Забігаючи вперед, скажу: як потім виявилось, було дуже складно знайти когось на таку
невдячну роль. Як не переконували, що це ж тільки для спектаклю, ніхто не хотів бути
Харлампієм. Нарешті вмовили одного хлопця, і то тільки тому, що йому дуже хотілося
політати на чарівній кочерзі. Але це буде потім, бо цирк ще не збудований.
А що ж Правоногий? Поки що він не висловлював свого бажання. Відклав це на потім.
Чаклунка тим була не мало здивована, але нічого на те не сказала. А коли хлопці залишилися
удвох, Штукар запитав:
– Що ж ти? Хіба у тебе бажань ніяких нема?
– Чому нема? Є. Але ж не буду я просити для себе у чаклунки нові черевики, та ще й два
правих.
– Ну, а чому ж ти не попросив, щоб у тебе ноги стали… ну… як у нормальних людей?
Пробач.
– А навіщо? Це і так має статися. От тільки я зустріну свого побратима – лівоногого.
– А як не зустрінеш?
– Мушу зустріти. Це передбачено в нашій казці. А коли вже і справді не зустріну, тоді
вже у чаклунки попрошу. Для такого випадку я і бажання своє приберіг. Тримаю його про
запас.
Хлопці засміялися.
– А зараз … ходімо трохи пройдемося та подивимося, чи не знайдемо тут якого шевця:
два правих черевики замовити, бо мої вже зовсім розлазяться. Може ж таки менше візьме,
ніж за дві пари, тим паче, що черевики на ліву ногу мені викидати доведеться. Хоча грошей у
мене – як кіт наплакав. У тебе там нічого не завалялося?
– Та щось докину. Ходімо.
Ходили хлопці, ходили, на дива всякі дивувалися, на красунь усяких надивлялися, аж
розум туманів. Та й красуні на них цікавим оком поглядали. Та хлопці що? Обдерті,
обшмульгані. Чи не диво? Ото й дивуються дівчата: звідкіля тут такі взялися? А Правоногий
тільки й те, що паленів та погляд відводив. Дарма, що в нього обидві ноги праві, та ще ж і
черевики драні, майже босоніж ішов.
– І як це ми у чаклунки не попросили для себе сякої-такої пристойної одежі та взуття? –
сказав Штукар.
– Та соромно якось. Вона ж дівчина, хоч і чаклунка. Та й не по-казковому це зовсім.
Буденно якось.
– Соромно! А тепер ще більший сором: у тому велелюдді ходити такими обідранцями.
Сяк-так допиталися до шевця. Швець був уже чоловік в роках. Сидів собі, якусь
пісеньку мугикав та весело молоточком постукував.
– Добридень Вам, – привіталися хлопці.
– І Вам день добрий.
– Чи не погодилися б Ви зробити отому молодцю пару черевиків? – запитав Штукар.
– Та чому ж і не погодитися, коли у мене ремесло таке?
– Та й почім у Вас Ваша робота? Бо, може, у нас і грошей не вистачить.
– Як не вистачить, то я й задурно зроблю. Бо такий вже я швець. А Ви, видать, з далеких
країв будете, що так обносилися?
– Ой, з далеких, пане шевче, з дуже далеких.
– То давай, парубче, будемо мірку знімати, аби черевики добрі вдалися, такі, щоб ноги
самі до танцю просилися.
– Чекай, пане шевче… – продовжував вести переговори Штукар. – Тут справа не зовсім
звичайна. Цьому хлопцеві треба два правих черевики.
Швець посміхнувся.
– От дива! Щойно вчора один хлопець десь приблизно твоїх літ замовив у мене два лівих
черевики.
Тут уже обізвався і Правоногий, а очі у нього засвітилися радістю.
– Скажи, чоловіче добрий, а коли той лівоногий за своїми черевиками до тебе прийде?
– От завтра і прийде. І ти приходь. Роботи я нагальної не маю, то й твої черевики зроблю.
– Тільки, якщо він раніше прийде, то хай неодмінно на мене зачекає. Він мені конче
потрібний. Так йому і скажіть.
– То й скажу. Хіба мені важко?
Пішли хлопці. А швець ще довго замислено постукував своїм молоточком, дивуючись на
цей світ, бо чого в ньому тільки не траплялося.
Ледве знайшли хлопці свою оселю. Прийшли – а там на них слуги з замку чекають.
Принесли їм і напоїв, і наїдків всяких, і одягу, і взуття. Глянув Правоногий – і посміхнувся:
черевики були і правий, і лівий.
