Явдоха витирала радісні сльози:
– Була я сама, а тепер у мене вас аж шестеро. Ходімо ж, діти, до хати. Вареники
стигнуть.
– Тепер у нас не хата, а справжній козацький курінь.
– Тепер нову доведеться ставити, простору, з вікнами на всі сторони світу.
– Авжеж. Бо ж дехто вже й женитися надумав.
– Е, це справа добра. Нехай би хтось не надумав! Ми і так з цим ділом припізнилися
трохи.
– За тим клятим турком і оженитися ніколи.
– Та встигнемо ще, братове. Шість весіль відгуляємо разом. Усе село покличемо.
– А потім матері онуків повнісіньку хату приведемо, щоб козацькому роду не було
переводу!
Як сказали, так і зробили. Весілля відгуляли, потім хутір свій заснували і назвали той
хутір Куренівкою. Розказують, що на тім хуторі і досі козаки родяться. Самі тільки хлопці!
Хоч би тобі одна дівчинка! Та це не біда: сватають хлопці дівчат з довколишніх сіл, щоб
козацькому роду не було переводу.

Годинникар
Було це дуже давно. Ще тоді, коли мене на світі не було, коли не було ще
на світі ні моєї мами, ні мого татуся. Словом, було це ще тоді, коли мій
дідусь парубкував і голосним покашлюванням чи розлогою піснею викликав з
хати мою тоді ще зовсім юну бабусю. Отак давно це було. Саме отоді ходив по світі
дивовижний годинникар. То був дуже старий чоловік. А що вже майстер до годинників був
знаменитий, то про кращого тоді й не чувано. Не було такого годинника, щоб він його не
полагодив. Люди знімали з горищ всякий мотлох, котрий з якихось причин ще не встигли
викинути, і, якщо цей мотлох колись називася годинником, то майстер брався над ним
чаклувати. Почаклує, почаклує він над тим годинником – і почне той годинник відраховувати
час. Дивувалися люди із вправності того майстра і прозвали його Дивосвітом. Так його й досі
називають, загубивши десь на життєвих дорогах його справжнє ім’я. Та він, либонь, і сам
його забув. Дивосвіт – та й годі.
А майстер брав, що йому платили за роботу, а коли нічого не платили, то й так
обходилося, та й ішов собі далі.
– Дива та й годі, – дивувалися господарі старих годинників. – Чарівник він чи що…
– Сказано: Дивосвіт…
А ще той майстер шукав якогось старовинного годинника, найстаровиннішого у світі. У
кожного про нього розпитував, та поки що напасти на його слід йому так і не вдавалося.
Зайшов якось той годинникар і до Улянчиної хати. Улянка – то дівчинка мала, така собі
білявенька, з двома тісно заплетеними кісками. Дівчинка пильно приглядалася до майстра, бо
вже чула про нього, і він здавався їй чарівником. А той полагодив, що там було, а потім і
питає:
– Чи не чули ви часом про дуже старого, найстаровиннішого годинника на світі? Він мені
дуже потрібний.
– А навіщо ж вам той годинник, коли він такий старий? – здивувався Улянчин тато. – Він
вже, певно, весь іржею покрився.
– То не біда, – відповів майстер, – мені б тільки його знайти.
– А де ж ви про нього чули?
– Та… ще моя бабуся про того годинника розповідала, а вона чула від своєї бабусі.
– Ет, то даремна справа його шукати. Навіть, якщо і був такий годинник, то його вже
давно хтось викинув на сміття. Який сенс тримати такий мотлох? Не розумію, навіщо він
вам?
– Та я, знаєте, люблю всякі диковинки.
Як тільки Улянчині батьки вийшли з хати, дівчинка підійшла до того майстра і тихо
сказала:
– А я, здається, знаю, де є такий годинник.
– І де ж він, дівчинко?
– А недалечко від нашої хати, на горищі.
– А чому ти думаєш, що це саме той годинник?
– Бо він такий… він не зовсім звичайний. Угорі на ньому сонце, а внизу – місяць.
– Так, це той годинник. Ходімо швидше, я хочу його побачити. Та ще, чуєш, хто ж там
живе?
– А ніхто не живе. Господарі повмирали, а дітей у них не було. От хата і пустує. Батькам
про те не кажіть, бо вони не дозволяють мені туди заходити. Але ми, діти, бавилися на тому
горищі та й бачили того годинника. Він, мабуть, дуже старий. Угорі сонце – аж наче
справжнє, так і сяє! А внизу – місяць, немов із чистого срібла.
– Це він! Веди мене скоріше до того годинника.
Чоловік той вийшов, а за ним тихенько вислизнула з хати й Улянка. Тихенько, щоб
батьки не знали та й не сварилися.
