Не повірив їм Терешко, та що мав робити! Попрощався з братами, залишив їм золото та й
попрямував до воріт палацу. Ворота були темні і страшні, а коли відчинилися, то ніби паща
страшного звіра роззявилася. І в ту пащу треба було ввійти. І Терешко ввійшов. Відразу
дорогу йому три воїни мечами загородили.
– Стій, дурню! Хіба ж ти не знаєш, що сам ідеш у пащу смерті?
– Знаю. Але я хочу вас трохи розважити, диво вам одне показати. А то жаль мені вас:
стоїте тут, бідні, без ласки і розради.
– Ач, який жалісливий! Показуй скоріше своє диво та й іди звідси, поки господар не
вийшов.
Дістав Терешко свою скриньку. Коли заграла музика, воїни і не здригнулися, а коли
з’явилася дівчина у своєму чарівному танку, вони опустили свої мечі і заворожено дивилися
на неї. Вони й не помітили, як Терешко пройшов до других воріт і відчинив їх. Коли він
сказав “досить”, дівчина, перед тим, як зникнути, ніби зупинилася і сумно подивилася на
хлопця.
А Терешко вже пройшов у другі ворота. Тут на нього чатували три здоровенних пси. На
них було страшно дивитися: роззявлені кликасті пащі, висолоплені язики. Терешко змалку
любив собак, але таких він ще не бачив. Хлопець дістав хлібину і почав з рук годувати собак,
відламуючи кожному по добрячому шматку. Вони їли, і їхні очі ставали ніби добрішими. Це
вже потім дізнався Терешко, що чаклун своїх собак майже не годував, щоб лютішими були.
З’їли собаки цілу хлібину і повкладалися Терешкові біля ніг. А Терешко зовсім осмілів. Він
гладив тих страшних собак, тихенько казав їм лагідні слова, і тварини, що зовсім не звикли
до ласки, раптом розчулено розімліли він рук цього чужака, що нагодував їх таким смачним
хлібом.
А Терешко з острахом рушив до третіх воріт. Та даремно він боявся: собаки і не думали
його зупиняти.
За третіми ворітьми були три здоровенні півні. Терешко до кишені – а там усього два
маленькі шматочки хліба. Кинув він двом півням, а третій півень як закричить:
– Кукуріку! Вставай, господарю! Ворог прийшов, троє воріт пройшов!
І вийшов Чорнохват. Сам здоровенний, борода чорна аж до пояса, ноги коротенькі, зате
руки – по п’ять аршин кожна.
– Давно вже в мене гостей не було… Я вже аж занудився. Яка ж лиха година тебе
принесла?
– Лиха година лихих носить, а я – людина добра та сумирна.
– От я тебе, сумирна людино, велю зараз у котлі зварити, а потім на кострищі засмажити.
– То добре, – сказав Терешко. – Хоч погріюся, а то я щось трохи замерз.
– А знаєш, ти мені подобаєшся. Хто ти такий?
– Я – молодший брат сина старшого брата дружини твого дядька.
– Нічого не розумію. Ти дуже швидко говориш… Словом, ти – мій родич?
– Виходить, що так.
– Отак би й казав. А то: брат брата… Тьху! Хіба ж всю рідню запам’ятаєш? Ну, як там
мій брат, тобто дядько поживає?
– Та нічого. Та має одну мороку…
– Як це Мороку? Я всім сказав, щоб ніхто Морокою своїх дочок та внучок не називав, бо
я свою дочку назвав Морокою. Отже, Морока є одна – моя дочка, а більше не сміє бути
жодної Мороки.
– Та ні, – спохватився Терешко, – клопіт у нього.
– Що? Синок народився? Клопіт… гарне ім’я.
– Розумієш, дядьковому сину дівчина в око впала, танцівниця одна. Та, що на поклик
чарівної скриньки танцювати виходить. От він би хотів на ній женитися. Та, сам розумієш,
хто хоче таку жінку, що на виклики бігає? То чи не міг би ти якось звільнити її?
– Звільнити? Та ти що! Ще такого не бувало, щоб я своє чаклування назад повертав.
– Розумію, – співчутливо сказав Терешко, – ти зачаклувати можеш, а відчаклувати – ні.
– Не можу? Ні, я не хочу. Повернути її – нема ніякого труду. Це б і ти зробити міг.
– Я? – здивувався Терешко.
– Так, навіть ти. Треба тільки по чарівній скриньці провести кола проти сонця і сказати:
“Досить”.
– І все?
– І все. А ти думав!
І чаклун голосно зареготав.
– А чи правда, – спитав Терешко, – що ти зачаклував одну дівчину, і вона вже сім віків
потворою живе?
– Е, ти дуже багато хочеш знати. А не постарієш?
– Та постарію, коли мій час прийде, – засміявся Терешко, а сам трохи й злякався: чи не
передав куті меду?
– Та це я так, до слова пройшлося. Наслухався про тебе всякого.
– Та я розумію… А знаєш, сім віків пройшло, а я забути її не можу, – така гарна була. Та
заміж вийти за мене не захотіла. Клята дівка! От я її і покарав.
