Казка за казкою

А Іван тим часом здійняв з горища найміцнішу скриню, яка там тільки була, наносив у
неї повнісінько каміняччя, замкнув на міцний замок та й закопав під другою грушею.
Уночі приїхав пан з двома слугами. Копнув – є!
– Ото тепер я вже нарешті зможу похизуватися перед іншими панами, – тішився пан. Але
як слуги не напружувалися, скриню з місця зрушити не могли. Вже й пан кинувся їм
допомагати – а скриня ні з місця.
– Приросла вона там чи що, – бурмотів пан. – І як її Іван самотужки у яму поставив?
Помучилися так з тією скринею, а потім послали за підмогою. Прийшло ще четверо слуг
з товстелезним мотуззям та ланцюгами. Всі гуртом нарешті витягнули важезну скриню та й
поставили на віз. Боялися, що й віз зараз присяде під отаким тягарем, та якось витримав.
Приїхали до маєтку. Ніяких сил не було тягнути кудись ту важезну скриню. Пан наказав
відчинити її, не знімаючи з воза. Довго довелося поморочитися з замком, а коли скриню
нарешті відчинили, то пан аж засичав від злості, а слуги не втрималися від голосного реготу.
– Ну й Іван!
– Ото вже штукар – так штукар!
– Він спить собі, а ми каміняччя тягаємо!
– Що, пане, накажете з тим скарбом робити?
– Та завезіть та й киньте у якусь безодню, щоб з мене люди не сміялися. Я ж йому,
негіднику, покажу, як з мене глумитися!
– Дозволю зауважити ясновельможному пану, що Іван не просив вас викопувати скриню
у нього під грушею. На те була воля вашої милості.
– А ти, лайдаку, мовчи, бо й тебе покараю, – гнівався розлючений пан.
Тільки сонце зійшло, прибіг пан до Івана та й ну кричати.
– Через тебе, негіднику, я ніч собі збавив. Слуги мої ледве животи собі не понадривали,
твоє каміння тагаючи. Як ти це поясниш? Де ж твої хитрощі? Виходить, ти знову мене
одурив?
Іван ударив об поли руками, а потім вхопився за голову:
– Пане, я нікого не дурив. От перехитрувати когось – це я можу, а щоб дурити… та ви
що! Ніколи! Я й додуматися до такого не міг би, що ви, пане, приїдете до мене мої хитрощі
красти. А якби я до такого додумався, то я сказав би вам, у чому тут неув’язка вийшла.
– А ти скажи, – попросив пан.
– Та що тепер казати? Ніч і так пропала. А що ви, пане, з тією скринею зробили?
– Та звелів її у безодню кинути, щоб з мене люди не сміялися.
Тут Іван як застогне, як заплаче! І як тільки йому вдалося так майстерно це зробити? Ну
неначе насправжки!
– Що ж ви, пане, наробили! Ви ж мене з торбами по світу пустили. Та ж та скриня мала
подвійне дно. А за тим дном моя прапрапрабабуся свої коштовності ховала: і персні золоті, і
сережки, і ланцюжки, і перли… Ет, та що тепер говорити! Все пропало.
– А каміняччя тут до чого? Навіщо ти його у скрині ховав?
– Та це я від злодіїв так хотів свій скарб захистити. Де б я міг подумати, що якомусь
дурневі спаде на ум таку важку скриню з ями витягати.
– Ну ти, хлопе, обережніше зі словами.
– Та я, пане, не вас мав на увазі, а ваших слуг. Ото дурні! Хоч би вас припам’ятали.
А пан хитрим лисом біля Івана так і крутитьтся.
– Скажи, Іване, а де ж таки твої хитрощі? Де ти їх ховаєш?
– Е, пане, не скажу. Ви й так мене зовсім пограбували.
– Скажи, Іване, я тобі сорок червінців дам. Тільки скажи.
Узяв Іван гроші та й каже:
– Просто ви, пане, не ту скриню відкопали. Груша та, а скриня не та.
– Он воно що! Та скільки ж у тебе тих скринь?
– Ну, пане, я ж вас не питаю, де у вас золото лежить.
Пішов пан. А Іван до роботи взявся. Здійняв з горища ще одну скриню та пішов сов
ловити. Сови, як відомо, вдень сплять, то Іванові не дуже тяжко давалося таке полювання, але
по деревах полазити таки трохи довелося. То наловить тих сов – та у скриню! Та у скриню!
