Казка за казкою

Кіт Мурко обрав собі Трохима за хазяїна, бо вже дуже він добрий був. А про хату кіт
іншу мріяв. Щоб велика була і простора, щоб піч у ній була, і неодмінно з лежанкою. І
господиня щоб була привітна. Напалить вона у печі, спече хліб. По хаті запах смачний
розтечеться. А кіт собі на піч залізе, а там тепло, аж жарко. І корова щоб була. Видоїть
господиня корову і так ніжно скаже: “Киць-киць! Ходи, я наллю тобі молока!”
Та найдивніше те, що саме про таку оселю і навіть про кота в ній мріяла королівна
Мар’яна. І мріялось їй, що наливає вона котові в миску білого-білого молока. А кіт підходить
до тієї миски поважно так, та перше, ніж їсти, треться вдячно Мар’яні біля ніг, а вона гладить
його і сміється. І звідки у королівни такі мрії? Певно, від няні, це вона їй так багато про село
розповідала.
Дівчина зітхнула. Не судилося здійснитися її мріям: видає її батько за нелюба –
войовничого і злого лицаря. І поїде вона у його темний похмурий замок. І дівчина заплакала.
Завтра весілля.
Вранці гостей наїхало повен двір. Мар’яна стояла у пишному весільному вбранні. Всі
коштовності тьмяніли перед її вродою. Та наречена була сумна і готова була ось-ось
розплакатись. Уже як вона просила батька, щоб не віддавав за Дерихвоста – не допомогло.
Батько думає, що він буде захищати його королівство. А Мар’яні здається, що Дерихвіст не
настільки сміливий, як хвалько. Кажуть, що він навіть мишей боїться… О, виїжджає.
Дерихвіст гордо виїхав на баскому коні. Без лицарських обладунків, у святковому одязі,
він однак був якийсь темний та лютий. Усмішка не пасувала до його лиця, краще б уже не
посміхався.
Трохим так і прикипів поглядом до Мар’яни: ото врода! Такої він ще й не бачив. Невже
отой задавака – її жених? Та що це? Лицар якось кумедно засмикав плечима, потім замахав
руками. З рукавів та з-за коміра почали вистрибувати миші. Дерихвіст зблід, ще дужче
засмикався і полетів з коня. Це була ганьба. Забувши про своє весілля і про гостей, що
зачудовано дивилися на нього, Дерихвіст крутився, наче в’юн, а з нього так і сипалися миші.
Всі гості сміялися аж трималися за животи. Король почервонів від гніву. Дерихвіст уже хотів
було скочити на коня та й чкурнути у свій замок, та розгніваний король зупинив його:
– Стій, лицарю, ти зганьбив мене. Віддам свою доньку за того, хто подолає лицаря
Дерихвоста. Та без зброї, а навкулачки.
Ніхто не сподівався, що лицар так перелякається королівської пропозиції. І вже зовсім не
чекав, що проти лицаря раптом стане Трохим. І всі побачили, який він міцний та гожий, яка у
нього добра усмішка і дужа рука. А вже Мар’яна надивитись не могла на красеня, що, не
знати звідки, з’явився тут. Боротьба тривала недовго, навіть гості не встигли нею натішитись.
Щоб прискорити події, кіт таки не витримав та й кинувся лицарю під ноги. Той впав. А потім
сяк-так виліз на свого коня і під загальний сміх чкурнув до свого замку.
Трохима переодягнули і став він поруч із Мар’яною, і всі казали, що кращої пари на світі
і не було. Мурко навіть трохи злякався: а раптом Трохим залишиться жити в королівському
палаці і забуде про свого кота. Та він даремно лякався: Трохим ні на хвилинку не забував про
свого Приблуду і підкидав йому зі столу ласі шматочки. А після весілля розповіла Мар’яна
Трохиму про свою мрію. І кіт своє слово докинув. І Мар’яна зовсім не здивувалася, що кіт
розмовляв людською мовою, і не образилися, коли Трохим ненароком назвав її Мур’яною.
Про що мріялося, те здійснилося. І живуть вони й досі у великій просторій хаті, і кіт з
ними живе і не ображається, коли його іноді називають Приблудою, – звик.

Мачушині забаганки
В одному селі жила собі родина: мати, батько та маленька донечка Софійка.
