Шлях до покаяння

14.
Пан Петро ображається і знову починає плакати.
– Нема мені з ким словом перемовитися. Ти вже те знаєш, а Леська не знає, а їй то треба
знати.
– Та, Петре, Леська те вже чула. І нащо воно їй ? Лягай вже спати.
І він лягає, а перед тим вередує, не хоче пити ліки. Леся сердиться, починає на нього
сваритися. Нарешті він таки ковтає якісь ліки і засинає. Тепер його треба легенько
накрити, бо в квартирі холодно – ще не палять. Тепер нарешті може заснути й Леся.
Сон у неї чуткий, як у зайченяти: може батько прокинутися. Може встати, ходити по
кімнаті, відкрити воду. Тоді Леся встає, пробує якось його знову покласти спати,
міряє тиск. Мусить пильнувати, аби йому раптом не стало зле. Кепсько, що нема свого
телефону. Колись ніби він і не був дуже потрібний, а тепер дуже здався б. Та що
зробиш ? Як ти його проведеш ? Де коштів візьмеш ? ..
– Ой, треба лягати, бо завтра на роботу не встану.
Леся позіхає, сама п”є якісь ліки і лягає. Перед тим, як заснути, ще промайнула думка:
„Добре було б тата в лікарню покласти, та він на таке нізащо не погодиться”.
І ще пригадує Леся, як колись, у критичний період загострення його хвороб, вона
таки поклала тата в лікарню. Скільки ж то було сліз і нарікань. А ще пригадує, як тато
казав:
– Їсти мені багато не принось. Принеси зо два кружальці ковбаси. Ну, хіба ще зо два для
кота Васьки. Дуже файний і мудрий кіт. І принеси щось для голуб”єток.
З тими „голуб”єтками” – то ціла історія. Пан Петро їх підгодовує. Вся його
ніжність і любов перенеслася на них. Леся і пані Стефа вже втомилися йому щось
казати – то даремна справа. Він їх годує, з ними розмовляє, і йому здається, що вони
його розуміють.
– Їчте, їчте, мої голуб”єтка. Тіцько маю господарки. А колись мав-єм коні, худобу, поле.
Аби знали, що я не завжди був таким шарпаком. Їчте, їчте. Я для вас ще маю. А вони ми
ціни піднімают. А хто ж їм їсти даст ? Ой, не даст вам ніхто нічо, як мене не буде.
Їчте, зак я є. О, а ти куди ?
Пан Петро береться за прута, що лежить тут-таки. – Ти чо мою голубку відганяєш ? Ти
вже сі наїв – то лети собі. Най вона си наїст. Їч, їч, ничо сі не бій.
– Та, Петре, ти простудишся коло того вікна, – урезонює його дружина.
– Нич ми сі не стає. Бачиш во, шалик на шию намотаний ?
– Та намотаний. Ти хоч би його розправив, а то, як мотузок, скрутив та й намотав на
шию. Що він тобі поможе, той твій шалик ?
– Чо сі мене вчепила ? Дохтір ! Нема Леськи, то вона мене лічити хоче. Я й так пімру.
Ти ліпши сі диви, яка та голубка файна. Шапочка в неї. Бачиш ? А крила, крила які !
То з расових, я знаю. А голуба нема. Хтось го зів, аби він чемериці сі наїв.
І знову до голубів:
– Їчте, їчте. Бо, як я пімру, нихто вам ничо не даст. Їчте, зак я є.
– Ти б на вікно глянув. Від твоїх голуб”яток воно таке брудне, що, якби свиня йшла і
побачила, то сказала б: „Добрий день !”
– Чо сі мене вчепила ? Вікно ! Вікно сі помиє. Ничо. А голуб”єтка … Ну, вже сі наїли ?
То летіт собі. Але прилітайте. І не летіт до того комсомольця, бо він вас зіст.

