Посланці планети Кошор
Фантастичне оповідання
Малій Оксанці щойно виповнилося шість років. Але дівчинка вже вчиться
читати. І не мала вона зовсім, а незабаром уже піде до школи. А зараз
ніч, і дівчинка спить у своєму ліжку. Спить міцно і нічим не журиться. А чим
їй журитися? Спить так міцно, що не чує, як відчинилося вікно і до кімнати впурхнула,
немов і справді влетіла, маленька дівчинка. Маленька-маленька, зовсім мініатюрна. Вона
тихенько підійшла до Оксанчиного ліжечка і поторсала Оксанку за плече. Оксанка, не
розплющуючи очей, щось сонно промурмотіла. Гостя поторсала її ще і тихо сказала:
– Вставай, соню. Скільки можна спати? Он місяць як висвітився. Видно, як удень.
Вставай. У мене обмаль часу, а я хочу з тобою побавитися.
Оксанка нарешті розплющила очі і тихо спитала:
– Ти хто? Ти мені снишся?
– Я – Лана. І зовсім я тобі не снюсь. Я справжня.
– А Лана – це як? Руслана? Чи Роксолана?
– Ні, Лана – це Лана, або Ланета.
– Цікаве ім’я. Я такого ще не чула.
– І не дивно. У вас на Землі таких імен нема.
– Ти сказала “у вас на Землі”? А хіба ти…
– Я – з іншої планети, інопланетянка. Зрозуміла?
– І все-таки це сон. Ти мені просто приснилася. Але це дуже гарний і цікавий сон. Як
казка.
– То вщипни себе за ніс, щоб переконатися, що ти вже не спиш.
Оксанка засміялася і вщипнула себе за носа.
– Ні, я і справді не сплю. Послухай, Лано… А як ти сюди потрапила?
– На літальному апараті. Земляни називають його НЛО. Це звичайний зореліт. Підійди
до вікна, он він світиться. Бачиш?
– Оця зірочка? Ой, Лано, а можна мені на ньому політати?
– Це не так просто. Тут підготовка потрібна. Може, колись. А зараз давай бавитися. Мені
дуже цікаво, які в тебе іграшки.
Оксана розклала перед гостею всі свої скарби: котика, що був майже як справжній,
собаку Рифа, лялькові меблі, посуд, а головне – самі ляльки. Їх було декілька: дві Барбі і ще
кілька цілком пристойних ляльок.
– Леки, – чомусь злякалася Лана.
– Чого ти боїшся? Це ляльки. Хіба ж у вас дівчатка не бавляться ляльками?
– У нас діти бояться бавитися з Леками. Леки бувають злі і підступні. Вони дуже
жорстокі. У них нема серця. Всі Леки у нас електронні. Вони ходять, танцюють, співають,
розмовляють і навіть думають. Зовсім, як діти, і навіть краще. Іноді вони обертають дітей на
Леків, а самі займають їхні місця. Це найстрашніше. Навіть мами спершу не можуть
розібратися, де Леки, а де їхні діти.
– Хіба таке можливо, щоб ляльки…
– Ну, ляльки, може, й ні, а от Леки…
– Почекай, Лано. А у нас птахи є, котрі називаються лелеки.
– Знаю, знаю. У нас також вони є. І як до вас потрапила ця назва? Це наше слово. І
перекладається: не Леки, тобто по-вашому – не ляльки.
– От цікаво. Лелеки – не Леки, тобто не ляльки.
– А твій собака не кусається?
– Ні, що ти! Він – іграшковий, хоча й відгукується на своє ім’я.
І дівчинка тихенько покликала:
– Риф! Риф!
Песик відкрив очі, потягнувся і тихенько загавкав. Лана відсмикнула руку.
– Та не бійся ти його, – засміялася Оксана. – Він не справжній.
– Ой, цей песик – це майже Лека. Бійся електронних іграшок. Вони – Леки. А головне –
слід запам’ятати, що вони злі і жорстокі, бо у них немає серця. Коли земляни навчаться
робити досконалі електронні іграшки, може статися лихо. У нас Леки все частіше
підмінюють справжніх дітей. Ми просто зобов’язані вас застерегти.
