– І невже нема на те рятунку?
– Авжеж, що є, та толку з того. Пішли люди до одної мудрої жінки, що має вже поза сто
років. То вона нараяла, аби хтось із чистим серцем спробував нову криницю викопати, то,
може, вода перестане гніватися та й знов відновиться. Та де там. Ледве що не кожен пробував
криницю копати. Та видно прокляття впало на село: ні крапелиночки!
– А можна мені спробувати?
– Та хто ж би тобі боронив! Спробуй. Люди тільки спасибі скажуть.
Зібрали жителів села, а хлопець каже:
–Чув я від своєї бабусі, що найкраще там криницю копати, де материнка росте. Отож я
вас прошу посіяти у своїх дворах чи на городах материнку. Де вона зійде, там я і спробую
криницю копати.
От посіяли люди материнку, поливали, приносячи воду із сусіднього села. Але ні в кого
не зійшла материнка, лише у найкращої і найдобрішої дівчини в селі – Ксені.
– Отут і буду копати, – сказав хлопець та й узявся за роботу. І копати довго не довелося,
як забило джерело. Набрав хлопець перший кухоль води та й подав дівчині, що стежила за
його роботою.
– Перший кухоль – господині, – сказав, поклонившись.
Дівчина зашарілася і відповіла:
– Спершу годилося б тобі спробувати. Ти воду дістав – тобі й належить перший кухоль.
Та й хто тебе знає, що ти за чоловік: може, чари які знаєш та й мене зчарувати хочеш.
– Що я за чоловік – маєш знати. Злий би не викопав тієї криниці. А зчарувати б я тебе
дуже хотів, бо дуже вже ти гарна, та чарів таких не знаю! – Та й опустив очі.
Дівчина напилася води – і ще кращою стала.
– Ой, яка добра вода, – сказала Ксеня, – я ще зроду такої не пила.
І раптом село ожило: задзвонили відра, засміялися і жваво заговорили люди. У всіх
криницях забили джерела і з’явилася вода, та чиста, та холодна, ніби й не зникала нікуди.
Свято у селі. Всі хлопцеві дякують, просять, аби залишився жити у їхньому селі. А дівчина
Ксеня й каже:
– Ти там про чари щось казав… якщо люба я тобі, парубче, то стану я для тебе вірною
дружиною.
Усім селом весілля справляли. Кращої пари і на світі не було. Зажив і середульший з
братів щасливо та весело з молодою дружиною, забувши про домівку і про матір свою не
згадавши.
А найменший з братів пішов собі шляхом широким, гадки не маючи, куди йому
податися, де того розуму шукати, про котрий мати говорила. От ішов він та й ішов, а назу-
стріч йому дідусь, старий-престарий, та й питає:
– А куди це ти, хлопче, йдеш?
– Та от… послала мене мати розуму набирати. А де того розуму шукати, сам не знаю. А
без того розуму казала мати й не повертатись, аж тоді вернутися, як порозумнішаю. А як я
буду знати, що порозумнішав?
– Не журися, хлопче, я тобі допоможу і підкажу, коли ти порозумнішаєш. Ходи лишень
зі мною.
Хлопець і пішов. Зайшли у темний ліс, а там у лісі хатинка дідова була, вся зіллям та
травами повтикана та обсаджена.
– Дивися, хлопче, все це зілля і всі ці трави – це здоров’я людське.
– Ого, скільки того здоров’я тут, дідусю. А там десь у світі хворі люди без здоров’я
пропадають.
– А ти, я бачу, добрий та розумний. От ти і повинен навчитися, кому якого здоров’я
бракує, та й допомагати людям.
– Та чи я осилю ту науку? Бо всі змалку мені казали, що я розумом щось не дуже вдався.
Я тільки знаю, що малих дітей рум’янком напувають, а коли ноги болять, то капусту або
лопух прикладати треба.
– От бачиш. Щось-таки ти вже знаєш. А я тебе багато чому навчу, як будеш старатися: як
ті трави збирати, як сушити, як заварювати, кому і від якої хвороби давати.
– Та чому б я мав не старатися? Жаль мені людей хворих, коли недуга їх в’ялить та
сушить.
– Ото й добре, що жаль. Це найголовніше. Тоді навчишся.
