Казка за казкою

– Кар! Кар! Ви тут сидите! А вашого Сергійка лисиця заманила у свою хатинку. Там він
зараз з вовком розмовляє. А ви знаєте, як це небезпечно? Одна дівчинка вже колись
розмовляла. І ви знаєте, чим все закінчилося. Кар!
– Боже мій! – сплеснула руками мама. – Наш Сергійко! Біжімо швидше. Вороно, люба,
показуй нам дорогу. Тільки не лети дуже швидко, бо ми за тобою не встигнемо.
Батько, мати і сусід дядько Микола з рушницею пішли до лісу шукати Сергійка.
А над ними, каркаючи, летіла ворона.
Принишкли схвильовано, підходячи до лисичиної хатинки. І раптом чують дзвінкий
голосок Сергійка:
– А ти, вовчику, зовсім схожий на нашого собаку. І вуха в тебе такі самі, і хвіст. Тільки
ти весь закудланий і в реп’яхах. От якби тебе трохи причесати…
– Боже мій, – зойкнула мама. І від її голосу всі наполохалися. Вовк чкурнув у кущі,
лисиця – у свою хатку, а Сергійко залишився сидіти на пеньку так спокійно, ніби він сидів у
себе вдома. Мама так і кинулася до сина, обнімаючи та цілуючи його і не витираючи сліз, що
рясно текли з її таких гарний карих очей.
– Мамо, чого ви? – дивувався хлопчик. – Нічого ж не сталося. Ну заблукав я трохи. Це з
кожним могло трапитися. Ми тут собі так гарно розмовляли – я, лисиця і вовк. З вовком ми
подружилися. Він зовсім не страшний. Він, мамо, як наш Рябко. І куди він подівся?
– Ходімо, сину, додому.
– Ні, треба ще трохи почекати. Може, той вовк надійде. Незручно якось піти, не
попрощавшись. Ще образиться.
– Дурненький ти, Сергійку. Ти так нічого і не зрозумів. Добре, що ти такий малий. Це
врятувало тебе від переляку.
Батько підхопив Сергійка на руки і вони пішли додому, щасливі, що з дитиною нічого
лихого не трапилося.

Лісовій громаді набридли витівки Рудохвостої.
– Скільки ж можна терпіти її нахабство!
– Це ж ганьба для нашої лісової громади.
– Незабаром вона накличе мисливців на наші голови.
– Нам з людьми треба жити мирно. Хто нас взимку підгодує, коли довкола все засипле
снігом?
Ухопили лисицю та повели до лісового суду. Судом на той час правив старий ведмідь –
статечний, поважний, думав довго, зате рішення приймав виважені і справедливі.
– Спасу від неї нема ні людям, ні лісовим мешканцям.
Вислухав ведмідь усіх уважно, подумав трохи і сказав:
– Ти, Рудохвоста, зле зробила, що скривдила бабусю. Тільки за те тебе треба покарати.
Гроші мусиш їй повернути.
– Та я не маю, – забідкалася лисиця.
– Тоді доведеться з твого хутра пошити дідові шапку.
– Ой-ой-ой! Не треба шапку. Я пошукаю гроші. Я знайду.
– Так воно краще, – сказав ведмідь.
– За те, що ти курча з’їла, я б тебе не карав. Така вже в тебе лисяча вдача – тут нічого не
вдієш. Але нащо було хвалитися перед господинею, чесну з себе вдавати? За таке карати
треба. Треба тебе на ланцюг посадити, щоб ти там замість собаки подвір’я стерегла.
– Ой-ой-ой! Не треба на ланцюг.
– А за те, що ти хлопчика до лісу заманила і хотіла його вовкові віддати… Знаєш, мені
бракує слів.
Тут звідусіль залунали голоси звірів:
– Убити її!
– Шкуру здерти!
– Прив’язати до дерева і нехай здихає з голоду!
– Ні, – сказав ведмідь, – ми хоч і звірі, та вдачі у нас цілком сумирні. Я думаю, що
Рудохвосту треба віддати в звіринець.
– Ой-ой-ой! А моя хатинка?
– Більше вона тобі не знадобиться. В ній житимуть зайці. А ти будеш жити в клітці, і на
ній буде написано: “Найхитріша і найпідступніша в світі лисиця”.
– А як же бути з тією господинею, у котрої лисиця мала б бути за пса?
– Оскільки два покарання одночасно лисиця відбувати не може, оскільки пес у тій
господі вже є, то доведеться якось відшкодувати господині завдані збитки. Мусимо бути
відповідальні за членів нашої лісової громади. Я власноруч принесу господині меду. Гадаю,
це її влаштує. Прощай, лисичко. Не згадуй нас лихом. Сама у всьому винна.

От як воно буває, коли хтось чинить зло. Всяке зло має бути покаране, аби нікому не
хотілося його робити.
Все до пори, до часу.

