Казка за казкою

Казка діда Карпа
Маленька Тетянка з самого ранку все смикала та й смикала маму:
розкажи та й розкажи казку. А мамі ніколи – робота: треба біля худоби
порати, їсти зварити та й на город іти, а то бур’яном усе позаростало. А
дівчина своє:
– Ну, мамо, одну казочку! Ну, будь ласка!
Ну що тут робити? Та мама таки придумала:
– Ти от що, донечко, біжи до діда Карпа. Він мудрий і геть усі казки знає: і ті, що в
дитинстві розповідали, і ті, що потім читав, – усі запам’ятав. А вже нових скільки? І де він їх
тільки бере?
От пішла Тетянка до діда Карпа. Він сидів під хатою на ослінчику і щось витісував.
Дівчина до нього:
– Розкажіть, діду, казку!
– Казку? Тобі страшну, чи смішну?
– Та… Чи страшну, чи смішну, – аби лиш цікава була.
А треба вам знати, що дід Карпо був не байдужий до дітей і до казок. Отож і зрадів, що
Тетянка за казкою до нього прийшла.
– Сідай зручненько, та слухай гарненько.
Дівчинка вмостилася на маленькому стільчику навпроти діда Карпа, а той і почав:
– Котилася торба
з високого горба.
А в тій торбі сало,
люлька та кресало.
З’їм я кусень сала
та й візьму кресало:
викрешу вогню –
й казочку почну.
Жив та був собі в одному селі парубок. Був ні вбогий, ні багатий, та зате майстер на всі
руки, – другого такого і не знайти. Чи скриню молодій для посагу змайструвати, чи ліжко, чи
воза полагодити, чи з лози щось виплести, – всі йшли до Степана, знали: краще від нього
ніхто не зробить. Робив він і більш тонкі речі. Зробив якусь таку пташку, що вона, мов жива,
літала і пісень співала. А одного разу придумав ляльку, яка, взявшись у боки, до танцю йшла.
От такий майстер був той Степан.
А ще він був неабиякий музика. У вільний час, або тоді, коли скінчено якусь важливу і
складну роботу, або, коли хлопець був уже до краю втомлений, він брав до рук свою сопілку
– і лилась дивовижна музика… Підходили люди тихенько, ставали і слухали. І мала та музика
чудодійну силу. Від неї ставало кожному краще і легше. От яким був той Степан.
– Дідуню, а то не ви часом були? – запитала дівчинка, хитренько так на діда
поглядаючи. – Ви теж такий майстер, що другого такого нема.
Дід посміхнувся у вуса:
– Ти слухай і не перебивай. Якщо то і був я, то було це дуже давно. Бо тому майстру
років так із двадцять було, а мені вже цілих сімдесят. А до сімдесяти ти ще й рахувати не
вмієш.
– Вмію. Я вже до ста рахувати вмію.
– Ну, добре, це ми потім перевіримо. А зараз … Чи тобі не цікаво?
– Ні, дідусю, дуже цікаво. То що той Степан?
– А сталося так, що проїжджав через те село один чужоземний король. І треба ж такому
трапитись, що саме в тому селі зламалося щось у королівському повозі. Почали королівські
слуги майстра напитувати. І напитали, таки ж Степана. Сам король до його господи
прийшов: захотілося йому подивитися, як той майстер буде його повіз лагодити. Та й не
сидіти ж, справді, королю серед дороги. Степанова мати пригостила короля свіжим молоком
від корови і свіжим пахучим хлібом. Король пополуднував і признався: в своєму королівстві
нічого подібного не їв і що дуже смачно. А тим часом розглядав усі дива, зроблені руками
великого майстра. Особливо сподобалась королю Степанова сопілка. Як заграв на ній Степан
сумної, то в короля, хоч він і король, а королі, звісно ж, не плачуть, аж сльози на очі
навернулися. А як заграв веселої, то аж у танець повело. Королівські коні – і ті стали
копитами перебирати, ніби танцювали.