– Ну, цю, напевно, вже розчаклувати не можна.
– Чому не можна? Все можна. Але тут уже треба трохи хисту. А втім… чого це я з тобою
розпатякався?
– От-от… – засміявся Терешко. – Пригостив би родича, а то я вже від голоду зубами
крешу.
– Воно й годиться пригостити, правду кажеш… ходімо в палац, з дружиною познайомлю.
Вона розумна у мене, Бестією звати. Ходімо.
Увійшли до палацу. Все тут з чистого золота й срібла, коштовне каміння виблискує – аж
очі разить. А Терешкові хоч би що: байдужий був до коштовностей. Якийсь понурий був той
палац, і його розкіш не веселила око.
Вийшла чаклунова дружина… Не вийшла – виповзла, бо це була змія. Вона засичала, не
звертаючи на Терешка ніякої уваги.
– Ти кого це привів?
– Розумієш, родич до нас добився.
– Родич! А звідки ти знаєш, що він – родич? Ти б краще спитав його, як він крізь ворота
пройшов. І сторожу свою спитав би, як це вона його пропустила.
– А й справді, як ти повз мою сторожу пройшов?
– Та це ж якраз і доводить, що я твій родич: теж трохи чаклувати вмію.
– То ти небезпечний родич… – сказав чаклун.
– Убий його, – зашипіла Бестія.
Але тут увійшла дівчина… Якщо це мала бути їхня дочка, то… це було найбільше диво…
вона була прекрасна. “Якби ще й така добра, як гарна”, – подумав Терешко.
– О, то в нас гості, – сказала, як проспівала, Морока, бо це й справді була вона. – А чому
ж ви мене не кличете?
– Та, розумієш… ми ще з матір’ю не вирішили…
– А тут і вирішувати нічого. Сидиш тут з вами, як у домовині. Нарешті жива душа
з’явилася, а ви б тільки вирішували… Нема, щоб про свою дочку подумати…
– Добре, добре, дочко, не сердься. Це ми так…
– То давайте обідати. Та й гостя час пригостити.
Пройшли у світлицю. А там – ще більша розкіш. І столи заставлені всякими напоями і
наїдками. Сіли обідати. Чаклун добряче таки до напоїв приклався, а Терешко більше на
страви налягає, бо дуже зголоднів у дорозі. А змія все щось нашіптує та й нашіптує чаклунові
на вухо. Аж той відмахнувся та ще й прикрикнув на дружину:
– Цить! Він і мені подобається! Я й сам скучив за розумним словом.
– Ото й найнебезпечніше, – прошипіла Бестія.
– Мамо! А то я й справді піду від вас, як надумала.
– Та добре вже, добре, – сказала мати.
Терешко зрозумів, що мусить сподобатися цій дівчині, хоч досі він з усіма поводився
чесно, навіть зі своїми ворогами, тож дурити дівчину йому ніяк не хотілося.
Пообідали та й розійшлися кожне у своїх справах. Терешка з Морокою насамоті лишили:
нехай дитина розважиться трохи.
– Вбити ми його завжди встигнемо, – сказав Чорнохват своїй дружині. – Нікуди він від
нас не втече.
– А якщо знову сторожу обморочить?
– Не обморочить. Будемо пильнувати.
– То нехай, – сказала змія, а сама вирішила потай таки звести зі світу Терешка.
А Терешко з Морокою сидять собі та й розмовляють.
– І чого це в тебе, дівчино, ім’я таке чудне? Аж вимовляти не хочеться. Сама гарна, як
квіточка, а ім’я…
– Ім’я як ім’я. Батько з матір’ю таке дали. А мені що? Дали – то й байдуже. А ти б як
хотів мене називати?
– Ну, скажімо, Марусею. Хіба ж не гарно?
– Гм! Маруся… Либонь, що й гарно… то й так і називай – Марусею, коли хочеш. Так ніби
і справді краще… А тепер розкажи що-небудь цікаве. Я тут зовсім занудилася.
– Розумієш, розказувати я не мастак. Давай я тобі краще заспіваю.
– То співай, коли вмієш. Тільки щоб гарно.
І Терешко заспівав. Та так, що дівчина і зроду не чула такого співу. Та де б їй тут і чути…
Чорнії брови, карії очі,
Темні, як нічка, ясні, як день.
Ви ж мене, очі, плакать навчили.
Де ж ви навчились зводить людей?
– Ох, же й гарно ти співаєш, парубче, вік би тебе слухала.
– Вік – не можна. Треба мені звідси додому вибиратися.
– Ти що! Ще такого не бувало, щоб хтось звідси живим вибирався. Не випустять тебе мої
батьки. Та й я не відпущу.
– Як це – не відпустиш?
– Та хіба ж би я дурна була, щоб такого хлопця та й відпустити?
– І оце б ти мене в неволі тримала?
– Чому в неволі? Житимеш у нас, у багатстві і розкоші, любитимеш мене, співатимеш
мені свої пісні…
– Ну й морока мені з вами!
– А ти казав – Маруся.
– Звичайно ж, Маруся… Послухай, Марусю, я люблю іншу. Вона, та інша, – моя
дружина, гарна, що й іншої такої на світі нема.
