Максимко в країні казок
Для хлопчика Максимка.
Поділися, Максимку,
казкою зі своїми друзями –
нехай і їм буде цікаво.

Жили собі чоловік та жінка. Обоє гарні та розумні, все у них до ладу
та до прикладу. І народився у них хлопчик. І назвали вони того
хлопчика Максимком. Максимко – то й Максимко: як хотіли, так і назвали.
Ріс той Максимко здоровенький та міцненький, нівроку, а тато з мамою вже так любили
свого маленького синочка, вже так тішилися з кожного його успіху, що й не сказати. Ось
хлопчик уже навчився ходити, ось уже й говорить, ось уже й букви складати береться – з
усього для батьків утіха. Коли хлопчикові виповнилося п’ять років, батьки при потребі стали
іноді його самого вдома залишати, наказуючи:
– Ти ж, Максимку, гляди: двері нікому не відчиняй та з дому нікуди не йди.
Та хлопчик і сам те знав, не маленький.
Одного разу, коли батьки пішли кудись і залишили Максимка самого, занудився він та й
став ходити по кімнатах, роздумуючи, чим би себе розважити, доки батьки повернуться.
Ходив він отак, ходив та цікавим оком заглянув у комірчину: а що там? Спершу він у тій
комірчині нічого цікавого не побачив: відра, торбинки з борошном, крупами та цукром. Що в
тому цікавого? Та раптом увагу хлопчика привернули маленькі дверцята. Вони були зовсім
непомітні, в самому кутику. Максимко, здається, ніколи раніше їх не бачив. Але де б їм тут
узятися? А що ж за ними? Максимко спробував відчинити… Ура! Відчинилися! І хлопчик аж
очі примружив від яскравого світла і дзеркал, що були у великій кімнаті, до якої він
несподівано потрапив. Максимко стояв посеред кімнати і роздивлявся довкола. Ніяких меблів
тут не було, самі лише дзеркала. І в тих дзеркалах відбивалася маленька Максимкова постать.
І йому здавалося, що в кімнаті він не один, а багато хлопчиків, і всі вони схожі на нього. Та
хлопчик вже знав, що таке диво роблять дзеркала. Він зовсім не боявся і з цікавістю ходив по
кімнаті і заглядав у кожне дзеркало. Він тільки дивувався: чому це досі Максимко тут ніколи
не був? Як таке могло трапитися? І чому це мама ніколи нічого не говорила, що в них є ще
одна кімната? Не могла ж вона про неї не знати. Але Максимкові розмірковування раптом
обірвались: у кінці кімнати хлопчик помітив ще одні двері – широкі і міцні. Вони були
виковані з якогось металу, оздоблені золотими візерунками. А ще по них були літери, можна
було вчитися читати. Максимко хотів було прочитати, що там написано, але це було важко
зробити, бо всіх літер він ще не знав і не вмів доладу їх складати. Зате Максимко спробував
відчинити ті загадкові двері, та вони були замкнені.
– Шкода, – сказав хлопчик, – так цікаво, що там за тими дверима.
Він ще поторсав за клямку – ні, зачинено. І раптом хлопчик почув за дверима кроки.
– Ой, – злякався Максимко, – ще хтось насварить мене, що я ходжу попід чужі двері. “А
чому, власне, попід чужі? Ці двері в їхньому будинку – значить, вони їхні”.
Кроки стихли, і за дверима почувся спокійний і лагідний жіночий голос, ну, зовсім
такий, як у Максимкової мами, коли вона йому перед сном казки розказує. А може, він спить
і все це йому сниться? Максимко вщипнув себе. Ні, не сниться. А там за дверима вже вдруге
запитували:
– Хто там?
І хлопчик відважився:
– Це я, Максимко.
– А що тобі потрібно?
– Та… нічого. Я просто хотів знати, що там за тими дверима.
Раптом у дверях відчинилося непомітне маленьке віконечко, і на Максимка глянули
лагідні карі очі старенької жінки. В її обличчі Максимко вгледів щось дуже знайоме. Так,
вона, та жінка, чимось була схожа на Максимкову маму, тільки була значно старша. А може,
це була його бабуся? Але про бабусю мама йому нічого не говорила, у нього не було бабусі.