– Бачу я, – сказав король, – що ти – великий майстер. Послухай-но, чи не хотів би ти
поїхати зі мною в моє королівство?
– Ні, я зі свого села нікуди не поїду. Тут земля медом пахне.
Наказувати тут король не міг, бо не його то були володіння. Він міг лише вмовляти.
– Ти у мене будеш жити в палаці, їстимеш всякі пундики, золото матимеш.
– Вибачай, володарю чужоземний, але, якщо я захочу, то сам собі можу палац
збудувати. А щодо пундиків, то ти сам сказав, що молоко з житнім хлібом – смачніше. А
щодо золота… Сам подумай: для чого воно мені? Що я з ним
робитиму?
Задумався король.
– Та воно то так… Та от маю я вдома халепу. То хотів би тебе попросити, чи не виручив
би ти мене… А ми б тим часом з вашим королем вигідну угоду та й підписали б…
– Та виручити я завжди готовий. Тим паче, що справа набирає, так би мовити, державної
ваги. А що там у тебе таке?
– Та, розумієш, є у мене дочка, тобто принцеса. Ще коли вона народилася, одна добра
фея подарувала їй золоту прядку. Коли принцеса підросла, то почала на тій прядці срібні
нитки прясти, – і це стало її улюбленим заняттям. А тепер прядочка поламалася і ніхто не
може її полагодити. Вже яких тільки майстрів не кликали – даремно. Бачу я, що ти б із тією
роботою впорався. А то принцеса нудиться, су­
мує, вередує – аж захворіла, бідолашна.
– А чому вона чим іншим не займеться? – здивувався Степан. – У вас що, немає
домашнього господарства?
– От простота! Так я ж король! А донька ж – принцеса! Яке там господарство!
– Ну завели б для вашої доні хоча б курей. Це ж так цікаво.
– Нічого ти, бачу, в принцесах не розумієш… Так ти мене виручиш?
– Та виручити можна. Але потім я мушу повернутися додому.
– То це вже обов’язково. Ми тебе з почестями і нагородами проведемо.
Хлопець погодився, не довго і збиралися. Степан узяв інструмент, харчів трохи та ще
сопілочку свою прихопив.
– Так ти той… про ту вигідну угоду з нашою державою не забудь, – нагадав хлопець
королю.
– То це вже неодмінно. Негайно міністрів своїх пошлю.
Та й поїхали. Дорога була далека, та коні добрі були, а головне – майстер під рукою.
Заскрипіло щось – він і подивиться, і полагодить.
Отак і приїхали у те далеке чужоземне королівство. Всі вийшли зустрічати короля, а він і
хвалиться доньці:
– Ось я тобі майстра привіз – миттю твою прядку полагодить.
– Пхе, – закопилила губи принцеса, – отой селюк? Полагодить? Гляди, щоб ще гірше не
поламав!
– Припини, дочко. Я бачив його роботу.
І до Степана:
– Не зважай: звичайні дівочі примхи.
– Ви мені даруйте, пане королю, але вона у вас просто невихована. Та моя б мама за
таке… – Та й запнувся: згадав, що він не вдома.
Принесли прядку. Хлопець довго її розглядав. Річ була цікава, тонкої роботи. Всі по
черзі прибігали дивитися, чи ще не полагодив. Нарешті майстрові це набридло, і він наказав
прогнати всіх і замкнути двері, щоб йому не заважали. Робота була дуже делікатна, тим і
цікава. Не їв Степан і не пив, і нікого до себе не пускав, аж доки не ожила прядка:
замуркотіла, закрутилася, виводячи рівну і тоненьку срібну нитку. От тоді відчинив хлопець
двері і велів покликати принцесу. То позбігалися всі. Дивилися, дивувалися, майстра
хвалили. Навіть принцеса всміхнулася. А потім сказала:
– Ти тепер житимеш у нас і, якщо прядка ще раз зламається, то ти знову полагодиш її.
– Ні, принцесо, твій батько обіцяв негайно відпустити мене додому.
– Що? Ти мені смієш заперечувати?
– А я не твій підданий, принцесо.