Таке вже миле дівчатко було, як сонечко: з кожним заговорить, кожному
посміхнеться. Кого піснею розважить, кого словом потішить. Та сталося лихо:
померла мати. Горе для чоловіка, коли жінка вмирає, а ще більше горе для дитини, що
сиротою по білому світу рясні сльози сіє. Батько що? Посумував, посумував – та й оженився.
А дитині… Горе було самій, а при лютій мачусі ще гірше стало: не доїсть і не доспить, а все
тільки лайку чує та духопелики знає. Звісно, сирота…
Як стала на порі, то вже краса її розквітла, як повная рожа. А для мачухи Софійчина
врода – як більмо на очі, бо сама старіє, своїх дітей Бог не дав, а на вродливу пасербицю й
дивитись не може: заздрить їй чорною заздрістю.
І надумала люта мачуха свою пасербицю зі світу звести.
А в темному лісі та в глибоких хащах стара чаклунка жила. Та й не просто чаклунка, а
зла відьма. Про те місце люди і говорити боялися, а коли вже говорили, то хрестилися. От
пішла мачуха до тієї відьми: так і так, мовляв, як мені сироту зі світу звести? Та і навчила. А
на зле лихому і вчитися довго не треба.
А Софійка що не день, то кращою стає: коси густішають, брівки чорнішають, личко
білішає, а добра усмішка наче й вроди додає. Покликала якось мачуха дівчину та й каже:
– Іди, Софіє, куди вітер віє, та добудь мені чарівну сопілку. Хто її здобуде, той на ній
заграє, а хто на ній заграє, той щастя зазнає. Коли здобудеш, мені принесеш, а як не дістанеш,
то й не повертайся.
– Пожалійте, матінко, мене сироту. Світ широкий, а я ще й не виросла. Пропаду я.
– Коли пропадеш, втрата невелика: ніхто й не заплаче.
– Скажіть же хоч мені, де шукати ту чарівну сопілку?
– Сама розумна, знайдеш. А не знайдеш, то й не повертайся.
– Дайте хоч хліба на дорогу.
– Дивись на неї, яка скора до чужого хліба.
– А хіба ж я в полі не робила? Хіба ж я раненько не вставала та жита не жала?
– Що заробила, те давно вже з’їла. Нема хліба. Той, що вчора спекла, до комори віднесла,
а черствого не залишилося. Хіба от що: там шкірок трохи є, тих, що для курей збиралася
розмочити. Добре вже, візьми їх.
Позбирала сирітка шкірки, зав’язала у вузлик, набрала криничної води, пошила торбину
зі старої сорочки, поклала в неї кілька дранок, що ще від матері зосталися, заплакала та й
пішла, куди вітер віє. Та незабаром зрозуміла, що вітер – він собі вітер: віє, куди хоче. А їй же
треба знайти чарівну сопілку. А де її шукати? В кого про неї питати?
От ішла дівчина, йшла, притомилася, сіла в полі на обміжку та й дістала шкоринку, щоб
з’їсти. Аж тут заєць біжить. Підбігає до Софійки та й просить:
– Сховай мене, дівчино, порятуй від мисливця. Він за мною біжить, мене, малого,
вполювати хоче.
– Куди ж мені тебе сховати? Хіба от що: залазь у мою торбину, а я скажу, що ти в поле
побіг.
Як надумали, так і зробили. Тільки-но заєць встиг сховатися, аж тут і мисливець
надходить:
– Чи не бачила ти, дівчино, зайця? Чи не пробігав він часом тут?
– Як не бачила? Бачила. Он туди в поле побіг.
– Ну, то я піду. Мушу його вполювати.
Як небезпека минула, виліз заєць із торбини та й каже:
– Дякую тобі, добра дівчино. А куди це ти так мандруєш?
– Та от … звеліла мені мачуха чарівну сопілку принести, а де її знайти – не сказала.
– Де її знайти, я тобі розкажу, а от як її дістати, того не знаю. На самісінькому краю землі
хата стоїть з чотирма вікнами на всі сторони світу. А в тій хаті живе Сонце, Місяць, Зоря
Вечірня і Зоряниця Вранішня. Гарно живуть, у дружбі. По черзі на небо світити виходять,
рідко коли всі разом і зустрічаються. Так ота сопілка у них. Важко простій людині туди
дістатися: дорога далека. А ще важче ту сопілку в руки взяти. Від тієї сопілки меншає бід на
землі, закохані одне одного знаходять, лелеки дітей приносять, весна настає.