Як це не було? Зовсім не було? Такого не буває. Мусила ж і в Максимка бути бабуся. А жінка
якийсь час мовчки дивилася на хлопчика, а потім спитала:
– Скільки тобі років?
– П’ять, – ще й для переконливості руку показав – усі п’ять пальців.
– Читати ще не вмієш?
– Букви я вже майже всі знаю, але щоб читати – ще не вмію.
– Нічого, навчишся. Та ти, я бачу, допитливий.
– От і вуйко Іван так каже. А мама мене сварить та й сварить. Вона вважає, що я вже аж
занадто допитливий. Все допитуюся та й допитуюся. А хіба таке буває, щоб занадто?
Жінка посміхнулася.
– Це твоя мама просто втомлюється на роботі, їй важко, а тут ще й на твої запитання
треба відповідати. Це добре, що ти допитливий. Дуже добре.
– А ще тато каже: “Не сунь, Максимку, носа до чужого проса, бо в чужому просі б’ють
по носі”.
Жінка знову засміялася.
– Твій тато просто жартівник. Скажи, Максимку, а тобі дуже кортить знати, що тут за
цими дверима?
– Страшенно кортить. Я ще тут ніколи не був.
– Ці двері, Максимку, ведуть у країну казок.
– У країну казок? Це правда? Ви мене не дурите?
– Хіба ж так можна казати старенькій бабусі – “не дурите”?
– Бо таке часом буває. Дорослі дивляться, що маленький, і починають дурити або якісь
нісенітниці казати, як-от: “Максимку, біжи помий свої очі, а то вони в тебе дуже вже чорні”.
– Це вони з тобою жартують, бо люблять тебе.
– Жартують! Нічого собі жарти!
– Ти, Максимку, на дорослих не ображайся, я бачу, що тебе в родині люблять. Адже так?
– Звичайно, люблять. Особливо мама. Вона каже: “Ти мій найдорожчий скарб”.
Жінка знову посміхнулася – і лице в неї ще дужче стало схоже на мамине.
– А Ви часом не моя бабуся?
– І твоя також.
– А ще чия?
– Я – казкарка. Я дітям казки розповідаю. Я веду їх у країну казок, а тому буваю схожа на
маму чи бабусю того, хто мене слухає.
– А як можна потрапити в країну казок?
– Найкращий і найпростіший спосіб – навчитися читати. А потім уже з книжкою
помандруєш, куди захочеш. А ще можна просто відчинити оці двері – і опинитися в цій
цікавій країні.
– А мені туди можна?
– Звичайно, можна. Але… розумієш, зараз ми в країну казок нікого не пускаємо. Двері
зачинено, а ключ від них аж у самої нашої королеви.
– Ого! У вас і королева є?
– Звичайно, і королева, і король.
– І принцеса?
– І принцеса. А як же без принцеси?
– От якби хоч краєчком ока заглянути у вашу країну.
– Але у нас і всякі страховини бувають. Скажімо, вовк, що хотів з’їсти Червону Шапочку
з її бабусею, а ще відьми всякі. Ти не боїшся?
– Ні, не боюся, бо всі казки завжди закінчуються добре. Адже Червона Шапочка
залишилася жива.
– Звичайно. Вона і зараз живе у нашій країні.
– А Ви б не могли попросити ключ у вашої королеви, щоб відчинити двері в країну
казок?
– Спробую. Та не знаю, що з того вийде. Розумієш, Максимку, в нашу країну хоче
потрапити страшний дракон Неук. Він хоче зруйнувати всі казки, щоб діти їх не знали і
ніколи не читали.
– От злюка! А хіба у вас, ну, у вашій країні казок, нема лицарів, богатирів, козаків, щоб з
тим драконом впоратися? Я пам’ятаю, мені мама читала про Івана – селянського сина, так
він…
– Знаю, знаю. І він живе у нашому королівстві.
– А Котигорошко?
– О, я бачу, ти багато казок знаєш. Всі, Максимко, безсилі. Дуже вже він страшний, той
дракон.
– Стривайте, – оченята у хлопчика засвітилися радістю. – А в країну казок можна увійти
лише через оці двері?