– Забула, – сказав він. – Хоч і чаклунка, а все ж забула.
– А може, й не забула. А може, передбачила, що в тебе завтра вже будуть і ліва, і права
ноги.
– Може, й так. Побачимо.
Хоч і потомлені хлопці були, та Правоногий так і не заснув тієї ночі. Чекав вирішального
для себе дня. А сонце чомусь усе не сходило та й не сходило. Наче дражнилося. Але ранок
таки настав. Правоногий і снідати не хотів: скоріше б йому до того шевця, щоб побратима
свого не прогавити.
– Та ж швець ще вдома каву свою допиває. Куди ти спішиш? – сміявся з товариша
Штукар, але й сам перейнявся його хвилюванням.
Це був якийсь дивовижний день. Сміялося сонце, люди посміхалися, вітер-теплокрил їх
обвівав і теж, либонь, посміхався.
От прийшли вони до шевця, а там уже сидить хлопець, на черевики свої чекає.
Правоногий до нього:
– Ти – лівоногий?
– Так. А звідки ти знаєш?
– А ти до моїх ніг придивися.
– Оце так зустріч!
Взяли хлопці у шевця свої черевики, хотіли вже міряти, коли дивляться – а ноги у них
такі, як у всіх людей: і ліва, і права. Розмінялися тут хлопці черевиками, щоб кожному по парі
було, і вже хотіли йти, коли тут з’явився вертлявий такий чоловічок, на жидка схожий.
– Чи не продасте, хлопці, мені свої подерті шкарбуни?
Той, що Правоногим був, згадав, що йому Баба Яга наказувала, та й каже:
– Ні, я не продаю.
– Та навіщо вони тобі? Та їх же і викинути шкода.
– Отож то є, що шкода. Не продам. На згадку собі лишу.
Жидок до того, що лівоногим був.
– А ти, хлопче, чи не продасиш мені оте своє дрантя?
– То купи, якщо воно тобі треба. Бо мені воно ні для чого.
– Не продавай, – аж гукнув Правоногий.
– Та навіщо мені оце гноття? Такий спогад, знаєш, мені душу не гріє.
– Не слухай його, – крутиться жидок і вже й десять карбованців дає.
– Дурню, не продавай, – крикнув Правоногий. На дурня Лівоногий образився.
– Від дурня чую, – сказав ображено і віддав жидкові свої подерті черевики. Жидок тут-
таки й зник. І був це, вочевидь, не просто собі торгаш, а чоловік, котрий, либонь, і на чарах
знався. Тут Правоногий, котрий, як ми вже знаємо, називався Семеном, підійшов до свого
побратима і сказав:
– За дурня пробач. Я просто хотів тебе застерегти, щоб ти своїх черевиків не продавав. А
ти …
– Та навіщо вони мені?
– А ось зараз сам побачиш, навіщо.
Та й тричі стукнув черевиком об черевик. Усі аж роти пороззявляли: в обох черевиках
повнісінько золота та всяких коштовностей.
– Дурня тобі вибачаю, – сказав Лівоногий, – бо ж і сам бачу, що таки дурень. Але ж чому
ти мене не застеріг?
– Не можна було дочасно виявляти здібності наших черевиків.
Тут хлопці відсипали трохи золота шевцеві, за те, що бідним людям безкоштовно
черевики робить, собі понабивали кишені та й пішли.
– Ну, хлопці, – сказав Штукар, – давайте заново знайомитися. А то незручно якось
виходить: Правоногий та Лівоногий, наче у вас імен нема. Та й ноги у вас тепер, як у всіх
людей. А якщо правду сказати, то й мені якось ніяково Штукарем називатися. Давайте вже
по-людськи. Я, скажімо, Іван. Правоногого, знаю, Семеном колись називали. А тебе ж як
мати в дитинстві нарекла? – запитав у того, що був колись лівоногим.
– Та я Максимом хрещений був. Так мені ви, хлопці, до душі прийшлися, що я з вами і не
розлучався б.
– То й не розлучайся. Оселя у нас простора. Жити є де. Чого там?
От зажили вони втрьох. Жили добре, у злагоді, від негод своїх відпочили, а потім і
занудилися.
– Пора нам, хлопці, до роботи якоїсь ставати. Досить лежнями на всьому готовому жити,
– сказав якось Штукар, що був у них за старшого.
Пішли вони до володарки. Привітала вона їх, розпитала, як їм живеться, а вже потім
поцікавилася, чи просто так вони до неї прийшли, чи у якійсь потребі. Тут Семен попросив:
– Я бажання своє прийшов сказати, коли Ваша ласка.