– То чи йти мені по ту сопілку? Адже не можна, щоб вона належала одній людині, а тим
паче моїй злій мачусі. А без неї не можу я додому повертатися.
– Ну, ти міркуй, а я побіг, а то щоб часом мисливець не надійшов та не вполював мене.
Відпочивши, пішла дівчина далі. Йде та й іде. Аж ліс. Тільки-но зайшла у ліс – аж
бачить: пташина лежить, як жар горить, крильце перебите має. Сама маленька, а кожна
пір’їнка вогником світить.
– Допоможи мені, добра дівчино. Мене мисливець ловив, крильце мені перебив. Не
пошкодуй для мене стрічки з твоїх кіс, крило мені перев’яжи та дай хоч ковток води
закропитися.
Перев’язала дівчина пташині крило, розмочила шкоринку, нагодувала пташку, напоїла, а
та й питає:
– А куди це тебе лиха доля жене, саму у ліс проти ночі? Чи не боїшся ти звірини дикої?
– Ні, не боюся. Бо лютішого від моєї мачухи, певно, нікого вже нема. А моя мачуха
послала мене за чарівною сопілкою, тільки, як дістати її, того не сказала. Та вертатися мені
без сопілки не веліла, то я й іду собі, куди очі дивляться.
– Справа твоя важка. Та я дам тобі свою пір’їну. У темряві вона тобі посвітить, у холод
зігріє, а в небезпеці обереже. Ну, прощай, мені пора, бо вдома на мене дітки чекають.
От пішла дівчина далі. Темінь довкола, вовче виття чутно, страшно. Дістала дівчина
пір’їну – а вона, як веселий вогник, горить – і страх кудись щез, і наче й потеплішало.
Удень у лісі йти було веселіше: пташки співають, ягоди подекуди трапляються, дика
кисличка своїми плодами пригощає. Та ось і ліс закінчився, треба знову полем іти. Присіло
дівча, останню свою шкоринку дістало. Аж тут де не взявся дід, старий-престарий, з
довжелезною білою бородою.
– Дозволь, дівчино, біля тебе сісти. А може, ще й дасиш мені оту шкоринку з’їсти?
– Сідайте, дідусю, та призволяйтеся. Тільки я ось шкоринку ту водою розмочу, бо ви й не
вкусите – така вона суха.
З’їв дідусь розмочену шкоринку, подякував дівчині та й каже:
– Бачу я, що добра ти дитина. То, може, ти мені ще й бороду розчешеш? Бачиш, яка вона
закудлана, аж бадилля всяке позаплутувалось.
– Авжеж, розчешу.
Дістала дівчина гребінець та й почала дідову бороду розчісувати, та так легенько, та
обережно, щоб не зробити боляче. Розчесала – аж борода засвітилася, мов срібна. Але як
дівчина не старалася бути обережною, на гребені таки залишилися три срібних волосинки з
дідової бороди. Софійка дивилася на них, мов з острахом: от необережна! А дід і каже:
– Не лякайся, це не твоя вина. Ці три волосинки допоможуть тобі. Коли буде яка скрута,
кинеш одну з них на землю і скажеш: “Волосинко з дідової бороди, порятуй мене від біди” – і
проси вже, чого тобі треба.
Пішов дідусь, а дівчина й замислилась: що ж їй робити? Йти їй нікуди. Зрозуміло, що
чарівної сопілки їй також здобути не вдасться. То нехай вона хоч подивиться на ту дивну
хату, де живе Сонце, Місяць і дві Зорі.
– Нехай вже, що буде.
І кинула на землю волосинку з дідової бороди, промовивши заповітні слова. І став перед
нею прегарний юнак, чимось схожий на діда, тільки молодий та гожий – очей не відведеш.
Дівчина задивилася, та й забула, чого їй треба було. Та хлопець сам обізвався до неї:
– Яка біда у тебе, дівчино?
– Та, біда – не біда, а так, клопіт.
Та й розказала юнакові, куди їй треба.
– Я б тебе, красуне, на руках заніс би, так дорога далека.
Дмухнув він на срібну волосинку – і з’явився кінь із срібною гривою кольору дідової
бороди.
– Сідай, дівчино, на того коня та міцніше за гриву тримайся. Та ще вниз не дивися, щоб
часом не злякалася. Він миттю тебе домчить, куди тобі треба.