– Так, тільки через оці двері. А ще через книжки.
– А хіба дракони вміють читати?
– Думаю, що ні. Та й ім’я у нього – Неук.
– Я придумав. Сюди я потрапив з нашої комірчини. Я попрошу маму, щоб вона начепила
на двері від комірчини велику колодку. От дракон і не пройде.
– Смішний ти хлопець. Хіба ж таке страховисько може зупинити колодка?
– Мабуть, що не зможе… Що ж тут придумати?
– Ну, ти думай, а я тим часом до королеви піду: а раптом тобі поталанить.
Віконце зачинилося. Максимко залишився чекати. Не встиг хлопчик пильно розглянути
всі літери, викарбовані на дверях, як двері раптом відчинилися – і на порозі стала бабуся-
казкарка.
– Ходімо швидше, – сказала вона і, взявши Максимка за руку, повела у країну казок.
А там… Максимко був наче у дивовижному сні: назустріч йому повиходили всі казкові
герої, яких він бачив у мультиках або про яких читала йому мама. Максимко просто-таки не
встигав з усіма вітатися, у нього розбігалися очі. Кіт у чоботях поважно розгулював, а Івасик-
Телесик пригощав його рибою, яку він встиг наловити, доки не надурила його Баба Яга.
Маленька Дюймовочка танцювала з Гномом. Котигорошко все хотів помірятися силою з
Іваном – селянським сином. Кирило Кожум’яка м’яв свої дванадцять шкір… Кого тут тільки
не було! Максимко навіть про принцесу забув, та бабуся-казкарка йому нагадала:
– У королівському палаці на тебе чекає королівна Дарина, або, як ви звикли казати,
принцеса.
І вони попрямували до королівського палацу. Максимко чомусь уявляв собі принцесу
зовсім дорослою, в пишній прегарній сукні, в оточенні прислуги. А вона ходила собі по
доріжці і зі срібної лійки поливала квіти. Побачивши Максимка, королівна зупинилася і
подала йому руку.
– Не треба офіційності. Давай будемо просто друзями. Мене звати Дарина.
– З радістю, панно Дарино.
І засоромився, аж почервонів, бо не знав, як треба називати принцесу.
– Можна й так. Мені навіть дуже подобається. Панно Дарино… Так мене ще ніхто не
називав.
І вони з Максимком забули про все на світі. Хлопчик навіть забув, що тато з мамою,
певно, вже повернулися і шукають його. А королівна Дарина зовсім забула, що мала бути з
батьком на прийомі поважних послів. Та й, зрештою, там було зовсім нецікаво. А тут… вона
радо перезнайомила Максимка з усіма чарівниками, він навіть тримав у руках чарівну
паличку. Королівна частувала хлопчика всякими ласощами, навіть морозивом, від якого
ніколи не заболить горло. Та найбільше захоплення у Максимка викликав політ на повітряній
кулі над усією країною казок. Зверху він бачив хатинку Баби Яги, коника-горбоконика,
Попелюшку.
Нарешті вони приземлилися і королівна сказала:
– Ну, Максимку, тобі пора додому, а то тато з мамою хвилюватимуться.
– І справді. Дякую, панно Дарино…
Не встиг хлопчик закінчити, що хотів сказати, як по всій країні казок пролунав страшний
дикий рев. Це ревів дракон Неук. Він стояв у дзеркальній кімнаті перед дверима в країну
казок і ревів. Спершу від страху, бо на нього з усіх дзеркал дивилися жахливі потвори. Та
потім він, здається, розібрав, що і до чого, зрозумів, що на нього ніхто не нападає, і заревів
від люті:
– Негайно відчиніть! Я – найлютіший і найстрашніший дракон Неук. Я зруйную вашу
казкову країну. Я з’їм курочку Рябу, а принцесу візьму за дружину.
Максимко похолов. Невже не знайдеться нікого, хто захистив би принцесу Дарину?
– Я піду, – сказав рішуче Максимко.
– Куди? – жахнулася королівна.
– Я тільки поговорю з ним.
– З ким?
– З драконом Неуком.
– Та що ти! Це небезпечно.