Яйце
Надумала курка Сокотуха знести яйце. Та й ну про те голосно кричати:
– Куд-ку-куд-ку-куд-ку-дак! Буде яйце, як кулак!
– Ого! – сказав пес Бровко, – мені саме таке й треба на сніданок. Я всю
ніч не спав, трудився, дім стеріг – от мені й належиться такий сніданок.
– Няв, – сказав кіт Мурко. – Це для мене. Няв! Я всю ніч мишей ганяв.
А тут і сорока прилетіла.
– Скре-ке-ке! Скре-ке-ке! Що таке? Що таке? Ах, яйце! Для мене це.
До Сокотушки підійшов півень і став її соромити:
– Ку-ку-ріку! Ти чого це, Сокотушко, кричиш? Ще не знеслася, а вже хвалишся!
– Щоб усі знали. А то знесешся, а ніхто й не зауважить.
Усі терпляче чекали, доки курка сиділа на гнізді, де належиться курам нестися.
Нарешті Сокотуха злетіла з гнізда, стріпала крила та й ну далі кричати:
– Кудкуд-куд-куд-кукудак! Знесла яйце, як кулак!
І тут знову зчинився гамидер. Курка кричить, кіт нявчить, пес гавкає, сорока скрекоче, а
півень кукурікає – всіх заспокоїти хоче.
Цей галас почула господиня і вийшла з хати – подивитися, що там за веремія така.
А на подвір’ї вже до бійки йдеться. Бровко у сороки вже встиг кілька пір’їн вискубти,
дарма що прив’язаний. Кіт Мурко стояв у войовничій позі: хвіст розпушений, шерсть
наїжачилася – так і кинеться на сороку чи й самого Бровка. Хіба ж він боягуз?
– Ви чого це розходилися? – лагідно спитала господиня. – І ти, сороко, вже тут як тут!
Ще мало тобі моїх курчат, що ти покрала? Ану забирайся звідси! Гай-гай! Гай-гай! А ти,
Бровку, що? Такий розумний пес, а й собі гавкаєш через яйце. І не сором? Іди до буди і сиди
там, а я тобі незабаром сніданок принесу.
Кіт не став чекати, доки господиня буде його шпетити – чкурнув у кущі – тільки його й
бачили.
– Молодець, Сокотушко, – похвалила курку господиня. – Іди сюди – я дам тобі пшениці,
ти заробила.
І сипнула Сокотусі жменьку зерна.
– І тобі, мій співуне, – не забула і про півня. – Гарний голос маєш. Як іду додому, то тебе
здалека чую.
Сипнула й півневі жменю зерна. За якийсь час на подвір’ї запанував лад і спокій.
Господиня підійшла до гнізда. Там лежало ще тепле яйце, велике, гладеньке, як лаковане.
Господиня взяла його та й понесла до хати.
– От і добре. Буде моїй онучці на сніданок, – сказала господиня.

Ворота
Стояли собі ворота. Їм було вже багато літ. Були вже зовсім старі. Рипіли
на незмащених завісах, жалілися вітрові:
– О-ох! О-ох! Хоч би хто-небудь нас полагодив та змастив наші завіси,
то може б ми ще простояли трохи. О-ох! О-ох!
Вітер жалів їх та обминав стороною. Що за втіха сильному ламати старе? Нехай ще
постоять.
Та проходив якось хлопець Мишко – син господині того подвір’я і тих воріт.
Він тут проходив за день не один раз, та цього дня його погляд мимобіжно ковзнув по
воротах.
– Ти диви, як похилися. Зовсім вже старі. Та нічого, завіси змастимо, стовпці вкопаємо,
трохи підфарбуємо – та й ще постоять.
І не забув хлопець: як сказав, так і зробив. Стоять ворота, як нові – любо глянути.
Постояли отак трохи, в калюжу на себе видивляючись, – та й ну вітрові жалітися:
– Недобрий хлопець той Мишко. Стояли ми собі, рипіли потихеньку – мали те рипіння,
як пісню для розради. І вже та наша пісня комусь завадила! Взяв той хлопчисько та й
полагодив нас, ще й завіси змастив!
– То, виходить, він зробив зле? – здивувався вітер.
– Певно, що зле. Хто його просив нас лагодити? Стояли собі – хай би стояли. Рипіли собі
– хай би рипіли. А то взяв та й полагодив!
– Ах, ви, невдячні, – сказав вітер. Та й зашумів, засвистів – аж дерева понагиналися.
Жаль йому було Мишкової роботи. Хлопець дуже старався. Та така його злість взяла на
ті невдячні ворота, що не міг себе стримати. Їх треба було провчити. Натужився вітер ще
трохи, та як завіє – аж ворота зірвав та жбурнув геть, як непотріб якийсь.
Затих вітер, заспокоївся. Вийшов Мишко з хати, глянув з жалем на ворота та й сказав:
– Ет, старі вже зовсім. Треба нові зробити.
Потратив хлопець ще скількись часу та й зробив нові ворота. Стояли вони, такі веселі,
що, здається, аж сміялися. І до вулиці, і до людей, і до вітру. Дивувалися люди:
– О, Мишко ворота нові поставив. Гарні ворота. Молодець Мишко.
А старі ворота що? Лежали жалюгідні та нещасні, аж доки Мишко взяв сокиру та й
порубав їх, щоб занести матері на паливо. Добре горіло сухе дерево, а в гуготінні полум’я так
і вчувалося:
– О-ох! О-ох!
Та до того вже ніхто не дослухався. А може, стояли б собі ще й досі …
Отакі й люди бувають. Живуть, як ті ворота рипливі: охають, за старими бідами
жалкують, кращих змін не зауважуючи.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

one × 5 =