Казка за казкою

Ось і ліс. Та темний, та страшний. Ні пташина ніяка не озветься, ні звірина ніяка не
пробіжить. Здається, якби вовк завив, і то б веселіше було. Та раптом здалеку почувся дикий
рев, а потім і слова серед того реву вирізнилися:
– Де той поганий хлопчисько? Невже мені самому за ним іти? Ну, коли вже я піду в село,
то з’їм на вечерю його не одного.
Страшно стало Василькові. А що робити? Треба йти. І він гукнув, як йому здавалося,
голосно, та ліс поглинув його слова і вони прозвучали майже пошепки.
– Я йду вже, йду.
Ще мить – і хлопчик побачив лева, великого, грізного, з кустратою гривою. Могутні лапи
сердито і нетерпляче рили землю, а очі у нього хижо світилися, наче він от-от кинеться на
хлопчика.
– А-а, ти прийшов. Ну, нарешті. Та чого ж ти такий малий та худий? Невже в селі не
знайшлося нікого дужчого та гладшого? Тобою й не повечеряєш. Та вже добре. Ти мені не
для вечері потрібний. Ось що. Ти розчісуватимеш і доглядатимеш мою гриву. Та й взагалі…
мене. Бо я – цар. А що то за цар, коли у нього грива закудлана? Служитимеш мені три роки,
три місяці і три дні. Якщо добре служитимеш, я відпущу тебе додому, а якщо зле, тоді
начувайся: не бути тобі живим.
– Добре, пане, – сказав Василько, зрадівши, що зараз його лев не їстиме. А за три роки
Василько неодмінно щось придумає. – Але дозвольте мені піти додому за згреблом, котрим я
чистив коней. А то чим я вашу царську гриву розчісуватиму?
– Добре. Біжи вже. Та приходь скоріше, щоб я тебе не чекав.
– Скоріше не можу – дорога далека. Хіба що ви, пане леве, люб’язно погодитеся мене
відвезти.
– Ти що! Щоб я, цар звірів, та віз якогось хлопчиська? Ну, та вже добре, треба ж колись і
милостивим бути. Так чинили всі царі. Сідай на мене та кажи, куди їхати треба.
Хлопець сів на лева, як на коня, гуцикає та прутиком махає, ніби й справді його поганяти
зібрався. От шкода тільки, що ніхто з хлопців зараз його не бачить, сидять десь там по
запічках, мамині пестунчики. А він, Василько, он який хоробрий: на левові верхи їде та ще й
пісеньку якусь мугикає.
Їде Василько. Все живе поховалося. Люди нишком із схованок виглядають: що це за
проява така? Під’їхали під ворота, Василько і гукає:
– Відчиняйте, мамо, я на часинку заїхав.
Вийшла мати, бліда, як полотно, але, коли побачила, як її син хвацько на леві гуцикає, не
стримала посмішки і тихо сказала:
– Ну й шибеник. Такий і лева загнуздає.
А Василько зіскочив на землю і почав збирати все, що там треба: не пішки ж іде.
– Чим же пригостити твого пана? – забідкалася мати.
– А я, мамо, ще й сам не знаю, що пан лев полюбляють їсти, – сказав Василько.
– Ну, хіба ось пиріжки та молоко.
Та й поставила перед левом миску з пиріжками та дійницю з молоком.
Лев подивився з недовірою, нюхнув …
– Пахне смачно. Хоча й не м’ясо.
Та й ну наминати пиріжки та запивати їх молоком.
“А ті люди не такі вже й дурні, – думав собі лев, – диви, як смачно їсти придумали”.
Випроваджаючи Василька, мама навіть трохи заспокоїлася: а може, якось обійдеться.
Адже зумів той шибеник верхи на лева сісти. Ніким не помічений, котик біг собі за ними і з
жахом і захопленням дивився на свого малого господаря. “Ото сміливий. Він, Мурчик,
нізащо так не зміг би. А може й зміг би. А чого ж?.. Зміг би! Він теж сміливий. Ну, може, не
такий, як його господар, та все ж …”
Ситий лев поволі плентався до лісу. Настрій у нього був миролюбний.
