Вулицями міста йшов чоловік у широкому плащі. Якщо добре придивитися, то плащ той
відсвічувався голубоватим сяйвом, але до чоловіка ніхто особливо не приглядався.
Починався новий день – і всім було ніколи. Хтось поспішав на роботу, хтось на
навчання, а хтось – на базар. Одні поспішали щось продати, а інші – купити. Поруч із
чоловіком йшла маленька дівчинка в одязі, схожому на наші спортивні костюми. Хода в обох
була якась чудна. Виглядало так, що чоловік ішов, ніби трохи підстрибуючи, а дівчинка час
від часу ніби трішки підлітала, а потім знову крокувала по землі. Але заклопотані люди,
особливо вранці, на такі дрібниці не звертали уваги. Їм ніколи приглядатися, хто як ходить.
Як ви вже здогадалися, це були Лана та її батько. Вони підходили до психіатричної лікарні.
Двері були зачинені.
– Чекай, тату, он кнопка. Натисни, я не достану.
У глибині було чути лункий дзвінок. Відчинилося маленьке віконечко і звідти виглянула
сердита заспана тітонька.
– Вам чого?
– Ми… тут лежить дівчинка Оксана. Ми хотіли до неї.
– Боже мій, і чого вам не спиться? – ще більше розсердилася жінка. – Вони хотіли до
Оксани! Мало чого хто хоче. Тут вночі спокою нема: “швидка” за “швидкою”. А вранці ще й
вони. Ще рано. Ще нікого не пускають. Тільки з дев’ятої години. Там же все написано. Так
що вам доведеться почекати. Чого ж ви так рано?
– Ми приїжджі, – знайшовся чоловік.
– Ну… однаково.
Вони чекали. До лікарні підходили та й підходили люди. Певно, медичний персонал.
Усі кидали на них байдужі погляди і йшли собі далі. Очевидно, для них був інший вхід –
службовий.
– Значить, ми таки досить добре адаптувалися і стали схожими на землян, – тихо сказав
чоловік. Біля лікарні потрохи збиралися люди, що чекали, як і вони. Це явно були відвідувачі.
Вони відрізнялися тим, що кожен тримав у руках пакет.
– Що це у них? – тихо спитала Лана, очима вказуючи на пакети.
– Щось із їжі для тих, до кого вони прийшли.
– А хіба тут у лікарні хворих не годують?
– Та ні, мабуть, годують, але не достатньо.
– Ой, то це там десь і Оксана голодна, а ми для неї нічого не маємо, – захвилювалася
Лана.
– Це нічого, – заспокоїв батько, – до неї, напевно, приходять її батьки. Це зараз не
головне.
Але ходімо. Бачиш, віконечко вже відчинилося. Люди вже підходять, обминаючи нас.
Але жінка у віконечку раптом сердито сказала:
– Куди? Куди? Он люди приїжджі вже давно чекають.
І до них:
– Підходьте. Чого ж ви стоїте? Вам до кого?
– Нам до Оксани.
– Мужчина, прізвище, відділення?
– Прізвище… ми не знаємо прізвища.
– А відділення? Палата?
– Ми нічого не знаємо. Ми приїжджі. Дівчинка зовсім маленька, така, як оця.
– То значить, вона в дитячому відділенні. Палату можна знайти. Але ж прізвище. Як же
так, мужчина, що ви не знаєте прізвище хворої?
– Та, знаєте, діти подружилися. А вони рідко питають за прізвище, – зметикував чоловік.
Це виглядало переконливо, але становища не рятувало.
– На жаль, я нічим не можу вам допомогти.
– А що ж нам робити?
– Не знаю.
Позаду загомоніли люди.
– Мужчина, ви затримуєте чергу. Відходьте.
– Не знають нічого і йдуть.
– І як так, щоб прізвища не знати?
– Ні, таке може бути. Діти собі бавилися…
Вони вже відійшли, а в черзі ще довго розмірковували люди, чи може таке бути, чи не
може. Розмірковували, сперечалися, забувши на часинку про свої проблеми.