Прийшли. Воріт вже не було, та й хатинка стояла зовсім перекошена – ось-ось впаде.
– Аж страшно заходити, – зупинився майстер, – ще завалиться.
– Не завалиться, – підбадьорила дівчинка. – Ми стільки лазили – і нічого не завалилося.
Виліз годинникар на горище, глянув на годинник – і відразу зрозумів: той! Той
самісінький, про котрий йому бабуся розповідала.
– Але ж як я можу його взяти, коли господарів нема? Це ж ніби як украв. А я так не звик.
Я звик жити чесно.
– Та я ж вам кажу: нема господарів – повмирали.
– Однаково – не можна … Послухай, дівчинко, а ти часом не знаєш, де вони поховані?
– Чом не знаю? Знаю. Це не так давно було. Я пам’ятаю.
– А ти б могла мені показати?
– Звичайно. Тільки татові та мамі нічого не кажіть, бо мені вже за таке буде непереливки.
– Не хвилюйся, я не скажу, – запевнив майстер. – Гляди ж і ти: щоб нікому.
І вони пішли на цвинтар.
Запам’ятав майстер, де могила господарів того годинника. Разом поховані були. Не
підозрювала Улянка, як це небезпечно ходити з чужим чоловіком без дозволу мами і тата.
Улянка повернулася додому, а майстер вирішив, що він таки мусить спитати дозволу у
тих людей, аби не вийшло, що він того годинника просто вкрав. Чув від старих людей, що о
дванадцятій годині ночі покійники оживають: хтось з них нібито встає і провідує рідних, а
дехто просто лежить і дослухається, що робиться в світі. Навіть йому, бувалому в бувальцях,
було лячно серед ночі йти на цвинтар. Та що робити? Треба.
Опівночі прийшов на цвинтар. Там було темно і страшно. Місяць висвічував
прямокутники могил. Чорніли хрести, а поміж ними безшелесно снували якісь тіні. Майстер
навіть подумав, що краще було б вернутися, але таки пересилив себе і пішов далі.
– Ось тут, – сказав тихо, перехрестився і підійшов до могили.
– Як же ж з покійниками розмовляти? Хто ж його знає. Однак уже якось треба, коли вже
прийшов. Адже люди вони все-таки. Колись були…
Підняв камінь і легко постукав по хресту. З могили… ні, ні, він не помилився, з могили…
спершу почувся глухий кашель, а потім старечий чоловічий голос:
– Хто насмілився тривожити нас о цій порі? У якій потребі?
– Усяк дух Господа Бога хвалить, – тремтячим голосом озвався годинникар.
– І ми хвалимо. Хто ти, чоловіче, що насмілився в таку пору прийти сюди?
– Я – годинниковий майстер Дивосвіт. А прийшов я до вас запитати, чи міг би я взяти
того старого годинника, що у вас на горищі.
– Через таку дурницю ти сюди прийшов? Бери собі того годинника. Але, Бога ради,
скажи, навіщо він тобі? Я б його давно вже викинув, та моя стара не дала. Це, каже, пам’ятка.
Він, каже, переходив від роду до роду.
– Це не простий годинник, він – чарівний. Спершу я його полагоджу, а потім поверну час
у минуле – і помолодшаю, наскільки сам захочу.
– Чуєш, стара? А ми? То, може, й ми той…
– І ви оживете і будете молоді та гарні.
– Добре було б, – зітхнув господар годинника, – пожити б ще хоч трохи. Люди, коли
живуть, то не цінують життя. І те їм треба, й інше. А мені вже так тут набридло. Краще б я на
землі був останнім жебраком, аби тільки жити. Бери того годинника і скоріше лагодь його.
Може, щось у тебе з того і вийде. А як і не вийде, то нам той годинник і так ні до чого.
З того часу довго ніхто не бачив Дивосвіта. Він сидів у своїй комірчині і чаклував над
найстарішим у світі годинником. І якось… Дивосвіт і сам не повірив, але… стрілки годинника
заворушилися і… годинник пішов. Коли був день, на годиннику яскраво світило сонце, а коли
наставала ніч, сонце згасало і срібний місяць вступав у своє володіння.
– Дива, – сказав Дивосвіт. І не міг відірвати очей від чарівного годинника. Він ніяк не
зважувався перевести його стрілки назад. Але це була мрія його життя, і тепер вона мала
здійснитися.
– Я поверну той час, коли я був ще молодий, коли мені було ну, скажімо, років двадцять
п’ять. Усі люди на світі помолодшають. Це ж прекрасно! А коли пройде років тридцять, я
знову поверну час назад. І так буде доти, доки я захочу, доки мені не набридне. О, жити мені
ніколи не набридне. Отже… так буде завжди.
