Казка за казкою

– Ото, Трохиме, подумав я собі: ну для чого мені цей кіт? Коли холодно, у мене шуби є,
які хочеш і скільки хочеш. Коли жарко, слуги мене віялами обвіватимуть. А коли сумно,
музик найму, а при безсонні лікарів покличу. То скажи, для чого мені той кіт? А кінь – він же
таки кінь. Давай краще ми назад розміняємося: ти мені повернеш коня, а я тобі твого кота.
– Е, паночку, пізно: торг відбувся. Пропало. Та й не маю я вже того коня.
– А де ж ти його подів, бісова личино?
– Циганам продав.
– А гроші?
– Та й грошей катма.
– А де ж гроші?
– Та от… одежину собі сяку-таку справив та і їжі якоїсь трохи купив.
Плюнув пан спересердя та й геть пішов. Сидить Трохим біля теплої грубки, кота свого
згадує – і аж сльози йому на очі навертаються.
– От дурний я, дурний, що кота свого проміняв. І ситий тепер, а кота нема. Я вже звик до
нього. Сумно тепер без кота в хаті. Де ж ти, мій котику? Бач, образився, що я його
Приблудою назвав. Такий розумний кіт. Кому розкажи – не повірить.
Аж чує Трохим – щось у двері наче лапкою шкряботить.
“Вчувається”, – подумав Трохим і зітхнув. Коли ж ні, таки шкребеться. Відчинив – аж
його кіт під дверима.
– Ой, котику, друже мій, де ж ти тут узявся?
– Та де ж мені взятися? Звичайне котяче діло – втік.
– От лиха година! Пан же тебе шукатиме.
– Звісно, шукатиме. Та хіба я вже такий дурний, щоб від пана не заховатися?
Аж тут і пан у вікно стукає.
– Відчиняй, Трохиме.
Кіт шмиг на горище – та й заховався. А Трохим двері відчиняє та пана в хату запрошує.
А пан сердитий такий:
– Ти знаєш, утік твій кіт! Чи не приходив бува до тебе?
– Утік! От халамидник! Та ви, паночку, самі казали, що він вам не потрібний. А коли так,
то чого й жалкувати? Утік, то й нехай собі. Кіт – він такий, його не прив’яжеш, він волю
любить. А вам одно нараджу: коли він вам не потрібний, то нехай собі біжить.
– Та воно так, але хай би вже був. Я ж таки за нього коня віддав – такий славний
жеребець був!
– Та вже що, пане, шкодувати: що з воза впало, те пропало.
Поїхав пан. А Трохим з котом зажили собі мирно та в злагоді.
Та якось кіт і каже:
– Я б хотів тітку свою провідати. Вона тут у сусідньому селі живе, в панському маєтку
влаштувалася. То чи не пішов би ти зі мною?
– Ходімо, подивлюся, яка там у тебе тітка.
– Та гарна кицюня, з ангорських.
От пішли вони до Муркової тітки. Приходять до панського маєтку, а там, звісно,
сторожа. Трохима не пустили, а кіт – на те він і кіт: шмигнув сторожі попід ноги – та й у
дворі. А там вже і тітку свою, Мицю, знайшов. Привітався чемненько, а вона йому:
– Ти так погладшав, такий гарненький та чистенький став. Я тебе спершу і не впізнала.
Як же ти живеш?
– Погано, тітусю Мицю.
– Чом так?
– Тим погано, що не можу я свого хазяїна прогодувати.
– А він у тебе що, такий ненажера?
– Та ні, він просто дуже бідний. Та він у мене добрий, і мені б хотілось йому за його
доброту якось віддячити.
– Чим же ж тобі зарадити?
– Ти думай, тітусю Мицю. Ти ж у мене розумниця. Щось та придумаєш. А поки що
ходімо зі мною, я покажу тебе своєму хазяїну. Він зумисне прийшов на тебе подивитися.
– Розумний, видно, чоловік твій господар.
Знайшли щілину в садовій огорожі та й вийшли на дорогу. А там і Трохим чекає на свого
Приблуду, тобто Мурка. Перед тим, як показатися на очі Трохиму, Миця вмилася і була
зовсім гарненька і пухнаста киця. Звісно, голодна вона не була, та Трохим, погладив її і
сказавши кілька гарних слів про її котячу вроду, пригостив Мицю добрячим шматком
ковбаси, від котрого Миця із ввічливості не могла відмовитися. Розмовляли про те, про се.
Кумедно було спостерігати за Трохимом: він поводився з Мицею, як і справді з панею. Миці
це явно подобалося. Раптом вона сказала:
– Придумала.
– Що, тітусю, придумала?
– Придумала, як допомогти вам, і не тільки вам, а ще одній маленькій мишці. Я вас зараз
познайомлю.
– А вона смачненька?
Це вже Приблуда.
– Ти ось не дурій, а то скуштуєш моїх пазурів. А вони у мене гостренькі, ти знаєш.
– Ого! Тітонька Миця за мишей клопочеться? Де ж це видано?
– А я думала, ти порозумнішав. Так, я дружу з мишами. Їх не завжди ловити треба. А для
чого? Я не голодна, а в панському дворі добра того стільки, що й не гріх, коли якась мишка
чим поласує. Я їм тільки кажу, щоб на очі моїй пані не потрапляли – вона їх дуже боїться. А
мишкам підкажу, де і чим можна смачно поласувати. Отак і живемо, дружно та весело. Вони
мене зовсім не бояться, в гості запрошують.
– А можна мені до них у гості?
Вигляд у Приблуди хижий і хитруватий. Миця вдарила його своєю могутньою лапою.
Мурко аж закрутився на місці. Та Трохим перебив суперечку, що вже готова була
спалахнути.
– То кому там допомогти треба і чим саме?
Миця забула про Мурка і потерлася об Трохимові ноги.
– Розумієш, донька королеви Мишанди VII потрапила в пастку. Її зловив один чоловік.
Він наче і добрий, тварин лікує і називається так чудно якось… Вен… вете… не пам’ятаю.
– Ветеринар?
– Так, правильно, ветеринар. Так він на тій мишці… вона така біла-біла, тому її Сніжкою
зовуть. То він на Сніжці вирішив проводити цей… ну, як його?..
– Дослід, підказав Трохим. – Білі миші для цього годяться.
– Так, дослід. А це боляче?
– Думаю, що так.
– Треба її негайно врятувати. Ой… мені пора. Моя хазяйка мене дуже любить і не може
без мене обідати. Їй не подобається, коли я десь шастаю. Ви почекаєте мене. Я прийду з
Мишандою. А ти, Приблудо, гляди мені.
– Звідки ти знаєш те дурне ім’я?
– А ти думав, що твоя тітонька дурніша за тебе? Ну, я пішла.
Чекали її довгенько. Мабуть, у панів обідають повільно, смакуючи. Потім вона з’явилася,
тримаючи у зубах курячу ніжку. Поклала її перед Приблудою і сказала:
– Голодний кіт – це дуже небезпечно.
І до Трохима:
– Вас не пригощаю.
– Дякую, я не голодний.
– А ось і Мишанда VII.
І з’явилася миша. На неї було чудно дивитися. Вона була в блискучій короні, на хвостику
мала маленьку блискучу китичку, сама перев’язана блискучою стрічечкою. Трохим
дивувався:

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

5 × five =