– Хто ти? – пошепки спитав він. – Чи не чарівник часом?
– Ні, не чарівник. Я – брат твій наймолодший.
– Скажи, брате, а до чого тут полин? Він ніколи не ріс під нашою хатою.
– Полин, щоб ти знав, – це гіркота маминих сліз.
Наказав король ладнатися в дорогу. Навантажив вози всякими дарунками для матері та й
поїхав до свого дому. Хотів і меншого брата з собою взяти, та той відмовився:
– Мені ще рано. Я ще мушу знайти нашого середульшого брата і нагадати йому про дім і
нашу матір.
Сказав так та й пішов у світ. Довго чи коротко, далеко чи близько ходив він, та таки
знайшов і того брата. Прийшов до його господи, став біля воріт та просить води напитися.
Вийшла Ксеня, дружина братова, привітно так подорожнього запрошує:
– Зайдіть, – каже, – відпочинете, пополуднуєте, вмиєтеся з дороги – то й про втому
забудете – така сила у нашій воді.
Подякував хлопець привітній господині та й зайшов, а там і господар його вітає. Не
впізнав і він свого меншого брата. А той і каже:
– Гарно тут у вас: і квіти, і зілля всяке росте. Але ось таких квіток у вас немає.
Та й розстелив перед ним квітки з маминого квітника. Вдихнув запах середульший брат
– та й згадав і про дім, і про матір свою.
– Як же я міг забути? – тихо сказав він, і сльоза скотилася з очей. – Де ж там моя
матінка? Чи жива ще?
– Жива, – сказав наймолодший брат, – та вже всі очі за нами виплакала.
– Збирайся, Ксеню, і дітей збирай, – сказав до дружини. – До матері моєї поїдемо.
– Ой, а ти й ніколи не казав, що у тебе мати є.
Та й почали збиратися. З ними і молодший.
Щаслива мати столи накриває, гостей кличе: сини її з’їхалися. Та з дружинами, та з
дітьми, та багаті, та хороші. Тільки наймолодший ні дружини, ні багатства не має.
Кажуть йому брати:
– Що ж ти, наш молодший брате, ні дружини, ні багатства не надбав?
– Дружину надбати ще встигну, а багатство моє он на лугах, полях, у лісах та квітниках
посіяне.
Подивилися брати та й ще більше здивувалися:
– Та тут, окрім трав та зілля всякого, нічого й не росте.
– Ото і є моє багатство. А найцінніше з того багатства – то мамині квітки. Якби не вони,
то ви б про дім свій не згадали.
Довго вмовляли старші брати матір та брата свого наймолодшого, щоб вони до них жити
переїхали. Не погодилися. У себе в селі залишилися. Живуть, людей від напастей всяких
травами рятують. А недавно чутка пройшла, що женився й наймолодший, сироту бідну взяв.
Та така роботяща та гарна. Мати рада – не натішиться.
Ото й казці кінець. А Ви ще чого чекаєте? Чекайте, чекайте, до наступної казки чи
оповідки.

КАЗКИ З МОРЯ

Казки з моря
Дівчинка Улянка приїхала до бабусі на літні канікули в невеличке
приморське містечко, затишне і чепурне. То була радість для обох: для
Улянки і для бабусі. Улянка тут народилася і жила, аж доки не прийшла
пора їй іти до школи. На той час мама з татком переїхали у велике місто і забрали доньку з
собою. Те місто було далеко від моря, і Улянка сумувала за ним. Море приходило до неї у
сни. Їй снилися теплі морські хвилі, чайки, великі кораблі і рибальські човни, – і дівчинка
ніяк не могла прижитися у великому галасливому місті, де ніхто нікого не знав, усі кудись
спішили і так важко було перейти через дорогу. Та мусила звикати. Тут Улянка вчилася в
школі і з нетерпінням чекала літніх канікул, бо тоді її привозили до бабусі Олени і до моря.
Море зустрічало дівчинку радісним плюскотом, ніби і воно сумувало за нею. Улянка бігла до
нього, кидалася в обійми хвиль і плавала, плавала…
– Русалонько ти моя, – тішилася бабуся любою онучкою.
– А хто такі русалки?
І починалася казка.
Якось у надвечір’ї прийшли бабуся Олена з Улянкою до моря. Воно лащилося до берега,
а легкий вітерець ворушив його хвилі. Дівчинка стояла і пильно вдивлялася в далину.
– Бабусю, а чому, коли довго-довго дивитися в далечінь, то здається, що там десь пливе
маленький срібний човник?
– То Моріана…
– Хто?
– Моріана.
– А чому вона плаває там на тому човнику?
– О, це ціла історія… Хіба я тобі ще про неї не розповідала?
– Ні, бабусечко. Розкажіть.
– Розкажу, Улясю, розкажу. Це цікава історія.
– Бабусю, а звідки Ви знаєте стільки казок?
– З моря, Улясю, з моря.
– А як це?
– Мені їх морські хвилі нашіптують, морські вітри приносять.
– А чому я нічого не чую?
– Бо ти ще маленька.
– Навчіть і мене, бабусю, розуміти мову хвиль і морського вітру.
– Підростеш – то й навчишся.
– А як не навчуся?
– Навчишся. Адже побачила ти човник Моріани. Його також не кожен побачити може.
Ти у мене добра, лагідна і розумна. Таким казкові дива відкриваються.
– То розкажіть же мені, бабусенько, швидше якусь казку з моря, що Вам хвилі морські
нашептали чи вітер приніс.
Бабуся задумалася.
– Розкажу. Звичайно, розкажу. Тільки з чого почати? Хіба що…
– Про Моріану, бабусечко, про Моріану.
І поснувалася казка, тиха, спокійна, як море у безвітряному надвечір’ї.