Казка за казкою

Баба Яга довго і нестримно сміялася. А після того вже й не пробувала напускати на себе
роль страховиська.
– Послухай, Бабо Яго, скажи найперше нам, як тебе звати. Якось не випадає називати
тебе пані Яга. Або ще як там. Ти ж, певно, також мала колись людське ім’я.
– Я – Баба Яга, – і все тут.
– А мама колись у тебе була? Як вона тебе називала? Невже ти забула?
І тут сталося несподіване. Баба Яга як заплаче, як зареве страшним голосом, наче хтось
заграв на велетенській трубі:
– Угу-гу-у! Угу-гу-у! Нащо ви мені про мою маму нагадали? Настя я! Настя! Угу-гу-у!
Вкрав мене колись Чахлик у моєї матері, зробив з мене потвору та й змусив мене бути бабою
Ягою. А Химера вчила мене всім премудростям. Та не все мені розказувала: боялася, аби я її
не перевершила. Як мені все це набридло! Ви й уявити собі не можете. – Сльози стікали
брудними патьоками, змиваючи з її лиця пилюку.
– Цить, Насте, цить. Не плач, – заспокоювала її Улянчина мама. – Ти краще сідай з нами
полуднувати. Ви тут у своєму казковому світі, певно, якими-небудь сурогатами харчуєтеся. А
у нас усе справжнє, домашнє. Я тут дещо з собою прихопила.
Улянчина мама підійшла до широкого пенька, застелила його скатертиною, виклала хліб,
сало, дві головки часнику і вареники.
– А ти, клоуне, чого стоїш, як вкопаний? У нас там ще є вода, так ти нам чайку начаклуй.
У мене все з собою, бо я так і думала, що у вас тут самі тільки лежибоки. Сідай, Насте. І ти,
клоуне, сідай.
Баба Яга і хотіла сісти, але було видно, що її щось-таки стримує.
– Ти чого, Насте? Сідай. Тут усе без чарів, справжнє. Такі вареники ти хіба що у своєї
мами їла.
Баба Яга знову хотіла заплакати, але стрималася. Було видно, що їй дуже хочеться
приєднатися до гурту.
– А як Чахлик надійде? – злякано сказала Баба Яга.
– А хто такий Чахлик? А-а! Той… А ми скажемо йому, що також казки читаємо і що
тепер уже і діти знають, де захована його душа, так що нехай не дуже приндиться.
Баба Яга приєдналася до товариства. Всі смакували салом, варениками, смачним
домашнім хлібом.
– Дивлюсь я на тебе, Насте, і думаю, яка б ти була, якби зняти з тебе весь той твій
комуфляж. Ти не проти?
– Та я… не знаю.
– Перестань. Самій же напевно цікаво. Ану, клоуне, почаклуй трохи над Настею. Надай її
обличчю людського виразу. Одяг їй придумай. Років трохи скинь. Ну, не дуже, а так десь до
моїх літ дорівняй. Отак. Молодець. Тепер і я бачу, що ти – чарівник. Зуба того прибери.
Тепер ніс, ніс… О! Тепер ще зачіску… Тепер зовсім інша річ. Улянко, подай-но дзеркальце.
Там у мене пошукай! Тепер, Насте, подивись на себе. Нічого молодичка. Правда? Ну,
посміхнись, посміхнись! І брови не насуплюй. Отак. Хоч до фотографії. А внизу підпис: “Ця
жінка шукає роботу!’ І думаєш, не знайшла б? Слухай, Насте, ти ж кажеш, що тобі набридло
тут ягичити. І справді, ніхто тебе не любить, усі бояться, дітей тобою лякають. Невже це так
цікаво?
– Угу-гу-у! – завела своє Баба Яга, котра вже зовсім на неї не скидалася.
– А Чахлик?
– А що тобі Чахлик? Знаєш що, давай ми тебе заберемо до себе. Влаштуємо тебе на
роботу. Ну, скажімо, нянею в дитячому садочку. Будеш дітям казки розказувати.