– Пам’ятаю, пам’ятаю. І яке ж у тебе бажання народилося?
– Все тут гарно, всім ми задоволені, тільки-от… нам би до якоїсь роботи стати, а то без
роботи якось нам кепсько.
Володарка посміхнулася.
– То добре, що про роботу дбаєте. Значить, я в вас не помилилася. Буде вам робота.
Нашукую я саме управителів для свого володіння. Треба всьому лад давати, а я не встигаю,
бо маю безліч усяких клопотів. Та й чоловічого ока тут треба, бо я, хоч і чаклунка, а все ж
дівчина, – і глянула скоса на Івана-Штукаря, аж той спаленів.
– Хочу вас просити, аби Ви, Семене та Максиме, були моїми управителями.
Хлопці тут-таки з радістю й погодилися.
– А мені, володарко, нічого не знайдеться? – запитав Іван. – Хоч я вже й скористався зі
свого бажання.
– Твоє бажання в силі. Я вже звеліла цирк будувати. Іди й займайся будовою. Бо чари
чарами, а людські руки – то найкращі чаклуни. А коли збудуєш цирк, тоді ми всі матимемо
роботу. Будемо нашу казку ставити.
На тому і розійшлися.
Невдовзі Семен та Максим знайшли собі гарних дружин, стали жити кожен у своїй оселі,
щоправда по-сусідству, бо дуже вже хлопці подружилися, а на них дивлячись, і жінки їхні
заприятелювали. Тільки Іван ходив сумний. І все наче добре в нього, і все є, і цирк будується,
та щось його смутило та в’ялило. Ой, добре він знав, що саме смутило його та в’ялило.
Безнадійно закохався він. Та не в кого іншого, а в саму володарку, чаклунку добра і краси.
Тому й ходив сам не свій. Бо простій дівчині вже б давно й освідчився, вже б, може, давно і у
парі були, а тут…
Гуляв якось Іван увечері самотою. Вечір видався гарний і теплий. Люди кругом веселі,
усміхнені. І подумав тоді Іван, що найбільша краса на світі, то усміхнені людські обличчя.
Отак ішов він, задумавшись, коли чує – аж хтось його кличе. Оглянувся Іван – аж то сама
чаклунка. Ходить собі одна-однісінька та на людей роздивляється.
– А чому ти, парубче, сам, та ще й у зажурі?
– А ти вгадай.
– Та я ж не ворожка, а чаклунка.
– А хіба ж ти не можеш заглянути в людську душу?
– А якби заглянула, то що?
– То й знала б, чому я сумую, та й не питала б.
– Але, коли я вже спитала, то скажи.
– І скажу, коли ти сама така нездогадлива. Мої друзі обрали собі гарних дівчат та й
поженилися, а я не можу, бо, окрім твоєї вроди, немає для мене нічого на світі. Розумію, що
це неможливо, але нічого зробити не можу. Твоя врода мені світ заступила.
– А чому неможливо? Я, хоч і чаклунка, але теж дівчина, може, тих твоїх слів я чекала
все своє життя.
– І ти… погодилася б стати моєю дружиною?
– А чому б і ні? Чи знайду я ще кращу пару за того, хто вирятував мене з тяжкої неволі,
хто чистий і розумом, і серцем?
– Тоді…
– Тоді й весілля.
А невдовзі по весіллі був відкритий цирк. Літала Баба Яга на помелі, Харлампій на
кочерзі і запрошували всіх на виставу. Звичайно, Харлампій був не справжній, зате Баба Яга
– справжнісінька. В цирку ставили цю казку. І коли глядачі розходилися, то казали, що
кращої казки і на світі нема. А як ця казка Вам? Чи сподобалася?

Веремія в казковому світі
Я – казкарка собі. Придумую іноді казки для дітей і дорослих. Декотрі
дорослі також люблять казки, але вони у тому не зізнаються: незручно,
мовляв. А чому незручно? Того вони й самі не знають. Любить людина казки. То
й що? Значить, добра людина, і нікому не причинить зла. І я люблю казки, бо інакше б я їх не
придумувала. От як зараз…
До мене прийшла сусідка, моя маленька приятелька, що вчиться у третьому класі і теж
любить казки. Ми з нею дружимо вже давно. Улянка принесла свій альбом з малюнками і ми
саме його розглядали, як у двері хтось нагально подзвонив. Він дзвонив так, наче щось десь
горіло.