– Справа дуже пильна: дівчатко могло замерзнути.
– Та я розумію. Ну, давай дівчинку.
І юнак передав Орисю чаклунці з Синіх гір, а та швидко закутала її у велику хутряну
накидку, і їхні сани піднялися в повітря.
– До побачення! – гукнула Орися.
– Приходь на майдан, – радісно прокричав у відповідь хлопець.
Через коротку мить Орися була вже в якомусь дивовижному палаці. Вона такий вже десь
бачила, але не могла згадати, де саме. “У якійсь казці. Але от в якій?”
Та Орисі не дали згадати, а поставили перед нею… чай з малиною.
І чаклунка лагідно сказала:
– Пий, дівчинко, це чудовий напій.
– А на ялинку?
– Встигнемо й на ялинку. Ти пий.
І Орисі стало тепло і гарно.
– Але я хотіла попросити для себе нові черевички, а для тітоньки – нові рукавиці.
І зашарілася. Чи то від гарячого чаю, чи від своєї сміливості.
– То добре, Орисю, що ти за тітоньку свою не забула.
А довкола вже метушилися русалки, принцеси, снігуроньки. Вони складали у велику
валізу одяг: новий, гарний, для Орисі і для її тітоньки. Одна сукня дівчинці особливо
сподобалася. Вона була ну зовсім, як у Попелюшки. І черевички до неї.
– Ой, – не витримала дівчинка, – а можна…
– Ні, Орисю, валізу ми відвеземо додому. Це ти одягнеш потім, у теплі. А зараз…
І Орися побачила одяг із справжнього пуху – легенький і теплий. А ще… чобітки,
новенькі, блискучі, з хутром у середині.
– Це мені?
– Тобі, тобі. Одягайся швидше. Ми мусимо встигнути на свято, на зустріч Нового року.
Вишиваний кожушок і хутряна шапочка довершили Орисине вбрання.
– А ці рукавички ти сама своїй тітонці подаруєш і неодмінно скажеш: “З Новим роком!”.
Це були чудові хутряні рукавички, прикрашені вишиттям і блискітками. Незважаючи на
те, що дівчинка була зовсім ошелешена, вона все ж не забула сказати:
– Я Вам щиро дякую і за себе, і за тітоньку.

Коли годинник на ратуші пробив дванадцяту годину і всі стали вітати одне одного з
Новим роком, над площею пролетіли повітряні сани і опустилися біля самісінької ялинки. А з
тих саней зійшла чаклунка Синіх гір і Орися.
– З Новим роком, – сказали вони і приєдналися до загального свята.
Добра чаклунка почала роздавати дітям і дорослим новорічні подарунки. Орися підбігла
до тітоньки Уляни, що дивилася на все це диво і думала: “Як жаль, що немає тут моєї Орисі.
От би пораділа дівчинка”. І зітхнула. Аж тут до неї підбігло прегарне дівчатко та й
защебетало Орисиним голосочком:
– Ой, тітонько, тільки не сваріть мене. З Новим роком! А ось Вам подарунок.
Тітонька Уляна довго дивилася на ту прегарну дівчинку, на її пишне вбрання і не могла
повірити, що це її Орися. За ними спостерігав Новий рік і посміхався, бо яка ж це приємність
робити людям добро.
– Тепер Ви, тітонько, вірите у казку? Ну, що казки – це правда?
– Вірю, моя дитино. Давай будемо вірити з тобою тільки у добрі казки.

Цариця зими
Узимку ночі довгі, а дні зовсім короткі. Не встигло сонечко вгору підби-
тися, як йому вже час заходити. Особливо рано темніє на селі. А ще,
коли згадати ті далекі часи, як по селах і електрики не було. Не вірите? Як це
електрики могло не бути? А запитайте у Ваших бабусь, то вони й розкажуть, як сиділи колись
при гасовій лампі: і шили, і вишивали, і пряли, й уроки вчили… Ото саме про ті часи й мова.
У Марусиній хаті споночіло. А гасова лампа посвітила трохи, а потім блимнула та й
погасла.
– О, гасу забула налити, – забідкалася мама.
– Нічого, – заспокоїв батько, – раніше спати ляжемо. Добре, що по господарству
впоралися. А шити-прясти ще й завтра встигнеш. Спочинь трохи. Всього не пошиєш і не
спрядеш. Ти у мене і так господиня нівроку.
– Та воно так. Але якось чудно так зарання спати лягати. Не свято ж.
– Нічого. Спочинемо трохи.
