Пішла тітка Настя додому, не дуже втішена. Якось уже зовсім напровесні проходив біля
їхнього будинку чоловік. Здалеку, видно, йшов. Ноги геть промокли. Він сів на лавочці
спочити, дістав з торбини окраєць хліба, кусочок сала та й став їсти. Побачила його тітка
Настя та й каже:
– Бачу, чоловіче добрий, ви здалеку.
– Та здалеку, – відповів той. – Шляхи мої неміряні, дороги мої неходжені.
– А хто ж ви?
– Я – кобзар-бандурист. Ходжу по містах і селах, пісні та думи співаю. Людей веселю, а
іноді і сльозу із серця витисну.
– То чи не зайшли б ви часом до моєї оселі? Обсушу вас, обперу, стравою теплою
нагодую.
– А чому б ні? Я й живу тому, що добрі люди на світі є, а то б уже давно пропав. А мені
пропасти не можна, бо тоді пісень на світі поменшає.
– То ходім.
Тітка Настя завела гостя до хати, обсушила, нагодувала, а гість, відпочивши, дістав свою
бандуру, довго щось там підладжував, а потім так легенько доторкнувся до струн – і в хаті
ніби посвітлішало від того ніжного звуку.
Оленка сиділа біля вікна і пробувала щось вишивати. На гостя вона спершу не звернула
уваги. Але коли той доторкнувся до струн бандури, дівчинка якось дивно глянула довкола,
вишиття випало з її рук. А бандурист заспівав:
Ой, Морозе, Морозенку,
Ти славний козаче,
За тобою, Морозенку,
Вся Вкраїна плаче.
Дівчинка дослухала пісню до кінця. Заслухалась і тітка Настя. Може тому і не звернула
уваги на якийсь дивний погляд Оленки. А та підійшла до неї, обняла холодними рученятами і
тихенько спитала:
– Мамо, а що, хіба вже весна прийшла?
– Ні, донечко. А що?
– Мені здається, що я тану…
І дівчинка заплакала. Матері на руки капнула гаряча сльоза її вже не крижаної доньки.
– Не бійся, донечко, тепер нічого не бійся.
– І весни?
– І весни також.
А на лаві під образами сидів кобзар. Він нічого не міг зрозуміти, але знав лише одне:
його пісня зробила якесь диво. Та до того йому було не звикати. На те він і кобзар.

Про одну маму, що не вірила в казки
Чи вірите ви в казки? Звичайно вірите, поза всяким сумнівом. А є, уявіть
собі, такі люди, котрі в казки не вірять. Їх не багато, але вони все ж є.
Це переважно дорослі люди. Мами, як правило, в казки вірять, бо цьому,
безумовно, їх навчили діти. Але була на світі мама, а може, їх було дві, більше ну ніяк не
могло бути, котра в казки не вірила. Але мамою вона була для своєї донечки Галинки, інші ж
діти називали її тьотею Христею. Скаже їй Галинка:
– Мамо, а я сьогодні вночі літала.
А мама їй:
– Не розказуй мені казок.
– А чому? – дивується Галинка.
На те мама нічого не відповідала.
Нудно жилося на світі Галинчиній мамі без казок. Певно, від того вона простудилася і
захворіла, та так, що лікар звелів їй лежати в ліжку і навіть телевізор заборонив дивитися. Від
того Галинчиній мамі стало ще нудніше. Та що ж поробиш! Лікаря мусять слухатися навіть
мами. І тому, коли до неї зайшла Галинка, мама зраділа.
А коли доня сказала:
– Знаєш, мамо, до мене сьогодні вночі приходила Попелюшка, – мама засміялася:
– Ну і фантазерка ти, доню.
А потім попросила:
– Розкажи мені одну зі своїх казок.
– Зараз не можна, – сказала дівчинка.
– Чому? – здивувалася мама.
– Зараз день, і тобі буде нецікаво. Треба ввечері, коли ти приготуєшся до сну.
– Гаразд, – посміхнулася мама. Вона подумала, що доні просто не хочеться розповідати.
Мама не образилася. Незабаром і забула про своє прохання. Але не забула про нього Галинка.
І коли мама, повечерявши і прийнявши ліки, зібралася спати, в кімнату ввійшла Галинка і
сказала:
– Ти готова, матусю?
– До чого? – не зрозуміла мама.
– Мандрувати у казку, – нагадала дівчинка.
– Звичайно, – всміхнулася мама, – а що для цього потрібно?
– Закрити очі й уявити себе маленькою.
І мама закрила очі. Нараз вона стала зовсім маленькою і почула голос своєї мами:
– Христинко, сама до лісу не ходи – заблудишся.
Галинчина мама хотіла щось відповісти, але чомусь не змогла. Зате вона раптом відчула,
що довкола неї – ліс, вона вдихала запах хвої і торішнього листя. Мама хотіла здивуватися,
але теж чомусь не змогла. Раптом вона почула вовче виття – і тут уже було не до жартів.