– Ні, не вийде. Я дітей тільки лякати вмію.
– Ну, нічого. Ми щось тобі придумаємо. Послухай, Насте, а як можна на ту Химеру
вплинути, щоб дощ повернула?
– Як! Як! Козака треба, того що з золотою шаблею і срібним поясом.
– А де ж взяти того козака?
– Він є. Але спить. Його збудити треба.
– Збудити? То збуди його.
– Ха-ха-ха! Ні, я не можу його збудити. У нього не звичайний сон. Його зачарувала зла
Химера, бо тільки він може її перемогти.
– А хто ж тоді може розбудити того козака?
– А ось вона, – кивнула на Улянку. – Це має бути чиста душа. Вона має підійти до нього,
взяти його за мізинець і сказати: “Вставай, козаче, час твій настав. Треба зло на землі
корчувати, добром землю засівати”.
Мати до Улянки:
– Запам’ятай ті слова. Тільки ж гляди, не забудь.
Улянка повторює кілька разів пошепки, як заданий урок.
– Тільки того козака сама Химера охороняє, нікого до нього не підпускає. От у чім біда.
– А як же все-таки дістатися до того козака? Ти, клоуне, чого мовчиш? Та що ви тут усі
зачаровані чи що?
– Частково, пані, частково. Химера з нас усі сили, всю нашу енергетику висмоктує. Тим і
живе. А ми стали зовсім безсилі.
– Тоді чекайте, доки вона з вас собі перукарів поробить чи ще там кого. Давай, Насте,
думати.
– Той замок обріс тернами та непрохідними хащами.
– Це не біда, продеремося.
– Замок оточений потрійною стіною.
– Це вже гірше.
– Мамо, ми ж все-таки маємо чарівника.
– Облиште того клоуна.
– Пані, ну хоч трошки повірте в мене. Тоді й сил моїх побільшає.
– Та як же в тебе повірити, коли ти ще нічим не довів, що ти – чарівник?
– Мамо, а морозиво, – нагадала матері Улянка.
– Так, мушу визнати, морозиво було смачне. Я й досі дивуюся, як це тобі вдалося. Ну,
добре. Розказуй, Насте, далі.
– А далі що?.. На високій замковій вежі орел сидить. Гострий зір має, далеко здобич
бачить. І як тільки хтось до замку наближається, орел відразу злітає і розриває зухвальця на
шматки. Навіть Чахлик без попередження не ходить у гості до своєї любої сестрички.
– Нічого собі птах!
– Перші ворота, зовнішні, стереже триголовий змій. Його три голови ніколи всі разом не
сплять: одна неодмінно чатує. Наступні ворота стережуть два кровожерні леви. А треті
ворота стереже сама Химера. Так що… даремна справа. Марна надія.
– А ти, Насте?
– Що ти! Що ти! Я собі звичайна рядова Баба Яга. Що я можу? Налякати там кого, зілля
яке зварити, ну ще почаклувати трохи. Так й усе. Даремна ваша затія, скажу я вам.
– А у нас, Насте, знаєш, як кажуть? Вовка боятися – в ліс не йти.
– От хіба що… Є один день у році, коли Химера запрягає у свою бричку двох
кровожерних левів та й їде до Чахлика в гості. Отоді двоє внутрішніх воріт ніхто не стереже.
Це буває на день народження Чахлика.
– А коли ж той гаспидський Чахлик народився?
– Чекайте… либонь, десь незабаром має бути його день народження.
– Ми ж не можемо чекати. Ніяк не можемо.
– Іншого виходу нема!
– Слухай, Насте, ти мені набридла! Нема виходу! Даремна справа! Хоч би щось розумне
порадила. І отой стоїть, як бовдур. Якісь ви тут…
– Ти не сварися. Отут неподалік на дикій скелі є орлине гніздо. Там живе орлиця з
орлятами. Це дружина і діти того орла, що замок стереже. Раз у рік Химера відпускає орла до
дітей та дружини і тоді ж наказує триголовому змієві, щоб усі три його голови на чатах були,
щоб ні одна не те, що не спала, а щоб навіть не задрімала. То може… може, якось викрасти
його орля. Як орел тільки захоче на здобич кинутися, а ми йому орля. Може, хоч це нас
врятує.