Рано й полягали. Маруся спала у невеличкій найтеплішій світличці. Їй тут було добре і
затишно. Тут їй завжди снилися добрі і цікаві сни. Та чомусь сьогодні сон до неї довго не
приходив. Батьки, натомлені щоденною роботою, швиденько поснули, а дівчинка ще довго
перекидалася з боку на бік і чомусь ніяк не могла заснути. За вікном хурделило. У вікна
жбурляло снігом. Пустувала метелиця – так любив казати Марусин татко. Але сьогодні та
метелиця щось уже занадто розпустувалася: грюкала чимось, завивала в комині – дівчинці аж
страшно було. Хоча… чого їй боятися? У хаті тепло, двері зачинені, тато і мама за стіною
сплять. Маруся вже зібралася задрімати, як раптом… А може це їй здалося?.. Прислухалася…
ні, не здалося. Хтось явно стукав у сінешні двері. Спершу Маруся хотіла розбудити татка чи
матусю, але…
– Я не така вже й маленька, – сказала собі дівчинка. Маруся добре пам’ятала, що двері
самій нікому не можна відчиняти. А вона й не відчинятиме. Вона тільки… накинула
пальтечко, хустку, вскочила у трохи великуваті валянці.
– Хто там? –запитала. За дверима почувся невиразний жіночий голос:
– Угу-гу-у! Відчини!
– Я зараз. Я розбуджу маму чи тата.
– Ні-ні! Що ти! – голос трохи пом’якшав і став виразніший.
Було схоже, що за дверима – стара жінка.
– А-а, це, певно, бабуся Ликера. Певно, їй щось треба. Може, ліків яких… Зараз, зараз
відчиню…
Маруся ледве відсунула міцний важкий засув… А далі двері вже самі вирвалися з її рук і
відчинилися настіж. Повіяло холодом і сипнуло снігом. Дівчинка хотіла вскочити в хату та
гукнути тата або маму, але не встигла. З голосним реготом підхопила метелиця Марусю,
загорнула геть усю в холодну снігову ковдру та й помчала кудись у безвість. Дівчинка
пробувала кричати, але снігу набилося повний рот і вона закашлялася. Спробувала заплакати
– сльози тут-таки перетворювалися на крижинки. А метелиця реготала, вила, танцювала,
крутилася, аж у Марусі паморочилася голова.
Раптом усе стихло, і дівчинка відчула, що вона стоїть на землі, вкритій глибоким снігом.
Маруся довго виборсувалася з-під снігової ковдри, протирала заліплені снігом очі. Довкола
було тихо. Ніхто не вив і не реготав.
“А де ж метелиця?” – подумала дівчинка. Вона страшенно замерзла, не відчувала ні рук,
ні ніг. Як колись вчив її тато, Маруся почала тупотіти ногами і розтирати лице та руки снігом.
І раптом почула зовсім поруч голос:
– О, я бачу, ти тямуща. Таких мені і треба.
Дівчинка озиралася довкола, та нікого не бачила. Але хтось же тут є! Це, мабуть, та
метелиця, що вкрала її. І Маруся сказала:
– Як Вам не соромно! Я Вам відчинила, а Ви…
– Ха-ха-ха! А хіба ж ти не знаєш, що двері нікому не можна відчиняти?
– Та знаю, – зітхнула дівчинка і далі не знала, що сказати.
Та все ж зважилася:
– Тітонько, відпустіть мене додому. Ну, будь ласка!
– Яка я тобі тітонька? Я – Цариця зими.
– Хіба ж цариці такі бувають?
– Які це “такі”?
– Злі та недобрі. Хіба цариці викрадають маленьких дівчаток? Ні, Ви не цариця, Ви,
мабуть, Баба-Яга.
– Ах, ти, дівчисько! Замовкни! А то оберну тебе на звичайнісіньку бурульку. Тоді
знатимеш.
Дівчинка замовкла, хоча розуміла, що й так вона незабаром замерзне, бо ні мама, ні тато
її тут не знайдуть.
Сходило сонце. Маруся побачила, що довкола неї – густий ліс. Деревам було важко
тримати снігові шапки – і вони аж стогнали, поскрипуючи. Білочка дивилася на дівчинку
своїми намистинками-очима.
– Що? Роздивилась? – знову старечий скрипучий голос.
– Де Ви? Я Вас не бачу.
Дівчинка роззиралася довкола, але нікого не бачила.
– Покажіться мені. Я хочу Вас побачити.
– Дивись праворуч.
Маруся глянула і побачила сніговий вихор.
– А… для чого я Вам? – несміливо запитала дівчинка.
– Ти будеш мені служити. Будеш людей у ліс заманювати, з дороги їх збивати. Йде,
скажімо, перехожий і чує, як дівчинка плаче. Хто ж з людей відмовиться допомогти дитині?
Люди добрі. А я їх тим часом і заведу в хащі, і заморожу.
– Я ніколи такого не робитиму.
– А це ми ще побачимо. Все робитимеш, голубонько, як добре змерзнеш. А це вже я
постараюся.
І дихнула на дівчинку холодним морозяним вітром, що в Марусі аж подих перехопило.
Тут білочка з очима-намистинками не витримала:
– І не соромно збиткуватися над бідною дитиною?
Маруся здивувалася. Вона чула, що звірі і птахи розмовляють, але знала, що це буває
тільки в казках. А може, вона вже замерзає і це їй видається? І дівчинка вщипнула себе за ніс.
Ні, вона не замерзає. Розтерте снігом личко пашіло. Дівчинка з цікавістю подивилася на
білочку.