Казка за казкою

Минуло ще скількись часу. Якось уночі хтось боляче вхопив Оксану за вухо. Вона ледве
стримала себе, щоб не закричати. Дівчинка розплющила очі. Перед нею стояла Лана.
– Що за жарти такі?
Гостя злісно засміялася. Ні, це була не Лана. Дуже схожа на Лану, але не Лана. Вона
поводила себе досить дивно. Порозкидала всі Оксанчині іграшки, собаці Рифу зі сміхом
відірвала лапу, і він уже більше не відгукувався на своє ім’я. Хотіла поламати Барбі, але
Оксана не дала, притиснувши ляльку до грудей. Інопланетянка, здається, не задумуючись,
причинила б біль і Оксані.
“Ні, це не Лана, – з острахом думала Оксана. – Це – Лека… Що ж робити?”
І згадалися слова Лани: “Леки дуже жорстокі, бо у них нема серця”. “Значить… значить,
Лану підмінили на Леку. Та чи знає про те її тато? Ні, мабуть, не знає. Бо він не привіз би
Леку до мене. Треба якось його попередити, бо Лана може загинути. А як попередити? Я
мушу ризикнути. Правда, я ще не літала на такій висоті. Та й Лана щось таке казала про
підвищену напругу, про високе магнітне поле на зорельоті. Але я мушу, бо інакше…”
Її роздуми обірвала Лека. Вона боляче вщипнула Оксану, аж та ледве не крикнула.
– Ти чого? – сердито запитала у гості.
– А чому ти зі мною не бавишся?
– Послухай, Лано, ти обіцяла мені, що наступного разу візьмеш мене на зореліт.
– То летімо, – відразу й погодилася Лека.
“Лана б так швидко не погодилася” – подумала Оксана. Це ще більше впевнило її, що
цього разу до неї прилетіла не Лана, а Лека.
– Але я ще не дуже вмію літати. Ти мусиш мені допомогти.
– Допоможу. Тримайся за мене. Хоча було б дуже смішно, якби ти розбилася. Я ще
такого не бачила.
– Смішно? Що ти таке говориш?
Лека весь час крутилася по хаті, а її руки все шукали собі якось руйнівної роботи. Вона
вже встигла розірвати кілька книжок, зірвати зі стіни плакат, повитягати з шафи Оксанині
сукні. Словом, це було зовсім не схоже на Лану. Оксані ставало страшно. Чи можна
довіритися їй? А все ж Оксана мусила.
– Послухай, – сказала Оксана, – якщо ти не допоможеш мені добратися до зорельоту і я
розіб’юся … – Оксана на хвилинку замовкла, зважуючи.
– То що тоді? – єхидно спитала гостя, все ще вештаючись по кімнаті і шукаючи роботу
для своїх руйнівних рук.
– То що? – повторила вона своє запитання. І Оксана зважилася.
– Тоді всім стане зрозуміло, що ти – Лека.
– Лека? – вона на мить зупинилася, її очі тривожно забігали, потім з якоюсь гіпнотичною
силою втупилися в Оксану. Оксані стало недобре. Вона боялася, що ось-ось утратить
свідомість. Дівчинка трималася з усіх сил.
– Я не Лека. Я – Лана, – сказала гостя зовсім механічним голосом.
– От і добре. Я дуже хочу побачити зореліт.
– Полетіли. Тримайся за мене.
Це було дуже небезпечно. Оксана це розуміла. Вона напружувала всі свої сили, все своє
вміння. Але мусила ще й триматися за Леку, щоб не впасти. Вниз вона не дивилася, аби не
закрутилася голова. Оксана не думала про небезпеку, що підстерігає її на зорельоті, про котру
їй не раз казала Лана: перенапругу, високе магнітне поле, непідготовленість звичайної земної
дівчинки. Головне – врятувати Лану. А для того їй конче треба потрапити на зореліт. Певно,
батько Лани і не підозрює, що це не Лана, а Лека. Оксана мусить його попередити. Мусить,
мусить. Ті слова вистукувала кров у її скронях. З наближенням до зорельоту дихати ставало
все важче, кров шугала, стугоніла у скронях, кінчики пальців затерпали. А ще робилося з нею
щось таке, чого дівчинка не в стані була ні збагнути, ні описати. Та ось їм назустріч хтось
поспішає. Мабуть, це Ланин батько. І коли Оксанці здалося, що вона зараз впаде, її підхопили
дужі руки і вона почула його голос:
– Тримайся, дівчинко. Для чого ж ти?.. Я ж Лану застерігав. Дитяча цікавість,
непереборна дитяча цікавість. Лано, навіщо ти їй дозволила?