– Ну, добре. У нас ще Леків нема, і ти можеш сміливо взяти мою Барбі. Хочеш, я тобі
одну подарую? У мене їх дві. Ну візьми, не бійся. Подивися, яка вона гарненька.
Час спливав дуже швидко. Наближався ранок, і дівчаткам пора було прощатись. Вони
трималися за руки і їм ніяк не хотілося розлучатися.
– Я мушу йти, – сказала Лана. – Бачиш, он мій НЛО моргає: пора, мовляв.
– А хто там, на НЛО?
– Там мій тато. Я його дуже просила, щоб привіз мене до земної дівчинки, і він привіз
мене до тебе. Ну, прощай.
– І ми більше ніколи не зустрінемось?
– Ну чому ж ніколи? Я ще колись упрошу тата, аби мене до тебе привіз. Він тут часто
буває – веде спостереження за землянами. Тільки ти нікому з дорослих про нашу зустріч не
розповідай. Тобі однак не повірять. Ще й сміятися з тебе будуть або лікувати почнуть, наче
хвору. Тоді лікарям дуже важко довести, що ти здорова. Таке буває. Мені тато розказував.
Ну, прощай. Будь обережна.
І Лана випурхнула з вікна, наче у неї були крила. Ні, крил у неї не було, але вона летіла.
Отак розпустила руки, плавно керуючи своїм гнучким тілом, летіла собі, наче пливла у
повітрі.
– Розіб’єшся, – ледве не крикнула Оксана. – Це ж дев’ятий поверх!
Але Оксана не крикнула. І добре зробила. Бо всіх би розбудила своїм криком. А тим
часом Лана вже була на НЛО. Маленька зірочка ще по-змовницьки моргнула Оксанці,
прощаючись, і зникла у космічній далині.

Уранці мама була дуже здивована. Всі Оксанчині іграшки валялися по цілій кімнаті, а
дівчинка спала так міцно, що проспала сніданок.
– Що це з нею? – захвилювалася мати. Але батько її заспокоїв:
– Набігалася вчора – от і спала.
– А розкидані іграшки?
– Не прибрала. Нічого страшного.
– Коли я до неї заходила, щоб сказати їй на добраніч, усі іграшки були на місці.
– Люба моя, ти зі всього робиш проблеми. Навіть якщо дівчинка тихенько встала після
того, як ти від неї пішла, встала, щоб ще трішки побавитися, нічого страшного у тому нема. Я
тебе прошу, краще посміхнися їй і спитай нашу доню, як їй спалося і що їй снилося.
І саме тут до кімнати ввійшла Оксана. Батько спитав, посміхаючись, наче нічого не
сталося, бо насправді нічого і не сталося:
– Що снилося нашій донечці, що вона так довго спала?
– Ой, тату, ой, мамо, мені таке снилося! Снилося мені, нібито до мене в кімнату через
вікно впурхнула дівчинка-інопланенятка. Ну ніби насправді. Я й не знаю… А може, це був не
сон?
– Сон, сон, донечко, – сказав тато і поцілував її ще сонне волосся. А потім тихенько до
дружини: – Звичайні дитячі фантастичні сни. Я ж казав.
– Ой, це мене чомусь непокоїть, – хвилювалася мати.
– Заспокойся і давай дитині їсти.

Минав час. Лана більше не прилітала, і Оксана майже зовсім впевнилася, що все це їй
наснилося. Але, коли мама, поцілувавши донечку і сказавши їй: “На добраніч”, ішла собі,
дівчинка тихенько вставала і прочиняла вікно, аби Лана, якщо вона і справді існує, могла
знову спокійно влетіти до неї в кімнату.
І одного разу, коли Оксана міцно спала, вона раптом крізь сон почула тихе:
– Привіт!
Ледве поборовши сон, Оксана розплющила очі.
– Лано! Чому ти так довго не прилітала? Я вже подумала, що ти мені просто наснилася.
– Ні, не наснилася. Просто ми з татком літали на інші планети.
– І там також є дівчатка? І ти з ним бавилася?
– Є, звичайно, є, але вони не зовсім такі, як ми з тобою.