Минув час – і хлопця не впізнати: вилюднів, порозумнішав, у всьому діда слухається,
вчиться від нього. А що вже на травах знається – то й другого такого не шукай. Стали люди
називати його чарівником. Сердився.
– Який я, – каже, – чарівник? От дід – той справжній чарівник. А я що…
– Ні, хлопче, не кажи, – озвався дід. – Усе, що я знав, ти від мене перебрав. А вже й свого
вміння до тієї науки докладаєш. Дітей мені Бог не дав, то, якщо хочеш, за сина мені будеш.
Залишайся у мене. Дівчину тобі висватаємо та й живи. На тім ремеслі багатим не станеш, але
й без куска хліба не будеш. Полюбив я тебе, як рідного сина, за душу твою чисту, за серце
твоє добре. То як, парубче, залишаєшся?
– Дякую Вам за Вашу ласку та за Вашу науку. Але мушу я до матері своєї повертатися,
бо не знаю, як там вона. Може, якраз їй моє вміння згодиться, бо таки вже й стара. Та от не
знаю, чи порозумнішав я, чи розуму набрався. А то не годиться дурнем до матері
повертатися. Ви обіцяли мені про те сказати.
– Правду сказати, сину, ти й був розумний. Тебе розумом мати твоя наділила ще коли
народила тебе. А тепер ти знаєш, як свій розум на користь людям повернути. Благословляю
тебе на те, щоби творив добро для людей. Іди з Богом до своєї матері. Добре, що не забув за
неї, по світах вештаючись.
От пішов хлопець додому. По дорозі людям допомагає, від недуги рятує. Слава про нього
попереду летить. Так прийшов він до свого села. По дорозі у людей за матір свою питає.
– Стара, – кажуть, – стала, хвороби обсіли. А сини десь по світі віються, про матір
забули.
Прийшов хлопець додому. Зраділа мати, вже й про розум не питає.
– Як же добре, що ти повернувся. Я вже всі очі за вами виплакала. Думала, що й не
побачу. Знемічніла, хвороби обсіли. Кажуть, якийсь чарівник по селах ходить, усіх людей
лікує цілющими травами та зіллям. От якби до нього. Та як ти його знайдеш?
Засміявся хлопець.
– А його, мамо, і шукати не треба, бо цей чарівник – це я.
Здивувалася мати, але повірила синові, бо він зроду ніколи не брехав. А син кинувся
варити трави та щось примовляти над ними: що – дід навчив, а що – сам додумав – аби на
добро. Випила мати – та й одужала, вдруге, втретє випила – то аж помолодшала.
А до хлопця зусібіч люди йдуть зі своїми бідами. Він усім допомагає, розказує, яке зілля
у себе сіяти чи садити.
– Розумний, – кажуть одні.
– Добрий, – кажуть інші.
А мати й рада, що такий син у неї. Та час від часу зажуриться та й зітхне, а то й сльозу
змахне.
– Чого Ви, мамо, все журитеся та плачете? – питає син.
– Та журюся я за двох старших синів, що від них ні звісточки. А може, вже й на світі
нема.
Та й заплакала.
– Ну, що ж, коли Ви так за ними побиваєтеся, піду я їх шукати.
– Ой, не йди, сину, бо ще й ти пропадеш, і я буду сама віку свого доживати. Якщо живі
твої брати, а мої сини, то колись повернуться. Не може ж бути такого, щоб вони про дім свій
забули.
– Ні, мамо, піду вже я їх шукати. Насушіть лише мені всіх квіток, що у нас за хатою
ростуть.
– А нащо ж вони тобі?
– То вже я знаю, нащо.
Узяв хлібину, взяв засушені квітки та й пішов. Іде та й іде. І приходить у те королівство,
де королює його старший брат. Скрізь порядок і лад, люди хвалять його, розумом його
захоплюються. Прийшов до палацу, проситься, щоб пустили до короля: лікар, мовляв,
травами лікує. Зацікавився король, захотів подивитися, що це за лікар такий. І не впізнав він
свого брата. А той розклав перед ним мамині квітки, ще й полину до них поклав. Як вдихнув
король знайомий запах, та й згадав про дім і про матір свою. І сльоза скотилася по щоці
короля.