От наловив їх так зо два десятки та й каже:
– Либонь, досить буде. Аби тільки не задихнулися. Та, думаю, пан не забариться.
А пан і справді не забарився. Знову приїхав за хитрощами. Цього разу скриня була зовсім
легка, наче порожня.
– Невже Іван мене знову надурив? – сказав пан. Але тут він почув, як у скрині щось
зашурхотіло, заворушилося. А то сови саме прокинулися та й ну бити крильми, щоб їх
випустили з клітки-скрині. А пан і каже:
– Терпцю у мене вже нема, щоб ту скриню додому везти. Давайте тут відразу її й
відчинимо.
Відчинили – а сови – фур – та й полетіли. Пан з переляку ледве свідомості не втратив.
Кажуть, що потім довго-таки по знахарях та лікарях їздив – від переляку лікувався. Заглянув
пан у порожню скриню. Ще й велів свічками йому присвітити. Порожньо. Що робити?
Поїхав пан додому.
Наступного дня знову до Івана приходить. А Іван сумний сидить, зажурений.
– А чого, Іване, ти такий сумний? – пан питає.
– Та як же мені не сумувати? Якийсь дурень цієї ночі випустив зі скрині всі мої хитрощі.
– Та хіба ж то були хитрощі? А мені здалося, що це були сови.
– А-а, пане, то це ви той злодій? Золото у мене через вас пропало, коштовності моєї
прапрапрабабусі також. А тепер ви позбавили мене мого останнього скарбу – моїх хитрощів.
Доведеться мені позивати вас до суду.
– Та ти що, Іване! Не ганьби мене. Це ж яка неслава – на всю околицю! А мені ще моїх
панночок заміж віддавати. Хто ж їх після такого візьме?
– Не знаю, пане. Не треба було зазіхати на чуже. Позиватиму – і край. Нехай суд
розбереться.
– Послухай, Іване, а може, миром розійдемося? Я тобі калитку з грішми – а ти й не
позиватимеш?
– А півпуда золота?
– Та вже добре, і півпуда золота.
– А коштовності?
– Ну, Іване, ти – справжній грабіжник.
– Е, пане, перепрошую, я до вашого двору красти не йшов.
Розійшлися миром. Забагатів Іван. Оженився, хату нову поставив, коней добрих купив,
поля доброго шмат – словом, господарем став. Діти росли – два сини, як соколи. Отак би й
жив, горя не знаючи. Аж гульк – його брати з чужих світів повернулися. Там їм не
поталанило: ніхто даремно грошей не дає, а скрізь їх заробляти треба. От і повернулися,
обдерті та голодні. Прийняв Іван братів, як годиться: пригостив, одягнув, обдарував, спати
поклав. Не спиться братам: Іванове багатство очі коле. Вранці встали, походили по селі, з
людьми поговорили, до пана зайшли, розпитали, що і як, а ввечері і кажуть Іванові:
– Ти, брате, от що… Спадок від батьків посів, забагатів. А може, й нам щось з того
спадку належиться?
– Та що ви, браття! Хіба ж ви не знаєте, які бідні були наші батьки?
– А прапрапрадід? А прапрапрабабуся?
– Та я про них і не знаю, і не чув нічого. Я все те вигадав, аби провчити нашого пана,
щоб не зазіхав на чуже.
– Нічого не знаємо. Віддавай нам нашу долю, а якщо ні, то забирайся з хати. Тепер усе
твоє хазяйство буде наше.
Спозаранку повантажив Іван на віз свої пожитки, жінку та дітей (добре, що брати хоч
коней дозволили взяти) та й поїхав зі свого села. Дружина плакала:
– Куди ж ми тепер?
– Ой, жінко, не знаю. Я, здається, сам себе перехитрував. Та ти не журися, якось воно
буде. Ще так не було, щоб ніяк не було.
От приїхали вони на берег моря. Місцина дика, необжита, та день видався гарний,
сонячний. Море з небом розмовляє, ясною хвилею під сонцем міниться. Іван і каже:
– Отут, жінко, й отаборимось. Ти тільки поглянь, яка краса.
А воно й справді гарно. Аж дружина плакати перестала. Діти в пісочку бавляться, коні
сіно жують, Іван якогось намета будує, а дружина пішла роздивитися, чи нема де прісної
води, щоб коней напоїти та й самим напитися. А ще пішла роздивитися, чи не знайде чогось
для вогнища, аби страви зварити для дітей та для себе.
