– А навіщо на плечі?
– А що, може, ти сам вмієш через стіну пройти?
– А ти гадаєш, у тебе вийде?
– А що тут гадати? Ну, тримайся!
Отут і відчув Правоногий, що таке справжній талант. Наче крізь легку завісу, друзі
пройшли крізь стіну і були вже на волі.
– Тільки не бігти, – сказав Штукар, – аби не привернути чиєїсь уваги.
– Чиєї там уваги! Всі сплять, як суслики. А проте в корчмі ще світиться.
– Що, зайдемо? – засміявся Штукар.
– Ти що! – перелякався приятель.
– Ото сміху було б!
І вони, весело перемовляючись, пішли з села в напрямку до лісу. Увійшли в гущавину.
А тут темно, хоч око виколи. Коли чують, аж хтось кричить.
– Слухай, знову хтось кричить, – сказав Штукар.
– Нехай собі кричить.
– А може звірина кого розриває.
– Ой, бачу я, що ти дурнем був, дурнем і зостався. Біда тебе нічому не навчила.
– А все ж підемо, подивимося. Може, комусь допомогти треба.
Пішли на голос. Дійшли. Викресали вогню – аж то їхній недавній приятель.
Мабуть, знову за щось попався.
– Ах, ти ж, злодюго! Ми через тебе у в’язницю потрапили. Вбити тебе мало.
– Братчики! Не залишайте мене! Відв’яжіть! Я більше ніколи не буду!
– Нехай тебе нечистий відв’язує! Він і є твій братчик.
Та й пішли далі у гущину лісу, а їм навздогін ще довго лунали розпачливі крики злодія.

От пройшли вони вже добряче, пообдиралися, пообшмульгувалися у темряві.
А що вже натомилися, то й не сказати.
– Все! – сказав Правоногий. – Більше нікуди не йдемо. Тут і заночуємо.
І простягнувся під здоровенним дубом. Два їх таких тут було. Росли собі на невеличкій
галявині, справжні красені, либонь, на цілий ліс.
– Ото дерева, – сказав Штукар. – Мабуть, їм років навіть не по сто, а по двісті буде. Але
так спати не годиться. Це все-таки ліс. Звірина яка може напасти. Так не годиться. Вставай,
допоможеш мені.
– Добре, що ти вночі бачиш, як удень. А я нічого не бачу, – відгиркнувся Правногий, але
таки встав. Обидва вони міцно позв’язували гілля двох дубів і спорудили собі зручну і
розкішну постіль та й повмощувались обидва.
– Королівське ложе, – сказав Правоногий.
– Та яке там! – заперечив Штукар. – Жоден король на такому ще не спав. І свіжо тобі, і
зелено!
– А як дощ піде? Буде тоді тобі свіжо.
– Та на дощ ніби не виглядає.
Та й поснули, бо добряче-таки натомилися та напереживалися.
Прокинулися обидва нараз, ще до ладу не збагнувши, що їх розбудило. Дослухалися.
Внизу стояв якийсь гамір. Скидалося на те, що під тими двома здоровенними дубами
зібралося багато людей. Але ж які могли бути люди, коли стояла глупа ніч? Звідки нашим
подорожнім було знати, що саме тут раз у рік опівночі, під тими найстарішими в лісі дубами,
збиралися чаклуни, відьмаки та всякі злі сили на свою нараду, щоб поміркувати, яке ще зло
на світі можна зробити. Їх зібралося чимало.
– Чи всі зійшлися?
– Всі. Тільки злодія нема. Того, що до дуба прив’язаний.
– Бо він дурень, тому й прив’язаний. На всякі дрібниці спокушається. Нема, щоб щось
путнє зробити, якесь велике зло. Нехай побуде там ще трохи, то, може, й порозумнішає.
– А дружки його де?
– Та де ж? У в’язниці сидять.
– Та ні, либонь, вийшли.
– Та як вони могли вийти? Корчмар свого не подарує. З живих шкуру злупить.
– Так один з них – штукар. Він уміє крізь стіни проходити.
– Невже крізь стіни?
– Так. Я сам бачив, коли в корчмі він свої штуки показував. Ми, хоч і чаклуни, та жоден з
нас такого не вміє.
– От би нам його дістати, якось на свій бік перетягнути.