– А які? Які?
– Ну, всякі. І круглі, як кулі, і з мацаками замість рук. Ми з тобою найбільш схожі. Тому
мені з тобою найцікавіше.
– Щаслива ти, Лано. Я б теж хотіла трохи політати. А ти мене не хочеш взяти на свій
НЛО.
– Потрібна підготовка.
– То підготуй мене.
– Для того потрібен час. Там, на зорельоті, висока напруга, сильне магнітне поле. Ну, та
ти ще того не розумієш.
– А ти?
– Я теж мало що розумію. Це добре розуміє мій тато. Він у мене дуже розумний. Він –
професор. А ще він – член Міжпланетної асоціації захисту дітей.
– Ого! А що це таке, та асоціація?
– Та я й сама до ладу не знаю. Словом, вона захищає дітей всіх планет.
– Від чого захищає?
– Та я не знаю, від усього.
– Скажи, Лано, а як ти літаєш? У тебе ж немає крил.
– Ну, це і ти можеш. Потрібне тільки тренування. Треба навчитися керувати своїм тілом.
Давай покажу.
І дівчатка захоплено почали тренування. Через якийсь час, набивши спершу кілька
синців, Оксана вже могла вільно плавати чи літати по своїй кімнаті. Вона тихенько сміялася,
радіючи зі своїх навичок.
– Тільки я тебе благаю, – просила Лана свою земну подругу. – Не демонструй своє
вміння перед дорослими, навіть перед батьками. Це для землян не характерно, і вони
замучать тебе всілякими дослідами. Тренуйся, коли ти сама, щоб того ніхто не бачив.
Дівчатка так захопилися, що забули і про час, і про зореліт. Маленька зірочка моргала,
аж тремтіла, але на неї ніхто не звертав уваги. Раптом у небо знялася сигнальна ракета.
Вона якийсь час висіла, світячись усіма кольорами веселки, потім знялася вгору,
палаючи яскравою зірочкою й видаючи тонкий і пронизливий звук.
– Ой, – скрикнула Лана. – Ракета! Це тато. Я загаялася. Прощай.
І дівчинка зникла, наче її й не було. Тепер Оксана була певна, що це їй не снилося. Вона
ще раз спробувала злетіти, тепер уже без Лани. Вийшло! Вона вигинала своє маленьке тільце,
керуючи напрямком польоту. Це було так чудово, що дівчинка ніяк не хотіла опускатися на
підлогу. Але пора було лягати в ліжко. Наближався ранок.
Оксана знову довго спала, але цього разу з іграшками було все в порядку, бо дівчатка,
зайняті більш важливими справами, цього разу зовсім не бавилися. Тільки вікно було
відчинене, за що мама потім насварила доньку:
– Уночі прохолодно, та й комарі налетять. Не треба відчиняти вікно на всю ніч.
– Коли ж жарко, – сказала Оксана. І на її захист став батько.
– Ти бачила, як вона гарно спала? Свіже повітря – воно, знаєш, не що-небудь.
– Завжди ти її захищаєш. Так вона зовсім від рук відіб’ється.
– Не відіб’ється. Вона розумна дівчинка і нічого поганого не робить. Не можна ввесь час
зв’язувати дитину своєю зайвою батьківською опікою. Дитина має розвиватися вільно,
зберігаючи свою індивідуальність. Батьки не повинні нав’язувати дитині свою волю. Вони
мають лише підказати їй, коли вона робить щось не так.
– Чули вже про ті нові методи виховання, – розсердилася мама. – Від тих методів одна
тільки шкода для дитини і ніякої користі.
– Я б того не сказав, – не погодився батько.
– Досить, – сказала мама, застережно повівши очима на доньку. – Ми ще з тобою про те
поговоримо. Іншим разом.
А Оксанці так хотілося показати татові і мамі, як вона навчилася літати, але дівчинка
розуміла, що того робити не можна. Вона добре пам’ятала застереження своєї нової подруги.
Лана мала рацію. Це викличе тільки переляк. І нею почнуть займатися. І вже звичайно
прослідкують, аби Лана тут більше не з’являлася. А їй того аж ніяк не хотілося.