– Ну, от бачиш. Це вже хоч щось, хоч якась рада. Правда, це з серії пригод Баби Яги. Ну-
ну, не ображайся.
– Орлиця, звичайно, стереже своє гніздо, але вона мусить вилітати на полювання. Тоді…
– Тоді вперед! – взяла на себе роль командира Улянчина мама.
– Показуй, Насте, дорогу!
– Отак зараз і підемо?
– Отак зараз. Ніколи чекати. Ви й так уже дочекалися. Скоро вас ота ваша Химера
заставить своїм левам хвости крутити.
Продираючись крізь хащі, всі гуртом рушили до дикої скелі. Орлиця не чекала лиха, то й
не дуже пильно чатувала. Всі заховалися під дикою скелею і причаїлися. Їм конче хотілося
послухатися, про що говорить орлиця зі своїми дітьми.
– Мамо, ми пити хочемо, – попросили діти.
– Нема води, любі мої. Я вже й далеко літати пробувала, та даремно: ніде нема. Ні
крапельки. Сьогодні я ще далі полечу, то, може, поталанить хоч трішки вам принести.
– Мамо, я вже більше не можу. Я вмираю від спраги.
– Улянко, – пошепки спитала мати. – У нас там ще щось лишилося?
– У нас є ще ціла дволітрова пляшка.
– Ви собі, як хочете, а я ризикну, – рішуче сказала Улянчина мати і вийшовши вперед,
голосно гукнула: – Орлице, я напою твоїх дітей. Тільки скажи, що не причиниш лиха ні мені,
ні моїм друзям.
– Хто ти? Може, ти прийшла причинити лихо моїм дітям? То я тебе зараз…
– Як хочеш. Але тоді твої діти помруть від спраги.
– Що ж мені робити? Чоловік наказав, щоб я і близько до гнізда нікого не підпускала.
– Не бійся мене. Я людська жінка. Я не причиню тобі зла. У мене й у самої донька є.
Улянко, вийди, не бійся.
Зі схованки вийшла Улянка з пластиковою пляшкою води.
– Вода! Я бачу, що це вода! Дай мені – і я зроблю для тебе, що зможу. Мені б лишень
дітей напоїти. Але спершу спробуй сама, щоб я бачила.
Улянчина мати трішки відпила з пляшки. Потім простягла її Улянці.
– Пий, бо більше не буде.
– Досить, досить! А то моїм дітям нічого не залишиться, – злякано заклекотіла орлиця.
Жадібно пили малі орлята. Жаль було на них дивитися. А коли всі вже вгамували спрагу,
орлиця й запитала:
– Як я маю вам віддячити за те, що порятували ви моїх дітей?
– Та от… виходить, що справа у нас з тобою спільна. Якщо ти нам не допоможеш, то твої
діти рано чи пізно помруть від спраги. Більше їх ніщо не врятує. Ми прийшли сюди з
людського світу, щоб порятувати Квітку-Семицвітку, а виходить, що рятувати треба вас усіх.
Допоможи нам подолати злу Химеру. Тим ти врятуєш і своїх дітей.
– А що я можу?
– Ходімо з нами. Ти все розкажеш своєму чоловікові, коли він вилетить нам назустріч,
щоб нас розірвати. Ти ж не хочеш лиха своїм дітям. Ти ж мати, хоч і орлиця.
– Добре, я полечу з вами. Але мій чоловік вірно служить клятій Химері. Він у люті своїй
може і мене не пожаліти.
– Думай тоді сама. А ми однак підемо. Ти, Насте, можеш не йти, якщо не хочеш. Ти все-
таки Баба Яга.
– Ні, я вже з вами. Я чомусь перестала почувати себе Бабою Ягою.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

1 × one =