– Тільки не кажи, що вона вродливіша за мене.
– Розумієш, я люблю її – і вона для мене найкраща.
– Замовкни! А то я велю тебе вбити.
– Це ти можеш зробити хоч зараз і власноруч, або матір свою поклич, але я тобі кажу
правду.
І тут дівчина заплакала, гірко і невтішно. Аж Терешко розгубився.
– Ой, для чого тільки я на світ народилася? Як же мені вирватись з тієї темниці та на
білий світ?
– Послухай, Марусю, давай разом утечемо. Ти допоможеш мені, а я – тобі. Я одвезу тебе
до моєї матері. А там у мене два брати-красені, то, може, й котрому за дружину станеш.
– Ой, допоможи, хлопче, бо пропаду я тут. Послухай, Терешку, а може, ти її забудеш?
Подивися, яка я гарна і багата…
– Ні, Марусю, ні. Це – навіки… Ну, то як? Тікатимемо вдвох?
– Ой, не знаю. Це майже неможливо.
– Отже, ти сказала – майже. То давай спробуємо.
– Добре. Тільки треба все продумати і роздобути у батька його перстень.
– Який ще перстень?
– А той, за допомогою якого він чаклує.
– А як ти його роздобудеш?
– Ще не знаю.
– Та й я ще мушу дещо у твого батька вивідати.
– Що саме?
– Як розчаклувати ту дівчину, котра сім віків уже потворою ходить.
– А навіщо це тобі?
– Допомогти їй хочу.
– А що ти за те матимеш?
– Та нічого.
– А хіба так буває?
– У нас буває, а у вас не знаю.
– Важке, парубче, твоє завдання. Не знаю, чи й впораєшся. Мій батько дуже неохоче
відкриває свої таємниці. А зараз іди, лягай спати і відпочинь гарненько. Ні про що не думай.
Я сама тебе стерегтиму.
– Щоб мене дівчина пильнувала? Не бути тому!
– Та вже роби, як я кажу. Я тутешні порядки краще від тебе знаю.
Лиш тільки Терешко повіки склепив, як до його дверей тихенько змія підповзла та й
почала до Терешка підкрадатися. Аж тут Морока, чи б пак, Маруся, раз – та й на хвіст їй
наступила.
– Ти це куди, матінко?
– Цить, – зашипіла та, – а то батька розбудиш.
– І розбуджу, і скажу йому, що ти поночі до молодого хлопця закрадаєшся.
– Ти що, дочко, здуріла?
– А от, здуріла чи ні, а батькові розкажу.
– Пусти мене.
– А принеси батьків перстень.
– Та навіщо він тобі?
– То вже мій клопіт.
– Що, Терешка причарувати хочеш?
– Сказала ж тобі, то вже моя справа.
– Добре вже, принесу, побався трохи, але ж гляди, коли довідається батько, то нам обом
перепаде. Ну, пусти.
– Гляди, одуриш – усе батькові розкажу.
– Та що ти розкажеш? Нічого ж не було.
– Не хвилюйся, я вже знайду, що розказати.
– От морока!
– Ото не треба було мені ім’я таке давати. А тепер і маєте!
– Та добре вже, пусти.
На ранок розбудила дівчина Терешка:
– Вставай, та скоріше і – в дорогу, поки моїх нема.
– А де ж вони?
– У гості до Чахлика пішли.
– До якого ще Чахлика?
– А ти хіба не чув? Та до того, що чахне, чахне і ніяк не помре, бо безсмертний. Правда, є
одна така шабля, що може його вразити, але та шабля під землею схована.
– Так що там у того Чахлика?
– Та він сина свого женить – змія дванадцятиголового.
– А на кому ж він його женить?
– Ет, не питай… Дівчина така є – Василиною звати. Там така гарна, що й не сказати.
– А чого ж вона за того змія заміж іде?
– Бо мусить.
– А чому мусить?
– Бо той змій полонив її матір. От, щоб її врятувати, мусить.
– Та що ж це у вас тут таке? Саме тільки зло.
– А що вдієш? Та нам ніколи, треба поспішати. Дивись, що я дістала, – і показала батьків
перстень.
– А це ще що за морока?.. Ой, пробач.
– Це перстень, за допомогою якого батько чаклує.
– А як?
– Я й сама до ладу не знаю.
– Давай пробувати.
– То давай.
– Аж страшно…
– Ну, насмілимося.
– Що ж з ним робити? Дивися, тут якийсь камінчик. Бач, як виблискує. Ану, поверну я
його. О, дивися, повернувся.
Не встиг Терешко промовити й слово, як блискавка по небу затанцювала, а потім ударив
грім – аж земля затремтіла.
– Припини негайно. А то батько зараз-таки здогадається.
Терешко пробував далі. Він одягав перстень на палець, потім знімав – нічого. І раптом,
ніби бавлячись, підкинув його на долоні. І тут, як з-під землі, страховище з’явилося: голова,
як цебрик, та кустрата, та оката, на лапах – пазури, як ножі, а на хвості – змії з вогненними
язиками.