– Так знай, – тупнула ніжкою королівська донька, – ти житимеш у нас і нікуди не
поїдеш! Мало чого наобіцяв тобі мій батько. Буде так, як я захочу.
Принцеса зачинилася у спальні і нікому не відчиняла двері. І на свою улюблену прядку
наче й уваги не звертала. Ніхто не розумів, що сталося з принцесою, не могла ж вона справді
сказати, що закохалася в того майстра, того селюка, що не був схожий на інших і був такий
гарний.
А Степан звернувся до короля: так і так, мовляв, я вас виручив, прядку полагодив, а
тепер мені пора додому. Король трішки знітився:
– Розумієш, принцеса щось дуже розвередувалася: не хоче, щоб ти їхав, – і край. То
може б ти погостював у нас ще трохи. Ми з тобою на полювання з’їздимо, бал влаштуємо.
– Та яке ж полювання влітку? Законом заборонено.
– Та я ж – король. Які закони для короля?
– Ніяк я не доберу, що у вас за держава. Я думаю, що король в першу чергу повинен
закону дотримуватись.
– Ні, хлопче, закон – він для підданих. А королю все можна.
Умовив король Степана залишитися ще на якийсь там час. Від полювання хлопець
відмовився категорично. Хотів був відмовитись і від запрошення на бал, та подумав, що це
буде не дуже ввічливо.
До балу готувалися всі. Були запрошені принци і принцеси із сусідніх королівств, а
також усі придворні зі своїми доньками і синами. Всі прибрані, коштовності так і сяють,
запропонували і Степану підібрати собі одяг до смаку, та він відмовився. Одягнув свою
вишиванку, що матуся йому вишивала, – тай гарно. Всі горді та й пишні, як павичі. А Степан
собі ходить, розмовляє з усіма – і байдуже йому, що вони знатні та й багаті. З усіма він
ввічливий, привітний, знає кому яке слово сказати. А принцеса тільки на нього і дивиться.
Постеріг це Степан і думає собі:
– Е, справи мої кепські. Не збираюся я до короля в зяті. Треба скоріше тікати, тікати
звідси.
От і закінчився бал. Гості декотрі роз’їхались, а декотрі спати пішли. Не спиться
Степанові. Взяв він свою сопілку та й вийшов у сад. Ніч тепла, на небі зоряно, а квіти пахощі
свої розливають на все довкілля. Гарно тут. Але в його селі ще краще, там пахне матіола, там
дівчата і хлопці на вулиці співають. А тут і сміху дівочого не почуєш: неначе ляльки, та й ті
від недбалого майстра, бо у нього і ляльки веселі, аж око тішать.
Дістав хлопець свою сопілку – та як заграє, сумно-сумно, аж дерево росу зронило. Аж
чує Степан – двері рипнули. Хтось іде, прямісінько до нього. Придивився – принцеса.
Хлопець знітився: от халепа! Ще й попаде, що розбудив її. Та принцеса була на диво тиха і
привітна. Такою Степан її ще не бачив.
– Пробач, принцесо, що я збудив тебе.
– Ні, не збудив, бо я й не спала.
– Чом не спиться тобі, принцесо? Адже клопотів у тебе ніяких.
– А в тебе є клопоти?
– Авжеж, є.
– Які? Хіба у нас чогось тобі бракує?
– Бракує, принцесо. Ще й як бракує!
– Чого бракує? Ти тільки скажи моєму батькові – і все у тебе буде.
– Бракує мені, принцесо, мого краю.
– Що ж це за край такий? Мабуть, дуже гарний, якщо ти за ним так сумуєш.
– Цей край називається Україна.
– Це ти про Україну грав на своїй сопілці? Тоді вона й справді гарна.
– Так, я про край свій грав на сопілці. Але всього не може розказати сопілка.
– Тоді розкажи ти. Яка вона, твоя Україна?
– Сонце влітку встає рано-рано, ще коли роса спить. Сонце будить росу – вона блищить,
як найкращі діаманти.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

3 × 2 =