Опівдні, коли сонце на годиннику сяяло найяскравіше, Дивосвіт узяв дзеркало, зачинив
двері своєї комірчини, щоб ніхто йому часом не перешкодив, і почав переводити стрілки
годинника назад. Дзеркало йому потрібне було для того, щоб дивитися, як він змінюється.
Він боявся перестаратися. Бо ж ненароком міг повернути час аж у своє дитинство або, чого
доброго, в той час, коли його ще й на світі не було, і тоді… Е, ні, таке не входило в його
плани. Дивосвіт переводив стрілки годинника – і творилося диво: сивина зникала, обличчя
його змінювалося, сам він зі старого діда ставав молодим та дужим парубком. Нарешті він
зупинився.
– Здається, досить, – сказав Дивосвіт. У цей час на чарівному годиннику саме сходило
сонце. – Досить, – сказав ще раз Дивосвіт. І відчув у собі дивну силу, від якої вже давно
відвик. – Тепер усе. Здійснилося. Тепер піду на село, подивлюся, що я накоїв.
Дивосвіт вийшов надвір. Сонце світило радісне і, здавалось, оновлене. Село… що ж
сталося з селом? Великі будинки кудись подівалися, зате побільшало хат під солом’яними
стріхами. Дивосвіт подався до хати, де мали б жити господарі того незвичайного годинника.
Ворота стояли, міцні і, здавалося, щойно витесані, хатина, хоч і невеличка, зате добротна,
щойно покрита новими сніпками, аж світилася. Господар, молодий і статечний, саме запрягав
коней. З хати вийшла молода і гарна господиня, щось сказала чоловікові.
“Цікаво, чи вони щось пам’ятають? – подумав Дивосвіт. – Чи пам’ятають, що з ними
було? .. Ану-но підійду”.
– Добридень, – привітався з господарем.
– Доброго здоров’я!
– Я – годинникар.
– Годинникар? – здивувався той. – Нема у нас годинників. Та й вони нам ні до чого. Он,
сонце – найточніший годинник у світі. І, головне, ніколи не зіпсується. А коли вже, крий
Боже, щось з ним станеться, то жоден майстер його не полагодить. Хіба що Бог.
І господар перехрестився.
“Не пам’ятає! – подумав Дивосвіт. – Очевидно, пам’ять залишилася тільки в мене”.
– Як ваше здоров’я? – спитав, аби щось спитати. Господар здивовано скинув на нього
очі.
– В наші роки про здоров’я ще ніхто, Слава Богу, не журився. А що про нього журитися?
Нехай старі журяться. А я от в поле їду. Там ще клин ячменю недокошений зостався. Вчора
не встиг. Треба поїхати та докосити.
“Не пам’ятає!” – подумав Дивосвіт.
І раптом Дивосвіта щось наче шпигнуло в самісіньке серце: “Улянка! Дівчинка з тісно
заплетеними кісками! Виходить, що її нема… Вона просто ще не народилася. І діти, що бігали
з нею… Їх також нема. І багато кого ще нема… Чи вже нема… Що ж це виходить?..”
Досі Дивосвіт якось про те не думав. Він радів, що ожили і помолодшали оті старі та й,
певно, не лише вони… А виходить, що всі молоді і діти… ні, вони не померли, вони просто ще
не народилися. І ніколи не народяться, якщо Дивосвіт переводитиме і переводитиме назад
стрілки диво-годинника. Досі він про те не думав. Досі йому здавалося, що він робить добру
справу і для себе, і для інших. А тепер… перед очима стояла Улянка, дівчинка з двома тісно
заплетеними кісками.
Дивосвіт пішов туди, де стояла Улянчина хата. Хата була зовсім не та, яку він бачив:
невеличка, старенька, крита соломою. Дах, очевидно, протікав. Тут годі було шукати Улянку,
її тут просто не могло бути. Посмутнів Дивосвіт і пішов далі. На пастівнику бавилися двоє
дітей, хлопчик і дівчинка. Боже мій, Улянка! Вона! І дві тугенькі кіски… Придивився. Ні, це
не Улянка. Схожа на неї, але не вона. Це бавилися Улянчині батьки…
Ще більше посмутнів Дивосвіт. А як же ж він думав, як же ж він міг думати, що зробив
добру справу: оживив декого з людей і зробив їх молодими? А виходить…
“А може, це не так уже й страшно? Якщо більше не переводити стрілки того годинника,
то люди, того не підозрюючи, ще раз проживуть своє життя, нічого в ньому не міняючи. І
колись у своїх батьків знову народиться дівчинка Улянка. А може, і справді нічого
страшного?”
Але Дивосвіта щось пекло, щось муляло, наче він учинив якийсь злочин перед цілим
світом.