Казка за казкою

ХОДІМО ЗІ МНОЮ В КАЗКУ

Козак Панько та родина вітрів
Високо-високо в небі, аж за темними хмарами, жила собі родина вітрів.
Родина як родина, нічого особливого: мама Буря, тато Буревій, чотири
сини – вітри та ще донька Прохолода. Всі вони мали різну вдачу, а тому між
ними ніколи згоди не було. Як повіє північний вітер, то так і обніме холодом усю землю: і
рослин, і тварин, і людей. А йому наперекір південний теплий вітер розвеселить усіх,
розважить, а іноді й засмутить – посухою вдарить. Східний і західний вітри наперебій людям
то дощів начаклують, то лагідним теплом потішать.
Раділи батьки з бешкетів своїх синів і віддали їм у володіння всю землю. Самі ж рідко
сходили до людей. Та зате, коли вже сходили, то такого вже на тій землі понаробляють, що
тільки ну! Довго люди після таких відвідин налагоджують свої оселі, електричні та телефонні
лінії. Та все це й не Казка була. Казка щойно тільки починається.
Біля Дніпра, нашого Славутича, жили собі хлопці-риболовці. Вони були великі приятелі,
тому разом і рибу ловили, і юшку варили, і прибуток від вилову порівно ділили. Та
верховодив над ними, тобто, як тепер кажуть, був за капітана, отакий собі Панько, котрого
прозивали козаком. Усі його слухалися беззаперечно. А з виду непоказний був: не те щоб
високий, та кремезний, чорнявий, а замість чуба козацького оселедця носив.
– Ти б, Паньку, не смішив людей отим оселедцем, – казали йому. – Тепер же так не
ходять.
– То й що, що не ходять. А я ходитиму. Це ж пам’ять. Ет, та хіба ви що розумієте?
– А ти розкажи, розкажи.
Хлопці вже знали всю ту історію, та кортіло ще раз послухати.
– Ото ви кажете: зніми того оселедця. А як я можу його зняти, коли мій родовід з
козацького кореня ведеться? От! Може, хто з вас чув, а хто ще ні, то, щоб ви знали, мій
далекий прапрадід був серед тих, що писали листа турецькому султану. Чули про такого?
– Та чули. Але звідки ти про те знаєш?
– А може, і не був він зовсім при тому, твій прапрадід.
– Та ж був, достеменно був. А картину ту бачив, де ті запорожці намальовані? Так там і
мій прапрадід є.
Хлопці сміються.
– Та картина пізніше малювалася, Паньку, так що…
Панько запальний був.
– То й що, що пізніше! Що, по-вашому, художник усе вигадав? Усе-усе? А я вам кажу,
що був там мій прапрадід. А для картини то вже його сина чи внука взяли, бо дуже схожий
був на нього.
– Ти про туркеню розкажи.
– Ага, про туркеню.
– А що про туркеню розказувати, коли ви мені не вірите?
– Та віримо, віримо, розкажи. Так що там з тією туркенею було?
– А от що було… Та туркеня – то була донька самого турецького султана.
– Ого! І що?
– Дізналася вона випадково про того листа, що запорожці до її батька писали. Дізналася і
надумала, що б там не стало, а тих сміливих запорожців побачити. Діло то було вкрай
небезпечне, та, коли ти чогось хочеш, та якщо в тебе є ще й золото, то… А треба вам знати,
що турки, особливо, коли турок – султан, на своїх дочок уваги особливої не звертають. От
хлопець – це так, це спадкоємець, а дочка – тьху!
– Ото дурні.
– Так вони ж турки.
– Ото перебралася ота туркеня у хлопця і під виглядом знатного паші, чи як там їх,
прибула на Запоріжжя. Там і показали їй тихцем усіх тих, хто листа до султана писав.
– І що?
– Звісно що. Закохалася ота туркеня в мого прапрадіда. Ото вибрала вона час, покликала
його до себе на прийом (вона ж у пашу перебрана була), звеліла всім вийти, а як лишилися
вони наодинці, відкрилася йому, сказала, що його любить і ладна або його з собою забрати,
або сама тут залишитися.