І пригадалося Лесі … Якось вибігла вона з роботи в обідню перерву. Мабуть-таки
яблук собі купити. А може й так чого. Пам”ятає, що йшла по місту, сонце світило якось
святочно, хоч знала, що це був звичайний буднішній день. Люди посміхалися і здавалося,
ніби зла не було ніякого на всьому білому світі. Вона йшла, ні про що не думаючи,
забувши і про роботу, і про свої щоденні клопоти. Бо, якщо подумати, то все на світі –
марнота, все-все, окрім сонця і синього неба, окрім отих двох хмаринок,
що пливуть у високості. Потім Леся похопилася, що пора вже йти, але ніяк не могла

15.
себе заставити повернутися знову у те холодне приміщення, до тих пісних облич, до
тієї порожньої роботи. Згадалося – десь вона про те читала – як німці заставляли
полонених попусту котити коток, роблячи непотрібну роботу. Це людей найтяжче
гнітило. От і вона … Однак треба було вже йти, бо їй за те платили гроші. Вона тих
грошей не любила, але гроші були потрібні, що купити татові ліки та ще всяку всячину.
Тільки переступила поріг, а до неї Галина, розпашіла, очі горять.
– Де ти вештаєшся ?
– Та от … вийшла яблук купити. А день, Галю, як золото. Аж повертатися не хотілося.
А що, Владик питав ?
– Ні, Владик не питав. Але …
Тут Галина нахилилася до самого Лесиного вуха.
– Тут тобі якийсь фацет дзвонив.
– Фацет ? Який фацет ? Не розігруй мене, будь ласка.
– Я не розігрую. Їй-Богу, що якийсь фацет ! А який … ну, це тобі видніше. Прикидається
тут:
„Ах, на пенсію хочу !”
А сама …
Галина була майже щаслива. Лице просвітлене, наче це їй щойно подзвонив хтось
дорогий і бажаний.
І Леся подумала:
„Ні, Галка таки щира. І посмішка у неї справжня, а не штучна, наче приклеєна”.
– А може це хтось з управління культури ?
– Ні, Лесю, ні. Це якийсь фацет.
– І що він казав ? – спитала, бо ж таки цікаво було.
– Що казав ! Та нічого не казав. Що він мені міг казати ? Спитав за тобою і казав, що
передзвонить.
І він подзвонив. Голос такий до болю знайомий. Вона б його на краю землі через
сто років впізнала б. Та боялася вірити. А може це …
– Слухаю, – голос професійної секретарки з багатолітнім стажем – офіційний, з металевим
полиском – це в неї, мабуть, від друкарської машинки. На другому кінці дроту помовчали,
а потім … його голос.
– Доброго дня, Лесю. Це Юрко. Пам”ятаєш ?
Вона мовчала. Їй забракло дихання. Хапала ротом повітря, наче риба, викинута на сушу.
– Алло ! Алло! – ніби порятунку просили на другому кінці дроту.
– Я слухаю, – ледве вичавила з себе. Металевий полиск з її голосу кудись зник.
– Я хотів би тебе побачити. Ти доки сьогодні працюєш ?
– Я … не знаю.
Розгублена якась і не певна. Наче аж перелякана.
– Як не знаєш ?
– Ну … доки не зроблю всю роботу.
На другому кінці дроту розгублене мовчання.
– Алло ! Алло !
Тепер вже Леся просила порятунку. Від самої себе, від своєї безпорадності і
закомплексованості. Бо вона не знала, що мала робити, чи хотіла вона тієї зустрічі. Тобто
ні, знала. Вона хотіла, але боялася тієї зустрічі. Але чому боялася ? Того не знала.
Нарешті Юрко заговорив.
– Послухай, Лесю, давай десь зустрінемося, кудись підемо. Розумієш, у мене обмаль
часу, я завтра вже їду.
– Завтра ? А куди ти їдеш ? .. Завтра …
– Як куди ? Туди, звідки приїхав. В Дніпропетровськ. Хіба ти не знаєш, що я тепер там
живу ?
Її, мабуть, треба було потрясти, у повному розумінні того слова, щоб вивести з стану

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

two + 8 =