Лана з батьком відійшли в бік і стали думати, що ж їм далі робити. Як же вирятувати
дівчинку з тієї страшної лікарні, коли вона зовсім не хвора? До них підійшов Михайло
Петрович, що вже давно спостерігав за ними. Він чекав, що вони от-от з’являться. Михайло
Петрович відразу їх запримітив. Дивився за ними, аж доки не впевнився, що це таки вони. Він
слідкував за сценкою біля віконечка, а тепер сміливо і впевнено підійшов до прибульців. Він
тихо сказав:
– Її прізвище Кравців. Кравців Оксана.
– Кравців? – здивувався чоловік. – А звідки ви знаєте, кого ми шукаємо?
– Знаю. Бо я її батько.
– Он як! Я радий. Нам просто пощастило. А то у нас тут халепа вийшла з тим прізвищем.
Я якось зовсім забув, що тут у вас прізвища. Словом, мій прорахунок – не передбачив…
Скажіть… так ви не вірите, що ваша донька хвора?
– Не те слово. Я впевнений, що вона здоровісінька. Вона мені все розказала.
– Тоді… це означає, що ви вірите у нас? Тобто вірите, що ми – реальність, а не маячня?
– Так, звичайно. Інакше б я до вас не підійшов.
– А як же ви допустили, що Оксана тут?
– Я пішов до інституту, щоб про все повідомити – є у нас такий інститут. А дружина тим
часом…
– І ви повідомили?
– Так. Я зустрівся з одним професором і все йому розказав. До речі… – Михайло
Петрович глянув на годинник. – Він уже має бути тут. Але, очевидно, щось його затримало,
професор спізнюється.
– Це прекрасно, що нарешті налагоджуються якісь контакти, – сказав інопланетянин. А
Лана, що досі стояла мовчки, легенько відірвалася від землі і закружляла у якомусь
химерному танці.
– Лано, не пустуй, – спинив її батько. – Все це і справді добре, але радіти будемо потім,
коли Оксана буде з нами. А зараз… Давайте поміркуємо над планом наших дій.
– Стривайте, ось іде пан професор.
– Пан – це його ім’я?
– Ні, пан – це таке звернення до людини чоловічої статі.
– Бачиш, Лано, скільки нам з тобою ще вчитися треба. Це не так просто.
Професор Гринів підходив до них і вже здалеку посміхався.
– Вітаю посланців науки, – сказав, підходячи. – Я все зрозумів, пояснень не треба.
І простягнув руку інопланетянину.
– Микола Гнатович, професор.
– Професор Календ, – коротко відповів той.
– Календ – це ваше ім’я? – здивувався Микола Гнатович.
– Саме так. Прізвищ у нас немає.
– Чи не має ваше ім’я нічого спільного з нашим календарем?
– Очевидно, має.
– А яким же чином це слово побутує у нас і у вас?
– О, не тільки це слово. Нам з вами ще буде чому дивуватися і над чим працювати, пане
професоре. Я правильно сказав?
– Ви все правильно сказали, пане Календе.
Микола Гнатович потиснув руки всім, простягнув руку Лані:
– І тебе вітаю, дівчинко. Ти нам дуже допомогла. Я вже знаю, що ти – смілива і розумна.
– Це Оксана смілива. А я що? Я з татом. З татом не страшно.
– Ти – справжня космонавтка. І це головне.
– Я вам більше скажу, – похопився Календ, – ми з Ланою не лише посланці науки і
планети Кошор. Ми ще й посланці МАЗДу.
– МАЗДу? А що це таке? Не чув.
– МАЗД – це Міжпланетна асоціація захисту дітей.
– Ого! – захоплено вигукнув Микола Гнатович. – Значить, є така організація? А ми,
виходить, осторонь?