А потім сказав коневі:
– Гляди мені, вуханю! Я тебе знаю. Не пустуй. Не лицаря несеш, а дівчину, та ще й яку
дівчину. То щоб обережно мені: в півскоку та в півлету. Чув?
Заіржав весело кінь та піднявся вище від хмар. Внизу дощі йдуть, громи гримлять, а
дівчині хоч би що: і краплина на неї не впала.
Ось став кінь до землі спускатися та хід збавляти – приїхали. Дивиться дівчина, а перед
нею дивовижна хата. Саме всі вдома були, бо дощ ішов. Місяць верхи на воротях, як
хлопчисько, сидить та на сопілці грає, та так гарно, що й на душі полегкість, і наче втома
кудись поділася. У віконце сонечко виглядає, а в двох інших – по зорі. Стала дівчина та й
думає: чи йти їй, чи, може, ні. Аж тут місяць її запримітив, обірвав гру на сопілці та й питає:
– Як ти, красуне, потрапила сюди?
– Шлях мій довгий, та коли розказувати, ще довше буде.
– Бачу, втомилася ти з дороги. Біжи до хати та спочинь, та поїж млинців, на сонці
печених, та випий напою, на Зорі настояного. А як відпочинеш та ласка твоя на те буде, тоді
й розкажеш. Сьогодні ми всі вдома: дощ, хмарно, світити не треба.
Зайшла Софійка в хату – а там, що в раю: Сонце і Зорі посміхаються, вітають,
пригощають. А в кутку за занавіскою – постіль, пухнастими хмаринками вистелена. Поїла
дівчина, запахущого напою випила та й вклалася на тій постелі спати: на одну хмаринку
лягла, а іншою накрилася. Коли прокинулася, наче й бід ніяких не було, ні смутку, ні втоми.
А коли сіли всі за столом, розповіла їм дівчина про все своє життя і про те, як послала її
мачуха по чарівну сопілку.
– Не можемо ми тобі, дівчино, сопілку свою віддати: вона всім людям потрібна. Без неї і
весна на землю не прийде.
– Та я те знаю. Але знаю й інше: не можна мені без тієї сопілки додому повертатися.
– Послухайте, сестриці, і ти, брате Місяцю, – обізвалося ясне Сонечко, – така сопілка, як
наша, – єдина на світі. Ви пригадуєте, хто нам її змайстрував і подарував?
– Звісно хто, – всі в один голос. – Весняний вітер. Саме тоді він у калину закохався.
– Отож. То давайте попросимо весняного вітра, щоб ще одну таку самісіньку зробив.
– Не зробить.
– А ми його дуже попросимо.
– Однаково не зробить.
– А ми йому дівчину покажемо, ось її.
– Тоді зробить. Бо хіба ж він зможе відмовити такій красуні?
– Та я б для неї все на світі зробив, – із запалом вигукнув Місяць. – Скільки на землі
світив, такої красуні ще не бачив.
– А тобі, брате Місяцю, слід би вже бути розважнішим, – дорікнуло Сонечко.
Як жадалося, так і сталося. Зробив весняний вітер ще одну таку самісіньку сопілку і чари
такі ж у неї вклав. Подякувала дівчина господарям, узяла сопілку, вийшла за ворота і кинула
на землю волосинку з дідової бороди, промовивши:
– Волосинко з дідової бороди, порятуй мене від біди.
І знов став перед дівчиною юнак, що вже бачила його за першим разом, та й питає:
– Яка біда в тебе, дівчино?
– Та так, біда – не біда, а клопіт. Хочу я до свого дому повернутися, та дорога далека,
ноги притомилися, – не дійду.
– Я тебе, красуне, на руках заніс би, так часу багато піде.
Дмухнув юнак на срібну волосинку – і з’явився кінь із срібною гривою, кольором на
дідову бороду схожий. Сіла дівчина на того коня, за гриву тримається, до коня каже:
– Лети, коню, на повен скік та на весь літ.
І злетів кінь так високо, що й хмар не видно. Аж Сонце злякалося і очі свої ясні
примружило. Ще мить – і дівчина вже біля рідної домівки. Зайшла до хати, а мачуха аж
побіліла від злості.
– Прийшла?
– Прийшла, матінко.
– І сопілку принесла?
– Принесла, матінко.
– Давай сюди.
Взяла мачуха диво-сопілку і замкнула в скриню.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

3 + 15 =