Вона кинулась бігти. Бігла довго і встигала дивуватися, як це їй вдається так швидко бігти. А
потім згадала, що вона зараз маленька, зовсім маленька дівчинка Христинка. Але тут
Христинка ще більше здивувалася і навіть злякано оглянулася довкола. Вона, виявляється,
забігла в такі хащі, що й не знала, як їй звідси вибратися. Вона вже й забула, що доросла, що
сама вже мама і що в неї є донечка Галинка. Це була маленька розгублена дівчинка у непро-
хідному лісі. І та маленька Христинка раптом заплакала.
Аж тут на галяву вийшов дідусь. Він був такий чудний, що Христинка забула про свої
сльози і мало не приснула зо сміху.
“Живий гриб”, – обізвала Христинка подумки дідуся. А він і справді був схожий на гриб,
але тоді то мав би бути мухомор, бо на голові у нього була яскрава червона шапочка у
крапинку. На шапці прилипли кілька прив’ялих травинок.
“Який дивний дідусь”, – подумала Христинка, розглядаючи дідову бороду, схожу на мох.
З-під шапки блищали хитруваті маленькі очі. Це був недобрий блиск.
– Ти знаєш, хто я такий? – запитав старий у дівчинки.
І Христинка задумалася: не могла ж вона сказати, що він схожий на мухомора, – ще
образиться.
– Ні, не знаю, – сказала дівчинка.
– Не прикидайся! Знаєш. Ти правильно подумала: я – Мухомор.
– А хіба Мухомори розмовляють?
– Звичайно. Хіба ти казок не читала? Але річ не в тім. Ти тепер житимеш у мене.
– Я не хочу, – заплакала Христинка, – я хочу до мами!
– А тебе ніхто не питає, чого ти хочеш і чого ти не хочеш. Тепер ти будеш робити те, що
я тобі накажу.
Дівчинка ще трохи поплакала, а потім, зрозумівши, що це нічого не дасть, витерла
сльози. Вона вирішила, що поки що доведеться погодитися. А там вона неодмінно щось
придумає.
– А що я буду у Вас робити?
– Роботи у мене вистачає. Скажи, ти любиш розфарбовувати картинки?
– Звичайно, – трохи повеселішала дівчинка. “Якщо це лише малювати, то вона…” Але
Христинка не встигла додумати. Старий дістав з-під шапки коробку. В ній були фломастери,
але якісь незвичайні. Дівчинка таких ще не бачила.
– А де папір і що треба малювати? – запитала вона.
Старий злісно хихикнув.
– Малювати ти будеш не на папері.
– А на чому?
– Ти будеш розфарбовувати гриби.
– Гриби? А навіщо? Вони й так гарні.
Старий знову хихикнув.
– Молодчинка. Звісно, гарні. Скажімо, Мухомор. Яка в нього шапочка!
– Мухомор отруйний, його не можна їсти, – сказала дівчинка. Вона іноді ходила з мамою
по гриби, і мама їй показувала отруйні гриби, котрі не можна було збирати.
– От-от… А ти всі отруйні гриби перефарбуєш на їстівні. Зрозуміла?
– Але ж цього не можна робити. А що, коли хтось їх збере й отруїться?..
Старий захихикав.
– Ото й добре. Бо ж інакше, для чого тоді ми є?
– Я не буду цього робити. Це злочин, – сміливо вигукнула дівчинка.
– Будеш. Куди дінешся? А коли ні, то я напою тебе своїм соком – і ти помреш.
Дівчинка мовчки взяла фломастери і пішла в хащі. Вона присідала, шукаючи їстівні
гриби, і підмальовувала їх: білий гриб став ще білішим, опеньок – залишався собі опеньком, а
сироїжка – сироїжкою. Лише трішки фарби добавляла їм Христинка. Вона так захопилася
своєю роботою, що й не помітила, що за її спиною зупинився старий Мухомор і спостерігав
за її роботою. Раптом він несамовито закричав:
– Ти що це робиш, погане дівчисько? Які гриби фарбуєш? Я ж сказав…
– Я не дуже на грибах розуміюся, – хотіла схитрувати Христинка.
– Нічого. Будеш у мене розумітися. В дупло її!
Де й взялися два вужі, скрутили дівчинку і кинули у дупло.
Дівчинка заплакала:
– Пропала я! Тут мене ніхто не знайде.
І тут вона ніби здалеку почула чийсь знайомий голос.
– Мамцю, прокидайся, вже ранок. Лікар незабаром прийде.
– Ой, – зойкнула мама і відкрила очі. Вся кімната була залита сонячним світлом. Біля
ліжка стояла Галинка й усміхалася.
– Той Мухомор такий страшний, – сказала мама. – Якби не ти, то й не знаю, як би я
виплуталася з цієї історії.
– Я так і подумала, – примружила очі Галинка, – ти ж у казку не часто мандруєш. От я і
вирішила, що ти сама не виплутаєшся.
– Дякую тобі, донечко! У наступну казку ми підемо вдвох.
– Неодмінно, – сказала Галинка.