– Послухай… як там тебе… а твоя мама часто такі пиріжки пече?
– Та… коли я жив з нею, часто пекла, а тепер – не знаю.
– Ми ще колись до неї в гості заїдемо. Добре?
– Заїдемо. Чому б не заїхати?
І став Василько жити в лісі поблизу лева. Змайстрував собі сякий-такий курінь, котика
свого в ньому оселив та й зажили. Кожного дня він старанно розчісував лев’ячу гриву, чистив
згреблом йому боки. Спершу лев образливо рикав, бо закудлану гриву довести до пуття було
нелегко.
– Терпи, козаче, отаманом будеш, – казав йому Василько, як не раз казала йому мама.
– А що таке отаман? – допитувався лев, – це цар?
– Ні, це вище від царя.
– Невже є ще хтось вищий за царя?
– Аякже! Є. Козацький отаман, гетьман. Він, як захоче, то кого завгодно переможе.
– То, може, мені бути не царем, а отаманом чи гетьманом?
– Ні, з тебе не вийде ні гетьман, ні отаман. Залишайся вже царем.
– А чому не вийде гетьман? Якщо я захочу…
– Ні, не вийде. Щоб бути гетьманом, треба бути козаком. Гетьмана козаки обирають. А
щоб бути царем, великого розуму не треба: ричи голосніше та їж кого попало.
– То я, по-твоєму, дурень?
– Ну, я того не сказав, але…
– Але подумав. Ой, дивись мені…
– Не треба сердитися, а то грива їжачиться і погано вкладається.
Так і жили. Василько котика час від часу до мами із звісткою посилав – сказати, що він
живий і здоровий. Іноді й сам бігав, щоб сяких-таких припасів принести. Іноді Василько
розкладав вогнище і пік картоплю. Тоді приємний запах розходився по всьому лісу. До
вогнища лев не підходив – боявся. Він здалеку принюхувався, форкав, неначе кінь, і здалеку
голосно гукав:
– Що там у тебе так смачно пахне?
І хлопець пригощав лева печеною картоплею. Нічого, що не м’ясо, смакував.
А якось Василько приніс від мами аж цілий кілограм цукерок, львівських,
“світочівських”. То що б Ви думали? Лев ум’яв усі цукерки і сказав, що нічого смачнішого в
житті не їв.
По короткім часі боки у лева залисніли, грива стала просто-таки розкішна, ніби її щойно
“Альгопіксом” помили. Лев довго ходив видивлятися на себе у воду. Повернувся
задоволений і сказав:
– Тепер я справді схожий на царя. Та я просто красень. Таких левів, як я, і на світі більше
нема. Ти, Васильку, просто молодець.
За цей час лев непомітно для себе якось подобрішав, посумирнішав і вже просто так
підходив до Василькового куреня, щоб якусь там годину-другу поговорити.
– По-моєму, він уже приручився, – сказав якось котик до Василька.
– Як це “приручився”? – не зрозумів хлопчик.
– Ну… ти його приручив. Розумієш? Ти – ніби отой… ну, як їх називають? Що в цирку…
– Клоуни?
– Ні, оті… дрисерувальники, згадав.
– Який вже там з мене дрисерувальник? Розчісую гриву, а сам аж тремчу від страху, щоб
лев мене не з’їв.
– Головне – щоб лев того не знав, що ти його боїшся.
– А думаєш, він не знає?
– Ні, не знає. І я б не знав, якби ти мені не сказав. Ти, Васильку, дуже сміливий.
– Та де вже там! Але я, Мурчику, дуже тебе прошу, не попадайся хоч ти левові на очі.
З’їсть тебе – і не помітить.
– Та я не попадаюся.
– А вчора? Ти перед самим його носом пробіг. Він ледве тебе не побачив. Знаєш, як я за
тебе злякався?