– Іди, іди, – каже Іван, – а я зараз рибки наловлю. Та як наваримо юшки, то й пан
позаздрить, бо його кухарі такої варити не вміють.
От сів Іван рибу ловити. Чи довго ловив чи ні – аж витягає отакенну рибину! Ну, скажу я
вам, ледве витягнув. Про таку коли рибалки розказують, то їм не вірять та й сміються з них:
ет, байка! Іван би й сам не повірив, якби таку не впіймав. Кличе він дружину:
– Ходи, жінко, подивися, яку я нам вечерю зловив.
Прибігла вона, діти позбігалися: стоять, дивуються.
– Ану, жінко, помагай мені її чистити.
Коли рибу розрізали, щось наче впало і блиснуло на сонці. Дивляться – аж то перстень.
Та такий масивний! Сам, мабуть, із щирого золота, а камінець коштовний, так і сяє!
– От бачиш, жінко, як нам таланить. Тепер і розживемося. Ану, приміряй.
А дружина й міряти не стала – і так видно, що великий. Одягнув Іван на палець – якраз,
аж продавати шкода буде. Не встиг він ним на пальці помилуватися – аж тут сім хлопців-
молодців, як вродилися.
– Що накажеш, господарю?
– Це ви до мене? – аж не повірив Іван.
– Та до тебе. Хто цей перстень одягає, той і є наш господар. Тепер наказуй нам.
– А що ж ви, хлопці, вмієте?
– Та все.
– Тут у мене пригода трапилася, та така, що я й без хати зостався. То мені б, хлопці, хату.
Та таку, щоб влітку не жарко, а взимку не холодно. Щоб простора і добротна була. Аби моїй
сім’ї місця вистачило та щоб і для гостей ще залишилося.
– Добре, господарю. Буде тобі така хата. Ти спати лягай, а вранці й роботу прийматимеш.
От Іван з дружиною та дітьми повечеряли смачно та спати повкладалися. Натомлені,
вони й швидко заснули. Спалося їм добре, як може спатися тільки біля моря. А на ранок
устав Іван – і очам своїм не повірив: нова хата стоїть, вікнами до сонця посміхається.
Довкола садок фруктовий росте. На деревах садовини всякої, пташки своїм щебетом душу
веселять.
– Оце так диво! – захоплено вигукнув Іван та й пішов будити дружину та дітей. Увійшли
вони в хату, а там – і ліжка застелені, килими під ногами – кращі, ніж у панських покоях.
– Ну, жінко, ти готуй сніданок, а я піду по господарству поратися.
– Та яке там ще у нас господарство, – зітхнула дружина.
– Але й так добре, що хоч дах над головою є.
– Е, та ще й який дах! Такої хати в цілому нашому селі не знайдеш.
Вийшов Іван з хати, одягнув перстень – і знову перед ним сім хлопців-молодців стали.
– Що накажеш, господарю? Чи ми тобі з хатою не вгодили?
– Дякую вам, хлопці-молодці. Всім ви мені вгодили. Та чи не можна вас попросити ще
збудувати хлів та кошару, стайню для коней та хоч курник який. Хочу господарством
обзавестися. Не звик я неробою жити.
– Добре, господарю. Вранці й роботу прийматимеш.
Іван навіть дружині нічого не сказав. А коли прокинувся, очам своїм не повірив: худоба в
хліві реве, вівці в кошарі бекають, коні у стайні копитами б’ють, кури в курнику
куткудакають.
– Уставай, господине, господарку порати, – будить Іван дружину. Коли гляне, а на столі
калитка з грішми.
– Е, жінко, тепер заживемо.
Та й пішов до найближчого села: може, поле вдасться купити, бо без поля чоловік нічого
не вартий. Прийшов до села, а там того поля міряно-неміряно: бери та обробляй – неозорий
степ.
Зажив Іван ще краще ніж у колишні часи. І перстень на палець не одягає. А навіщо?
Слава про нього довкола розійшлася: от, мовляв, який господар. Дійшла та слава і до
Іванових братів. А вони що? Робити не хотіли, Іванове господарство все промарнували,
пропили та прогуляли. А потім обидва пересварилися та й бідували кожен поодинці. Почули
вони таке про Івана та й помирилися.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

one × 2 =