Кіт Мурко, або Приблуда
Жив та був собі хлопець на ім’я Трохим. Красивий та дужий, тільки
що дуже вбогий. Такий вже вбогий, що дивно було, як він і жив.
Єдиний його скарб – хатина престара, що від діда-прадіда йому дісталася.
Самотою жив собі. Роботящі руки мав той хлопець, та хіба серед такого убозтва щось
заробиш? Полатає, скажімо, чоботи вдові – а бачить, що вона і так безталанням своїм
журиться, то й нічого з неї не візьме.
Одного разу чує господар, аж у нього під дверима кіт нявкає. Відчинив двері, захотів
подивитися, що це за такий сміливий кіт, що до його бідної хатини надумав приблудитися.
Відчинив – а кіт і до хати, ніби тут і народився.
– Ти куди? – посміхнувся Трохим. – Чи ти, коте, при розумі, що хати собі кращої не
знайшов? Та в мене жодна миша не втримається: з голоду втече.
А кіт нічого. Скрутився собі калачиком біля печі та й заснув.
Тут тітка Горпина саме чоботи старі принесла.
– Полагодь, – каже, – Трохиме, а то зовсім розваляться. Тільки ти один можеш таке
дрантя полагодити.
Тітка Горпина – самотня та бідна, грошей з неї не візьмеш. Та є у тітки Горпини
корівчина. Молока з неї не дуже, та все-таки хвіст у дворі. От Трохим і зметикував:
– Добре, – каже, – полатаю я ваші чоботи. А ви зате принесіть кухоль молока. А то я собі
ось кота придбав, а нагодувати нічим.
Тітка Горпина засміялася:
– То для чого ж тобі кіт, коли годувати нічим?
– Та він сам до мене приблудився – то ж не вижену – гріх. Та воно, якщо подумати, то
вдвох і веселіше, хоч би й з котом. Якось уже будемо. Правда, приблудо?
Кіт, немов зрозумів, що йдеться про нього: встав і підійшов до господаря.
– Який мудрий кіт, – здивувалася тітка Горпина.
– Звісно, мудрий, якщо мою хату собі на домівку обрав.
От і стали вони жити, Трохим і кіт-приблуда. Щось Трохим ремеслом своїм заробить –
багатіти не багатіють, а їсти є що. Якщо й не дуже ситно, то не дуже голодно. А Трохиму і
справді з котом веселіше: говорить до нього, радиться з ним. А Приблуда – котик
нічогенький, хитрий собі, либонь, геть усе розуміє.
Одного ранку і каже Трохим до кота:
– Послухай-но, Приблудо, що я надумав: піду-но я до нашого пана – може, на роботу
найме. Як ти на це?
Кіт невдоволено махав хвостом.
– Та ти не сердься. Я й тебе з собою візьму. Удвох підемо. Думаю, на панській кухні і для
тебе ласий шматочок знайдеться.
Кіт повеселішав і потерся об ноги господаря.
Вийшли з хати та й до пана йдуть. Дорога не близька. Розмовляють собі. Звісно,
розмовляє Трохим, а кіт слухає.
– Я, брат, стільки у житті горя зазнав. Змалку сиротою залишився, по наймах тинявся.
Така, коте, доля. У людей вона іноді не краща, ніж у котів.
А кіт раптом і каже людським голосом:
– Нічого, вдвох не пропадем.
– Це ти сказав, Приблудо? Чи то я вже потрохи з розуму сходжу?
– Я сказав. А що ж тут дивного? Живучи серед людей, хіба важко людської мови
навчитися? То ви, люди, думаєте, що ми, коти, тільки мишей ловимо, – та й усе. А серед нас
справжні таланти є. Пригадати хоча б кота в чоботях.
– Та я розумію. Тільки дивно воно трохи.
– Розумієш, кажеш? А ім’я мені яке придумав? Приблуда! Це навіть дуже образливо.
– А як же ти хотів би називатися?
– Ну, хоча б… таке звичайне котяче ім’я – Мурко. Звучить, як музика.
– То нехай. Мені що? Правда, я вже до Приблуди якось більше звик. Та нічого, і до
Мурка звикну.
– Слухай, господарю, що буду казати. Ти мене нікому не продавай.
– Не продавай! Та хто тебе, сухореброго, купить?
Кіт ображено відійшов.
– Та ти не ображайся. Я жартую. Та де вже я тебе продам! Я вже звик до тебе. З тобою
воно якось веселіше.
– Так-от… – продовжує кіт, – продавати – не продавай, які б гроші тобі за мене не
давали. А от поміняти можеш. Ну, скажімо, на коня.
– Чи ти, коте, бува не здурів? Ну де ж таке видано, щоб хтось за кота та коня давав?
– Поживемо – то й побачимо, – сказав Приблуда, що відтепер мав ще й ім’я Мурко.
Прийшли до пана. А пан сердитий такий. Та до Трохима:
– Ну? Чого прийшов?
– Та … хотів би, паночку, до якоїсь роботи стати.
– А сім’я ж у тебе є?
– Та є, паночку.
– Жінка? Діти? Де живуть?
– Та ні, паночку … ось…
І показав на кота.
– Чи ти, хлопе, здурів, що кота за родину маєш?
– Е, це не простий кіт, а особливий.
– А чим же він такий особливий?
– Та він взимку мене зігріє, а влітку остудить, а в скруті розважить.
– А як же це?
– А так. Коли взимку холодно, мій Мурко ляже мені замість коміра на плечі, – та й так
гріє, що й шуби не треба. А влітку, коли дуже спекотно, мій Мурко хвостом вліво, вправо
махне – і наче вітер прохолодою повіє. А коли сумно мені чи скрута яка і спати, скажімо, не
можу, то мій кіт як замуркоче, як заведе свою пісню, незчуєшся, як і заснеш.
– Слухай, хлопче, продай мені свого кота.
– Е, ні, цей кіт не продається.
– Та я тобі за нього тридцять червінців дам.
– Ні, не продам.
– Даю п’ятдесят. Ти тільки подумай: п’ятдесят червінців!
– Хоч і сто – не продається кіт.
– А знаєш що, – пан увійшов в азарт, – я дам тобі за нього коня. Добрий кінь. Погодься.
– Ну…
Трохим для годиться трохи повагався.
– Шкода мені кота, але на коня – згода, міняю.
От поміняв Трохим кота на коня та й думає:
– Що мені з тим конем робити? У мене його і поставити ніде, і годувати нічим. Продам я
краще його циганам.
А неподалік саме цигани табором стояли, хлопець до них. Добре, що встиг, бо табір саме
знявся і в дорогу мав вирушати. Продав Трохим коня циганам. Добрий жеребець був, то й
ціна йому славна. Цигани вже на конях знаються. Взяв Трохим грошей чималенько, їжі всякої
накупив, сидить Трохим, тараню жує. Аж чує, – хтось у вікно стукає. Коли дивиться – а то
пан. Кличе його Трохим до хати, таранею пригощає. Пан у хату ввійшов, але від тарані
відмовився. Сів й каже: