неї таке добро переводити?
– А ти подумай гарненько. От зараз шестиголовий дракон став павуком, але ж чаклун
знову може його драконом зробити! Треба, щоб на всю його нечисть його чари не діяли.
– І правда. Ну і розумний ти чоловік, Сидоре! – похвалив товариш.
– А ти думав, у Крим по сіль дурні їздять? Та давай краще думати, як нам сарну
викликати.
– А як ти її викличеш?
– А я здається придумав, – сказав Сидір. – Не може бути, щоб серце дівчини на пісню не
озвалося.
І Сидір заспівав:
Сонце низенько,
Вечір близенько.
Спішу до тебе,
Моє серденько.
Ой, вийди, вийди,
Серденько Галю,
Серденько, рибонько,
Ти ж мій кришталю…
І вийшла сарна. Вона стояла неподалік і слухала. З очей її котилися сльози, справжні
людські сльози.
– Чого ж ти плачеш, голубонько? – запитав Сидір.
– Ой, не ятри мою душу. Краще скажи, для чого кликав? Адже кликав?
– Кликав.
І розказав Сидір про свій задум.
– Це ти добре придумав. Я покажу тобі дерево, що квітне круглий рік, що має смачні і
поживні плоди, а в тих плодах – ці коштовні насінинки.
– А чаклун про це дерево знає?
– Ні. Воно росте в іншому лісі. То не його володіння.
– Це добре. Тоді ходімо.
– А скажи мені, як ти заставиш ту нечисть проковтнути хоча б по насінинці?
– Ну, про це не турбуйся. Я ж чумак, а чумаки, знаєш…
– Та знаю…
І Галя знову заплакала.
– Не плач. Ходімо. І знай, якщо треба, то я й самого чорта одурю.
Дорога була далека. Всі потомилися, та таки дісталися до того дерева, що як жар горіло
своїм яскравим цвітом. На одній гілці – цвіт, а на іншій – плід.
– Дякую тобі, добре дерево. Та ще дай нам трохи жовтого протичаклунського насіння. І
вибач, їстимуть його на цей раз зловмисники. Та це лише для того, щоб подолати їх.
– Добре чиниш. Щасти тобі.
Ледве на ранок повернулися вони до двору, втомлені і забрьохані. Та відпочивати було
вже ніколи: господар уже не спав.
– Де це ти швендяв усю ніч? – накинувся він на Сидора.
– Та в лісі заблукав. Ледве вибрався.
Це було дуже схоже на правду.
– Ти знаєш, що тебе ще сьогодні робота чекає?
– Та знаю.
– То ходімо – покажу.
Прийшли на узгірок. Там була вкопана в землю величезна бочка. Господар хитро так
примружився:
– Оце до вечора наповни її водою. Гляди ж мені, не ледачкуй.
Та й пішов собі геть. Обійшов Сидір навколо бочки. Кінь його тут-таки травичку
пощипує.
– Де ж тут заковика? – задумався Сидір. – Якщо б все було так просто, то і роботи мені
такої не дав би.
Аж тут пташина на гілці защебетала, промовляючи:
– Бочка без дна. Бочка без дна. Скільки би ти в неї не лив води, вона ніколи не
наповниться. Вода з неї витікає струмком, он там, у долині.
– Ах, ти, пройдисвіте, – вилаявся спересердя Сидір.
– Покажи мені те місце, де вода витікає, – звернувся він до пташки.
І пташка полетіла, а Сидір пішов за нею. Незабаром він усе зрозумів: бочка була вкопана
в землю, і вода мала вихід і спокійнісінько витікала.
– Так, – сказав Сидір. – Доведеться полагодити кляту бочку.
І він почав тягати важке каміння, колоди, щоб загородити витік. Підпряг до роботи і
коня. Працювали довго і вперто. Аж потім Іван зітхнув:
– Нічого не вийде, треба нашу гать ущільнити, бо вода однак витікатиме.
– Так, – погодився Сидір, – але у нас нічим, ну, хоча б глини. Але ж нема.
– Я спробую вам допомогти, – прощебетала пташечка. – Чекайте мене тут.
І вона полетіла.
– Що ж вона може? – розмірковував Сидір.
– Певно, щось може, – сказав Іван.
Не встигли вони договорити, як у небі, наче хмара дивовижна з’явилася.
– Ластівки, – сказав Сидір.
Так, тьма ластівок. Вони прилетіли їм на допомогу. Пташки заклопотано літали і
старанно замуровували кожну щілинку, навіть щонайменшу.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

seven − three =