– Ні, не осторонь. Ваша дівчинка вже долучилася до нашої роботи, – сказав Календ. – І її
батько також. А тепер, я певен, пане професоре, долучитесь і ви. Я, між іншим, мав завдання
сконтактувати з вами, але ще не встиг.
– Зі мною? А звідки МАЗД знає про мене?
– Працюємо, пане професоре. Збираємо інформацію. Слухаємо ваші радіопередачі,
дивимося ваше телебачення. Аякже!
– Невже це можливо?
– Можливо. Ми вже дечого досягнули. Але, на жаль, ті досягнення не завжди нам на
користь. Та про це ми ще будемо говорити. Мусимо говорити, бо загроза надто велика.
Передові сили мусять об’єднатися. Але зараз не про це треба думати. Дівчинка через нас, як
у вас кажуть, ускочила в халепу.
Мова у Календа була чиста, майже без акценту. Тільки звуки “с”, “з” і шиплячі він
вимовляв ніби з присвистом. Та це не заважало добре його розуміти. Михайло Петрович
спитав:
– А де ви так добре навчилися нашої мови?
– О, ми знаємо багато мов. Бо як же інакше? У нас є спеціальні інститути, котрі
займаються мовами інших планет. Там можуть вчитися навіть діти, котрі готуються стати
посланцями. Але про все це потім. А зараз давайте думати, як нам діяти. Бо, доки ми з вами
тут розмовляємо, дівчинка перебуває під наглядом лікарів. А це дуже небезпечно здоровій
дитині.
– Дуже шкода, але наш цікавий симпозіум доведеться відкласти, – сказав Микола
Гнатович.
– Найперше ходімо до головного лікаря, – запропонував Михайло Петрович.
– Усі? Нас не пустять, – занепокоївся професор Гринів.
– Давайте спробуємо ваші земні можливості. А якщо не допоможе, тоді ми спробуємо
свої.
Усі гуртом підійшли до віконечка. Попереду – Михайло Петрович.
– Ми до головного лікаря. Надіюсь, він уже є?
– Так, він у себе. Але вас забагато. Всіх я не можу пропустити.
– А якщо ми – делегація? – не здавався Михайло Петрович.
– Ну… тоді я вас взагалі не пропущу. Приймати делегацію ми зараз не готові.
– Ні-ні. Це я пожартував. Ми з професором – до головного лікаря, а ці двоє – провідати
мою доньку.
– Прізвище вашої доньки? Бо вони чомусь його не знали. Я їх запам’ятала. З самого
ранку тут стовбичать. А прізвища не знають, – не вгамовувалася балакуча стражниця.
– Прізвище моєї доньки – Кравців. Оксана Кравців.
Стражниця погортала якісь папери.
– Є така. Але до неї не можна. Тільки матері.
– Що за дурниці! Що вона, кидається на людей? – обурився професор.
– Не знаю. Може, й кидається. Тут усе може бути. Не велено пускати – і все. А я що? Я
тільки виконую те, що мені кажуть.
Михайло Петрович повернувся до своєї групи.
– Що робимо?
– Ми з вами йдемо до головного лікаря, – сказав професор Гринів. – А вони нехай
чекають.
Позаду наростав гомін.
– Чергу затримують.
– Йдіть або туди, або сюди.
– Тільки подумати: не можна – а вони пруться.
– Нахаби!
– Не зважайте, – заспокоїв Михайло Петрович Календа та Лану, що вже починали
хвилюватися. – У нас, на жаль, вистачає отаких, скажімо, не дуже розумних людей.
– Ви чули? Він ще й нас ображає!
– Хам!
– Та заспокойтеся, – спокійно сказав Микола Гнатович. – Якщо ви прийшли сюди,
значить, у всіх вас є свої проблеми. А у нас – свої. Не треба виливати злість один на одного.
Це зовсім нічого не змінить і нікому нічим не допоможе. Я готовий вибачитися за Михайла
Петровича. Він погарячкував. Але зрозумійте і його: батька не пускають до доньки.
Черга знову завирувала, але тепер її гнів був спрямований уже в інший бік.