– Е, ні, нічого з того не вийде.
– Чому не вийде?
– Він – чесний, а з тими чесними біда. Нічим їх не візьмеш.
– І золотом?
– І золотом.
– Щось я не бачив таких людей, щоб від золота відмовилися.
– Не бачив! А де б ти міг бачити, коли ти крутишся серед таких, як сам?..
– Ніби ти, Харлампію, кращий.
– Ні, не кращий. Де там! Але часом, повіриш, так за душу візьме, що хочеться стати
людиною.
Всі загули:
– Ого! Щось ти, Харлампію, дуже розмріявся.
– Ми ще такого від тебе не чули. Чи не закохався бува?
– А хоч би й закохався. То й що?
– Кохання – це, звичайно, діло молоде. Але в нашім ділі воно шкодить. Скажи хоч, в
кого.
– Е, що вам казати? Однак не зрозумієте.
– А ти скажи, скажи. Це ж страшенно цікаво. Харлампій – і закохався!
Усі зареготали.
– І зовсім не смішно. Є у мене полонянка одна. Не повірите. Чаклунка добрї і краси.
Регіт і улюлюкання покрили його слова. Аж ворони наполохано закаркали.
– То вона у тебе в полоні? Як же ж ти її дістав?
– То вже справа моя.
– І не хвалиться. Це великий здобуток. Позбавити світ від добра і краси. Звільнити його
від того непотребу – і світ стане наш.
– А може він бреше? Ти не брешеш, Харлампію?
– Ні, не брешу. Сидить, бідолашна, у вежі мого замку. Не їсть, не п’є, сумує, а заміж за
мене виходити не хоче.
Знову регіт.
– Ні, ви чули? Заміж за нього! Так ти ж відьмак!
– То й що, що відьмак?
– Ти хоч би хвоста свого ховав, а то він у тебе, як у лисиці.
– То й що?
– А ти в дзеркало хоч іноді дивишся? Певно, ні. Бо якби побачив свою пику, то
свідомість втратив би від страху.
– Добре вам сміятися! А мені до плачу йдеться.
– Е, розкис ти зовсім, Харлампію.
– Ти гляди, не надумай її випустити.
– Нізащо в світі!
– От і поменшає добра на землі. Що не кажіть, а вона нам багато в чому заважала. А
зовсім же дівчисько! І не віриться, що вона – чаклунка. А силу має – ого яку.
– Ще б не мала! Такого відьмака підкорила. Гляди ж, не розкисни та не випусти її.
– Сказав же: нізащо!
Напевно, десь далеко на селі закукурікали півні. І не чути їх було, сюди й не долітали
їхні голоси, але вся та нечисть, мов за поданим знаком, раптом щезла.
– Оце так! – сказав Штукар. – Наслухалися.
А Правоногий докинув:
– А якби вони нас побачили, ото було б… я щось не можу втямити: як це вони, такі
чаклуни і відьмаки, не могли розгадати, що ми тут є, так близько від них. Якби вони тільки
нас побачили, страшно навіть уявити, що б з нами було. Але ж як вони все-таки нас не
знайшли?
– Все дуже просто, – сказав Штукар. – У мене на шиї хрестик, що дала мені мама. Цей
хрестик із самої Лаври. От він нас і захистив від злої сили.
– І не повірив би, та мушу. Але пора нам уже з цього лісу вибиратися. Надокучив він уже
мені. Та й чимось підкріпитися не завадило б.
– Підкріпитися – то справа добра. Але мене інше турбує: як ту чаклунку добра і краси з
полону визволити.
– От не можеш ти жити спокійно.
– Не можу.
– Що тобі до тієї чаклунки? Яке тобі до неї діло?
– Е, брате, людині до всього діло має бути. А чого ж світ буде вартий без добра і краси?
– То правда. Але ж і ми не можемо ризикувати.
– А чому не можемо? Не тільки можемо, але й мусимо.
– А чому мусимо?
– Бо ми – люди.
– Та ми ж навіть не знаємо, де замок того відьмака, де та вежа, в котрій він тримає свою
полонянку.
– Значить, найперше нам треба дізнатися, де замок того Харлампія. Давай думати, хто це
може знати. Очевидно, це може знати Баба Яга. Це вона найбільше контактує зі всякою
нечистю.