– Це я за мишкою біг. Так захопився, що й про лева забув.
– Ішов би ти, котику, краще додому. Сидів би там біля мами. Мені б спокійніше було.
– Що мамі з мене за користь? Ні води не принесу, ні дров не врубаю. Так, одна морока.
Тільки дурно молоко п’ю.
– Ну-ну! Ти вже так не кажи. А миші? Ти до мишей спритний.
– Е-е, що миші! Я вже їх там усіх переловив. А нові ще не завелися. Краще я вже буду з
тобою. Тобі веселіше, та й мамі час від часу звістку про тебе принесу. Знаєш, як вона радіє. А
вже що частує мене, то й не питай, бо слинка потече. Але слухай, здається, лев іде. Ой, я
ховаюся. Добре, що в лісі запахів багато: він мене і не почує.
До куреня підходив лев. Рик його якось перемінився: перестав бути таким грізним. А
може, це просто Василько вже до нього звик.
– Гей, хлопче, як тебе там, виходь, будеш мене прибирати.
– Ще ж рано. Зараз доснідаю і вийду.
– А що ти там маєш смачне? Дай і мені шматочок. Я ще й на полювання не ходив. А
вполювати когось-таки треба. Сьогодні у мене гість – мій далекий родич з Африки
приїжджає.
– А в тебе ще й родичі є?
– Є, є. Так, звичайний собі лев. Не те, що я, – цар. Знаєш, там в Африці левів багато, то не
можуть же всі вони бути царями. Це я тут один такий, і всі мене бояться.
– А це хіба добре, коли бояться?
– А чому ж зле? Звісно, що добре.
– Але ж ніхто не любить.
– Так, то правда. Мене не любить ніхто. Всі тільки бояться. А чому ти мене не боїшся?
– Ну, бо я сміливий, я – козак.
– Жаль, що я не можу бути козаком.
– Ти – цар. А царі козаками не бувають. А скажи, як же твій родич перепливе через
море?
– Не море, хлопче, а океан. О, там стільки води. Ти й уявити собі не можеш.
– А ти звідки знаєш?
– Бував колись …
І лев тяжко зітхнув.
– То як же твій родич перепливе через той величезний океан?
– Та… є у нас один знайомий кит-перевізник. Такий собі дивак. Шастає по морях, по
океанах і перевозить, кому куди треба. Справжній тобі корабель. Ну, давай вже, що там маєш,
бо їсти дуже хочеться.
Василько вийшов, несучи декілька здоровенних куснів хліба з маслом і ковбасою. Саме
вчора до мами бігав, трохи харчу приніс.
– Я розумію, це тобі мало, але все-таки хоч трохи.
– Смачно, дуже смачно, жаль, що мало. І чому ви, люди, так мало їсте? Ти, хлопче, мене
прибереш, а сам хоч і до мами йди на кілька днів. Боюся, щоб мій африканський гість тебе не
з’їв.
“Ага, боїться, щоб не з’їв! – подумав Василько, – значить, сам їсти мене не збирається.
Це вже добре”.
Коли лев пішов, Василько і каже до котика:
– Слухай-но, Мур, давай заховаємося і послухаємо. Дуже вже мені кортить почути, про
що ті леви говоритимуть.
– А це хіба не небезпечно? – спитав кіт і зіщулився.
– Та трохи ризику, звичайно, є. Та цікаво ж.
– Ну, то давай.
І вони заховалися поблизу лев’ячої галяви. Як тільки вони затаїлися – аж тут почувся
рев, що розлігся по всьому лісі.
– Це не нашого лева голос, – прошепотів Василько.
А тим часом на галяву вийшов чужий лев: грива закудлана, весь у реп’яхах і якомусь
ломаччі.
– Справжнє страховисько, – промуркотів кіт. – У нас жоден бездомний пес не дозволив
би собі бути таким нечупарою.
– Тихо будь. Хоч би нас не зачув. Бачиш, як мордою водить.