– І що ж твій прапрадід?
– Закипів, за шаблю взявся, та згадав, що перед ним дівчина. Ну, хоч і туркеня, та все ж
дівчина. “Та щоб я, – каже, – побасурманився? Потурчився? Та скоріше турецький султан
шакалом стане. Щастя твоє, що ти – дівка, а то…” Та й не доказав. Але пообіцяв їй, що її не
викаже, аби тільки вона скоріше забиралася звідси. Так і поїхала ота туркеня.
– Шкода. А то був би наш Панько турок.
Усі засміялися.
– Що ви, хлопці! Я б своєму прапрадіду того не простив би, дарма, що він – мій родич.
– І що ж та туркеня? Не давала більше про себе знати?
– Та де там! Про неї всяке розповідали. Одні казали, що скочила вона з туги у море зі
свого корабля, а другі казали, що пішла вона у православний монастир і прийняла там
постриг.
– От що то любов.
– Ні, хлопці, не те кажете: от що то козак… – Ну, годі вам теревені правити, –
скомандував нараз Панько. – Пора в дорогу. Риба – не туркеня – сама до нас не припливе.
Саме в той час родина вітрів вирішила трохи розважитися.
– Послухай-но, – сказав Буревій до своєї дружини Бурі. – Наших синів ми вже знаємо,
хто на що здатний. А що, коли їх на землю всіх разом пустити? Уявляєш, що то за забава
буде?
– Ого! Хоч би землю не рознесли.
– Не рознесуть. То що, пустимо?
– Нехай погуляють. А ми подивимось.
І полетіли на землю всі чотири вітри. Такої шкоди наробили людям, що й історія такого
не пам’ятала. А на Дніпрі саме в той час вітрильник наших рибалок погойдувався. Ухопили
вітри того вітрильника та й давай бавитися ним, наче дитячою забавкою. Бачать хлопці, що
лихо, а як йому зарадити – не знають. Та Панько у них не даремно за головного був, і козаком
його не даремно прозвали. Та й від своєї баби Насті він дещо перейняв. А його баба Настя…
О, то розумна жінка була. І слово знала, коли яке треба сказати. І тут Панько згадав про міх,
що колись йому дала таки ж баба Настя: мовляв, у дорозі часом може згодитися. От Панько і
виніс його, того міха, здоровенного та міцного. Хлопці розп’яли його, а вітри зопалу і влетіли
в нього, всі чотири нараз. Панько ж скоренько, поки ті вітри не отямилися, зашморгнув того
міха, а потім ще й очкуром своїм зав’язав. І тихо стало скрізь. А міх той надувся, наче
величезна повітряна куля. Вітри сердяться, шумлять, щось буркочуть, погрожують. До міха
підійшов Панько. Плеснув по ньому своєю могутньою рукою – аж застогнало щось у тому
міху, і сказав:
– Ану там тихо будьте і слухайте мене. Звідси вам не вирватися, аж поки я вас не
випущу. Цей міх шила моя баба Настя: сама пряла, сама ткала, сама шила і слово чарівне
сказала. Так що сидіть. А будете багато галасувати, то прив’яжу до свого очкура каменюку та
й кину вас на самісіньке Дніпрове дно – отам і посидите. Хіба що будете нашому водяникові
млина крутити. Ото потішите старого.
Вітри замовкли, дослухалися. А один сказав:
– Наша мати та наш батько вам таке зроблять…
– Хто це сказав? Це котрий такий розумний? – запитав Панько.
– Це я, південний вітер.
– Воно й видно, що ти – турок. Мало вас, басурманів, козаки тлумили. Та чи знаєш ти,
собачий сину, що мій прапрадід вашому султану листа писав? Та ще якого листа! Та де тобі
таке знати! Ти ж, певно, і в школі не вчився. Ото тільки вмієш людям бешкети робити.
– Паньку, дивись, буря починається. Що робити будемо?
– Прибирайте, хлопці, рештки вітрил, котрі ті песиголовці не дошматували. Та й міха
того подалі заховайте, щоби бурею не знесло. Поки ті харцизяки в нас, буря нам нічого не
зробить: так, полякає трохи.