– Вона сама захотіла, – спокійнісінько сказала Лека.
Вони вже були в зорельоті. Дівчинка опинилася в спеціальному відсіку, де штучно були
створені умови, близькі до земних. Як тільки Оксана змогла говорити, вона сказала:
– Це не Лана, це – Лека. Тому я й прилетіла. Я хотіла попередити. Це – Лека.
– Лека? Звідки ти знаєш?
– Знаю. Рятуйте Лану.
І заплющила очі.
Чоловік вибіг з відсіка і незабаром знову повернувся. Він почав приводити до тями
дівчинку. Вмикав якісь прилади, давав їй якесь пиття. Свідомість поступово поверталася до
Оксани.
– Говори, дівчинко, говори. Це дуже важливо. Ти навіть собі не уявляєш, як це важливо.
Звідки ти знаєш, що це – Лека? Я цього не зауважив.
– Це не Лана. Вона жорстока, у неї немає серця. Вона поламала мого собаку Рифа, стала
рвати мої книжки. Навіть мова у неї, як у робота. Лана мене б нізащо не взяла на зореліт, а ця
погодилася відразу. А ще вона сказала, що було б дуже смішно, якби я розбилася. Це – Лека.
– Який жах. Як же ж я не зауважив? Але ти не бійся, я її нейтралізував. Ти дуже відважна
дівчинка. Аби тільки тобі все минулося без наслідків. Я за тебе дуже переживаю. Боюся
тільки, що цього разу не вдасться приховати твою мандрівку від твоїх батьків. Хоч ти і
маленька, але я змушений відкрити тобі одну таємницю. Розумієш, вожді нашої планети
хочуть захопити землю. Тут умови майже такі, як на нашій планеті. Але наші вожді не хочуть
воювати. Вони придумали інший спосіб, повільний, але певний. Земляни і не підозрюють, яка
страшна небезпека їм загрожує… Ти чуєш мене? Ти мусиш це запам’ятати. Дорослі не
повірять тобі. Може статися й так, що тебе покладуть у лікарню, але ти мусиш про все
розповісти, застерегти землян. У мене більше контактів немає.
– Я розповім. Я вас уважно слухаю і постараюся все запам’ятати. Мені вже краще.
– Наші вожді, а до них долучилися і деякі вчені, хочуть підмінити Леками всіх земних
дітей. Це настільки невірогідно, що земляни можуть нічого не помітити, якщо їх, звичайно,
не попередити. Все сплановано дуже просто. Справа тільки в часі. Зрозуміло, що Леки не
зможуть народжувати дітей. Ось і все. Старше покоління відійде, нове не народиться – і
Земля буде належати їм.
– Але ж це жахливо.
– Так. Кращі вчені нашої планети вирішили боротися, але це важко. Тепер ми будемо
боротися разом із землянами. А ти мусиш нам допомогти. Аби тільки твої батьки тобі
повірили. Аби тільки не подумали, що це божевільна маячня.
– Батько не подумає. Батько мені повірить. А от мама… Не знаю.
– Але тобі треба повертатися. Незабаром ранок.
– Але я…
– Не хвилюйся. Ти надто знесилена. Я сам занесу тебе додому. Але завтра ти не зможеш
встати. Для твого організму це надто велике перевантаження. Тепер усе буде залежати від
твоїх батьків: від того, як вони це сприймуть. У тебе все минеться. Ти поправишся. Але
потрібен час і догляд. Дуже хочу надіятися, що все буде добре. Ми з Ланою неодмінно
провідаємо тебе. Дякую за дочку. Тепер я Лану врятую. Я розкажу нашим, що вожді вже
почали втілювати свій задум з Леками. Будемо боротися. Ти відважна дівчинка і дуже нам
допомогла. Не тільки Лані. Ну, тобі пора.
Чоловік узяв дівчинку на руки і майже непритомну відніс додому і поклав у її ліжечко.
Вже починало розвиднятися. Оксана відразу заснула, а правильніше б сказати, пірнула у
хворобливу маячню.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

twenty − ten =