Чужак і справді повів мордою вліво, вправо, принюхався і ще раз заревів. Здалеку
почувся голос лева-господаря. А згодом він і сам вийшов на галяву, несучи впольовану
косулю.
І тут леви почали ревти у два голоси. Аж земля тремтіла від того реву. Це у них, мабуть,
привітання таке було. Привітавшись отак, леви стали шматувати нещасну здобич. А
поснідавши, повели розмову.
– Ну, як ти тут?
– Та… царюю потрохи.
– Я бачу, ти змінився. Доглянутий, боки аж лисняться. А грива, грива яка! Чи ти з нею в
перукарню ходиш?
– Та ні, в перукарню я не ходжу, а так, слуга мене доглядає, дитинча людське.
– І ти його не з’їв?
– А хто ж мене тоді доглядатиме?
– Другого візьмеш.
– Е, ні, той другий доки навчиться. А цей вже все знає.
– Е, щось мені це не подобається. Дивися, щоб тебе часом не приручили.
– А що це таке “приручити”?
– Це, коли людина левом керує, заставляє лева робити те, що їй хочеться.
– Не мели дурниць. Я – цар, єдиний лев у цих місцях. Хто б мене міг заставити щось
робити? От мине термін його служби – три роки, три місяці і три дні – і я його напевно що
з’їм, бо не хочу, щоб ще в когось була така пишна грива. А зараз нехай ще поживе.
– Ну, давай трохи подрімаємо. Натомився я, доки до тебе добрався.
І леви сито замуркотіли, як справжні коти.
Василько зі своїм маленьким приятелем пішли собі в село. Хлопчик ніяк не міг
заспокоїтися після почутої лев’ячої розмови.
– Ах, ти, лев’яча несить, – сердився Василько, – таки має намір мене з’їсти. Лютий і
підступний звір – сказано: хижак. Та нічого, у мене є ще час. Я таки мушу його приручити.
Мушу. А ти, котику, мамі щоб не смів розповідати про розмову між левами. Чув?
– Та я хіба не розумію?
– То все пусте. Меле гривастий дурень, що йому заманеться.
Минуло кілька днів. Василько з котом поверталися до лісу, несучи для лева чимало
пиріжків і горщик солодкої вівсяної каші. Прийшли, прислухалися – тихо. Підкралися до
галяви, а їхній лев сам. Сидить, сумний такий, понурий, вухами пряде. Василько й вийшов. А
за ним зопалу ледве й кіт не вискочив. Василько аж цикнув на нього.
– Здоров був, царю! – привітався з левом.
– О, це ти! А я вже без тебе й засумував. Зовсім занудився. Чого б це? Не знаєш? Чи не
означає це часом, що ти мене приручив?
– Та ні, не означає.
– Гляди мені. Коли приручиш, то начувайся.
– Та що ти! Навіщо б я тебе мав приручати? Ось на лишень, спробуй. Тут моя мама
гостинців тобі передала.
– А що таке гостинці?
– Це, коли смачно, і тобі полювати за тим не треба.
Лев, муркочучи від задоволення, почав уминати і пиріжки, і вівсяну кашу.
– Дуже смачні гостинці. Добра в тебе мама. Слухай-но, а вона часом не хоче мене
приручити?
– Та навіщо ти їй здався?
– Е, е! Що це ти собі дозволяєш? Як це: “навіщо я їй здався”? Я ж цар!
– А навіщо моїй мамі цар? Їй би коня, корову.
– Слухай, а може, давай ми і твою маму до лісу заберемо. Нехай вона тут такі пиріжки
пече та кашу варить.
– Е, ні, пане леве, маму я тобі не дам. Та й не зможе вона тобі тут пекти та варити. Тут ні
печі нема, ні продуктів. Краще вже давай ми тебе з лісу заберемо. Житимеш у теплі, не треба
буде тобі полювати, а я тебе доглядатиму і годуватиму.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

20 + twenty =