– Хами!
– Хапуги!
– До доньки не пускають! Ні, ви тільки собі уявіть! Та я б їм…
– Грошей хочуть!
А тим часом двері відчинилися і стражниця сказала:
– Хто там до головного? Заходьте.
І Михайло Петрович та Микола Гнатович зникли за масивними дверима. Далі їх провели
до головного лікаря. Той сидів у своєму розкішному кабінеті і здавалося, що йому нема
ніякого діла ні до хворих, ні до їхніх родин, ні взагалі до будь-чого чи будь-кого на всій
землі, окрім своєї персони.
– Ви з якого питання? – кинув він, не глянувши на прибульців і не чекаючи, доки вони
назвуть себе.
– Мене не пускають до моєї доньки.
– Прізвище?
– Оксана Кравців.
Головний лікар не потрудився навіть заглянути в папери.
– Не пускають – значить, не можна.
– Але ж я батько.
– То й що?
– А хіба ж є такий закон, щоб батька не пускати?
– Тут закони я встановлюю, а не ви.
Тепер тільки головний лікар заглянув у папери.
– Як ви сказали? Оксана Кравців? Так… є така. Дитина тяжко хвора. Знаходиться на
обстеженні. Ми її не з вулиці взяли. Її здала мама. Так що до нас претензій бути не може.
– Але ж дівчинка цілком здорова.
– Це вам так здається. Дитина пройде повне обстеження – тоді все й з’ясується. Я можу
лише повторити, що дитину здала мама, а мамі ми схильні довіряти. До речі, ваша дружина
власне й сказала, аби вас до доньки не пускати.
– Чим вона це пояснила?
– Нічим не пояснила. Це її право.
– Ні. Почекайте. Її право! А моє право ж як? Я ж батько.
– Я так зрозумів, що ви розлучені і живете окремо.
– Хто вам таке сказав? Ми не розлучені, і я живу вдома.
– То, може, ви… зловживаєте спиртним?
– Боже борони.
– Ну, тоді я не знаю. Зрештою, я можу вас пропустити до вашої доньки, якщо ви так
наполягаєте, якщо ви так хочете.
– Ще б не хотіти!
– Добре. Я скасую заборону. А ви з чим? – нарешті кинув головний свій погляд на
професора Гриніва.
– Я також з питання Оксани Кравців.
– Ти диви! Що ж це за така персона грата? А ви тут до чого?
– З вашого дозволу…
І Микола Гнатович, підійшовши до столу, поклав візитівку, посвідчення і спеціальну
перепустку. Головний трохи знітився і скоса глянув на документи.
– Що? СБУ?
– Ні, науковий центр.
– А до чого тут…
– Річ у тім, що дівчинка і справді цілком здорова.
– Це може визначити тільки медицина. Я заглянув у її історію хвороби. У неї маячня,
вона розповідає про якихось інопланетян, що нібито до неї прилітали, ще верзе казна-що.
– Так-от… Маю вам сказати, що інопланетяни – це не маячня, а реальність.
– Перепрошую пана… – головний заглянув у візитівку. – Я дуже перепрошую пана
професора, але може ви також хворий? Може, вас також переслідує якась маячня?
Обличчя професора Гриніва вкрилося плямами.
– Я перепрошую, – сказав він, ледве себе стримуючи. – Не маю честі знати, як пана
звати, бо пан не відрекомендувався… але тоді і я можу вас визнати хворим на тій підставі, що
ви не вірите в існування інопланетян, коли це факт очевидний.
– Та як ви смієте?
– Смію, бо ви образили мене нізащо-ніпрощо. А я також професор, тільки з іншої галузі.
Я якраз і займаюся космічними контактами.
– Невже такими дурницями хтось може серйозно займатися?
– Це зовсім не дурниці. І я вам це доведу, якщо ви дозволите, аби сюди пропустили двох
інопланетян, що стоять біля дверей лікарні. Це чоловік з донькою.