– А сидіти і слухати його рев – безпечно? Нехай дорослі собі, як хочуть, а я піду.
– Ти ж ще такий маленький.
– Не такий я вже й маленький: мені вже цілих п’ять років! – І Максимко гордо показав
свої п’ять пальчиків. Він розвернувся і попрямував до дверей, через які сюди потрапив. Йому
було страшно, і навіть дуже страшно, але він не міг собі уявити, як принцеса Дарина стане
дружиною такого страховиська. Хлопчик сердився на дорослих: ну, як вони можуть спокійно
сидіти, коли небезпека загрожує жителям казкової країни? І не знав Максимко, і навіть не
здогадувався, що сам лише Кирило Кожум’яка міг би подолати того дракона.
Але це була Максимова казка, і він мусив діяти сам.
Спершу хлопчик ніяк не міг відчинити мудровану застібку на віконечку. Та врешті таки
відчинив. Побачивши Максимка, дракон раптом перестав ревти і, здавалося, з цікавістю
подивився на маленького хлопчика. А той, чи то від страху, чи від свого безсилля показав
йому язика. І раптом дракон голосно зареготав, аж двері затряслись. Потім він спробував
знову стати грізним, та в нього це погано виходило.
– Ти що! – раптом заговорило страховисько. – Що це ти собі дозволяєш? Я ж дракон.
– Послухай, драконе, давай ми з тобою поговоримо, як двоє дорослих чоловіків.
– Ха-ха-ха! Двоє дорослих чоловіків! Ха-ха-ха! Ти ж малявка!
– То й що! А ти – Неук.
– Це у мене ім’я таке.
– Розум не вимірюється зростом.
– А чим? – зацікавлено спитав дракон. Виглядало так, що йому подобалося розмовляти з
тим хлопченям.
“Чим же вимірюється той розум?” – думав Максимко і ніяк не міг згадати, як про це
казала мама… І нарешті згадав:
– Ну… розум вимірюється вчинками.
– Чим?
– Вчинками. Ну, от… якби ти був розумний, то для чого тобі було б руйнувати країну
казок?
– Для чого? А просто… щоб їх не було.
– Хіба ж вони тобі заважають?
– Так, так, заважають!
І раптом сталося несподіване: дракон заплакав. З очей у нього лилися потоки сліз.
До Максимка підбігла королівна Дарина і зашепотіла:
– Не вір йому, не вір. Він хитрий, він хоче, щоб ти його пожалів і відчинив йому двері.
А дракон продовжував плакати, говорячи крізь сльози:
– Ти думаєш, мені приємно бути Неуком? Теж мені ім’я! Всі сміються з мене! Ти перший
зі мною по-людськи заговорив. Я не знаю жодної казки! Я не дивився жодного мультика! У-
у-у! Коли я був маленький, то ні мама, ні бабуся не розповідали мені казок. У-у-у! А хіба ж я
гірший за інших? Чому всім можна, а мені – ні? Тоді хай зникнуть усі казки!
– Почекай, дракончику, – сказав Максимко, – все це можна виправити. Ось зараз я
покличу бабусю-казкарку і вона розкаже тобі казку, яку ще нікому не розказувала. Ось
побачиш.
А тут і бабуся підійшла. Підійшла і жахнулася:
– Максимку, як це тобі прийшло до голови з драконом розмовляти? Принцесо, негайно в
палац!
– Бабусю, – зашепотів Максимко. – Цей дракон не знає жодної казки.
– Хіба таке можливо?
– Не знаю, але цьому дракону потрібна казка про те, як злий дракон перемінився на
доброго.
– А ти, Максимку, бачу, розумний. Може й так. Що ж, спробуємо.
І вона почала свою казку.
– Жив на світі злий-презлий дракон.
– Ага, це я. Лютий-прелютий, – задоволено ревнув дракон.
– Казку треба слухати мовчки. Слухай, коли хочеш, і не заважай, – зовсім лагідно
зробила зауваження бабуся-казкарка і продовжувала далі: – Жилося тому драконові дуже
кепсько. В школу він не ходив, друзів у нього не було, ніхто його не любив, усі його боялися.
Він був дуже самотній.