Шлях до покаяння

Добре, що небагато вже мені зосталося. Але на кого ж я Михайлика лишу ?
І знову тихо молилася, аби Бог дав їй прожити ще хоч трохи.
– Не для себе, Господи, прошу, а для нього, для Михайлика. Він же ж сирота …

Після Пречистої Олена з Ігорем розписалися, і Олена вибралася в Балатівку. Настя
знала, що донька до неї в гості не поспішить, хіба, крий Боже, їй буде зле у тому заміжжі.
І сина навідувати не буде – це Настя також знала. На прощання донька сказала:
– Чекайте мене, мамо, на Різдво. З вечерею.
– Будемо чекати, – відповіла Настя і зиркнула на Михайлика. Олену від того мовчазного
маминого натяку пересмикнуло, і вона пішла, міцно хряснувши дверима. Настя не могла
так розлучитися з донькою. В ній наче щось обірвалося. Настя вийшла за донькою і
гукнуда навздогін:
– Олено !
Та спинилася.
– Ну ? Що ще ? – не надто привітно кинула через плече.
– Як буде нагода, заїдеш за подушками. Там ще будуть.
– Добре. Заїду.
Та й пішла. Настя повернулася до хати, де на неї чекав Михайлик. Чи розумів хлопчик, що
від нього пішла його байдужа мати ? Назавжди пішла …

Тепер Настя жила з трьома хлопцями: два своїх і Михайло … теж її.
Коли Настя одержала поштою гроші, то спершу не могла збагнути, від кого вони.
– Може, Олена ? – подумала Настя, але тут-таки відкинула ту фантастичну думку. Потім
сяйнуло:
– Від Тараса ! Аліменти !
Вона відчула, як кров відхлинула від обличчя.
– Це ж треба ! На чужу дитину плати
Потім Настя сіла до столу. Давно вже не тримала ручки в руках. Як то в неї вийде ? Та
вже, як вийде. Але мусить написати сама. Таке не надиктуєш.
Довго писала. Описала все, як є. І про Олену, і про Михайлика. Дякувала, вибачалася
за свою безпутну доньку. І нарешті написала, що відмовляється від аліментів і відсилає
йому його гроші.
„То наша біда, і ми з нею мусимо впоратися самі. А якщо мого листа буде замало, щоб з
тебе зняли цей тягар, то ти сам склади бумагу, яку там треба, вишли мені, а я вже її пере-
пишу. Бо я вже, сину, стара, та й не дуже грамотна, і не вмію таких паперів складати. Я й
так не знаю, як ти мої каракулі розбереш.
Зоставайся здоровий ! Не тримай на мене зла. Кланяйся своїй матері.
Твоя колишня теща,
а тепер – просто
Анастасія Федощук”.

Після батькової смерті Сергій дуже змінився. Всі те помітили, навіть вчителі. Він пере-
став бешкетувати і цього літа ні разу не лазив по чужих садках.
„Подорослішав мій Сергій, порозумнішав. Дай то Боже”, – думала мати і хрестилася.
Льонька і Сергій любили малого – хоч те добре. Хлопці постійно щось йому прино-
сили, розмовляли з ним, брали на руки. Боже, як та маленька дитина все розуміла і відчу-
вала. Коли Олена його принесла, воно було якесь наче похмуре. Таке манісіньке, а мало,
вже, здається, свою печаль … А тепер сміялося, до кожного тягнуло рученята. А коли при-
ходила Ліда – його хресна з гостинцями, то їх двох робилася повна хата. Вони цвірінько-

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

1 × two =