Хвилі, як гори, заходили по Дніпру. Суденце, як скіпочку, жбурляло в різні боки.
– Тримайсь, хлопці, – підбадьорював Панько рибалок. – Це довго не триватиме.
Незабаром миритися почнуть.
І справді: неначе чорна хмара спустилася до них і огорнула їх темрявою. Це Буря
прийшла синів своїх рятувати.
– Відпустіть, хлопці, синів моїх, – попросила вона, ніби лагідно, а сама аж клекотіла від
злості. – Хочете, я для вас із-за моря апельсинів, ананасів принесу, хоч зараз. А хочете, я
засиплю вас золотими монетами – мені це не важко.
– Не сердь мене краще, – сказав Панько. – Я втомився і хочу спати. Ото, як посплю, тоді
й поговоримо.
Та й ліг спати і наказав, щоб його не будили. Заснув Панько. А Буря, клекочучи від
злості, ні з чим додому повернулася.
– Я піду, – сказала Прохолода, – не може бути, щоб я їх та якось не улестила.
І до хлопців прийшла Прохолода. Зеленокоса, коси – наче високі шовкові трави, пахучі
та пишні, руки – наче гілки розкішного дерева, очі – ніби два глибокі озерця.
– Я – Прохолода, – сказала вона ніжно і манливо, ніби струмочок задзюрчав.
– Прохолода? Що ще за проява?
– А нам би якраз трохи спеки не завадило б, – засміялися хлопці, хоч їм, власне, і не до
сміху було, бо вже добряче-таки померзли, скупані Дніпровою хвилею.
– Я розумію. Мені дуже шкода, – залебеділа Прохолода, лисицею крутячись поміж
рибалок. – Відпустіть моїх братів. Я щедро нагороджу вас. А кому – то й за дружину стану.
От поки ваш Панько спить, випустіть братів моїх. Навіщо вони вам?
Хлопці засміялися.
– Е, голубонько, не на тих напала. Зради поміж нами не чувано.
– Щоб ти знала: Панькового гудзя тільки сам Панько і може розв’язати. А більше ніхто.
– Та чого ви з нею цяцькаєтесь? В мішок її, до братчиків! Розбудіть Панька – і в мішок!
– Е, ні, я – парламентер. Де ж це видано, щоб парламентера – та в мішок?
Аж тут і Панько прокинувся:
– Що за галас? Казав же: не будіть.
Побачив Прохолоду:
– О, а це що за проява?
– Не проява, а Прохолода.
– Кий біс – прохолода! Нам і так не жарко!
– Це ім’я в мене таке.
– Щось я імені такого не чував. Стривай, а ти часом не туркеня? А то вже тут колись
одна приходила.
– Ні, я тутешня.
– А-а… Ну, тоді… так чого ж ти хочеш, Прохолодо? Тьху! Понапридумували імен
всяких… Нема, щоб Галя чи Марічка, чи, скажімо, Дарина…
– Відпустіть братів моїх. Я вам, коли хочете, за дружину стану.
– Отуди к бісу! Отаке патлате – за дружину! Та чи знаєш ти, – тут Панько трохи запнувся
– видно, на язиці слово неделікатне було. – Та чи знаєш ти, що до мого прапрадіда сама
султанська донька сваталась? А він не дався на підмову. А ти… Та ти либонь-таки туркеня.
Хіба ж би наша дівчина так сказала: “За дружину тобі стану”? Ти, дівко, от що: йди додому і
присилай свого батька, ми собі з ним поговоримо. Та не барися, а то мої хлопці їсти хочуть та
й померзли.
І прийшов до хлопців Буревій. Довго судили-рядили, угоду склали і підписали: вітрам по
Україні не гуляти, шкоди людям не робити, бешкету на наших ріках та морях не чинити.
Відтоді, кажуть, тиша і благодать запанували на Україні. Та минув час – і знову вітри вряди-
годи бешкетують на наших землях. Пора їм нагадати про отой міх баби Насті, що ще й досі у
рибалок зберігається і не втратив своєї міцності ані чарівної сили. Начувайтеся, вітри.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

16 − 11 =