Шлях до покаяння

6.
гарно. Через роки гріє душу … І навіщо вона тоді послухалася матері ? Навіщо ? А що їй
було робити ? Мати рогом стала:
– Ні, – та й все. – Навіщо тобі цей заміж ? За чоловіком дивитися треба. Подай, принеси,
прибери, винеси, звари, випери. Тобі те треба ?
Леся не сказала їй тоді:
– А може й треба. Адже ти, дорога моя мамо, вийшла заміж і народила мене.
Ні, Леся тоді їй нічого не сказала. Слово матері – це був для неї закон. А тепер … А хіба
тепер по-іншому ? Те, чого мати не дозволяє, і зараз … і злість брала її на саму себе. Ну
чому вона така ? Чому не може захистити себе у звичайних життєвих ситуаціях.
Слухняна, покірна, як рабиня. Іноді раптом щось найде на неї, тоді вона пробує пручатися,
бунтуватися, але то лише спроба, маленька, нікчемна спроба, а далі знову все йде так, як
постановила мати. Та що вже тепер ? .. Пручайся чи не пручайся, а молодість минула і
зрілість потихеньку минає. Її товаришки вже мають дорослих дітей, а вона … сама на
цілий світ.
Сідає нарешті до машинки, холодної, ненависної. А до чого тут машинка ? Якщо
подумати, то вона дає їй кусок хліба. І пригадалося, як батько казав колись:
– Давай я куплю тобі алігантську машинку.
Тоді відмовилася. Думала, що це тільки тимчасово, поки … поки що ? А хто його знає …
Тоді мріялося про освіту, про якусь престижну професію. А тепер що ? Ні професії, ні
машинки. І справді, може й дивно, але вона й досі не має власної друкарської машинки.
А скільки вже років вона друкує. Скільки ж то вона передрукувала всякого … І розумного,
і дурного. Все більше дурного … А скільки дармової роботи переробила … Кому що треба,
всі до її шефа. А той і скаже:
– Надрукувати !
Леся й друкує. Дурнісінько ! .. Ні навіть шоколадки найдешевшої, не те, щоб якісь гроші.
Не завжди й „дякую” почуєш. А це ж її труд, котрий не має нічого спільного з її роботою.
А чому друкувала ? Бо начальник сказав. То хто ж вона тоді ? Чому така незрозуміла
покірність ? Чи страх ? Чи звичка коритися начальству ? То що тоді ? .. Ет, дурне в голову
лізе. І чому стільки сумних думок на неї сьогодні раптом нахлинуло ? Було ж в її житті і
щось гарне. Було … Та сьогодні за вікном осінь. І тополя безлиста сміється з Лесі, як
беззуба стара баба, що давно вже втратила свою принаду і від того сердиться на всенький
світ.
– Ой, треба вже щось робити, – сказала сама собі, – бо як Владик загляне, то він мені
випише.
Пересмикнула плечима: чи то від холоду, чи то від згадки про чорні очі Владислава
Паньковича, котрі ніколи нічого не виражали, його чорні, бездонні очі, від котрих чомусь
робилося моторошно. І як в такого могла закохатися його дружина ? Леся в такого
нізащо не закохалася б.
Заговорила машинка. Такий знайомий вже здавна її металевий голос. Ні, що не
кажіть, але в тій тріскотняві машинки є щось заспокійливе. Треба вчитуватися в текст,
щоб не наплексти кошиків, треба … Отак мине ще один день Лесиного життя, потім
тиждень, місяць, рік … І коли ж ? .. Нарешті ? ..
– Ніколи, – прошепотіла Леся і посварилася пальцем на ту безлисту тополю – стару
чаклунку, прислужницю осені.
– Ти знову ? Знову навіюєш на мене якісь химерні, розпачливі думки ? І коли вже тебе
зрубають ? Або сама колись впадеш … від віку. І я колись … впаду … від віку … Чи від
проблем … Нічого по собі не лишивши. Тільки кіпи передрукованих аркушів, нікому
не потрібних чужих думок. А свої думки ? .. А кому вони цікаві ? Навіть собі нінащо.
Це тому, що вони сумні, осінні. Ні дітей, ні думок, лише кіпи друкованих аркушів …
І тополя чаклункою стоїть біля вікна. Злою чаклункою. Ніби стежить за Лесею. Вночі
Леся, певно, її злякалася б. А чому вночі ? Вона й зараз її боїться. Леся стенула плечима.
„Що зі мною сьогодні ? Як у дитинстві”.

7.
А машинка тріскоче, швидко, беззупинно, Лесині пальці спритно бігають по клавішах,
а слова проходять через Лесин мозок, не лишаючи в ньому сліду. Порожні слова, речен-
ня, сторінки, сухі, позбавлені всякого змісту. Тріскоче машинка.
Знову забігає Галина.
– Щось ти сьогодні дуже запрацювалася.
– А хіба ж ти не бачиш, скільки роботи ?
– А я б і не друкувала. Завтра надрукуєш. Що, горить ?
– Сказав же.
– То й що ? Нехай собі каже. Давай чай пити. Обід же.
– Зараз. Тільки ось додрукую.
– Та кидай вже. Знаєш, я чомусь сьогодні увесь час про тебе думала.
– Як добре, що хоч хтось про мене думає.
– Знаєш, Лесю, ти якась не така, як усі.
– То й що ? Іншою вже не стану.
– А ти стань. Скинь з себе ті окови. Розкуйся, розкомплексуйся. Іди в перукарню, зроби
собі модну зачіску, вдягнися по-сучасному.
– Навіщо ?
– Ну … як навіщо ? Щоб бути гарною сучасною жінкою.
– Навіщо ?
– Ні, Лесько, ти просто нестерпна. „Навіщо ? Навіщо ?” Щоб не хотіти на пенсію.
– Ні, мені вже не поможе.
Зітхнула.
– Ти просто собі не уявляєш, як я живу. Прийду додому, а там – хворий тато. Треба йому
тиск поміряти, спробувати напоїти його ліками. А він не хоче їх пити, впирається,
зовсім, як мала дитина. А потім встає серед ночі, починає по кухні ходити, щось там собі
робити. Я буджуся і теж встаю – іду дивитися, що він там робить, бо може і кран відкрити
і так лишити. Йому що ? Він собі потім вдень засне, а я на роботу не можу встати. А ти
кажеш про зачіску. Куди я в ній піду ?
– Ні, так жити не можна. Я б так не витримала. Треба жити і для себе.
– Треба. А як ?
– А ти ніколи не пробувала сказати своїй матері, що це її вина, що ти самотня ?
– Пробувала. То й що ? Ображається.
– А я б кожного дня дорікала б їй, кричала б кожного дня: „Ти, ти винна в тому, що
я сама !” Неправда, її совість таки заїла б. Ти думаєш, вона того не розуміє ?
– Ні, не розуміє. Моя мама ніколи не визнає, що вона неправа. Вона ніколи не
сумнівається у своїй правоті. Вона права завжди. Ти просто не знаєш мою маму.
Та й що це тепер може змінити ?
– То поїхала б кудись.
– Куди ?
– Не знаю. Може, в Італію чи ще кудись. Он люди ж їдуть. Не можна ж так жити в
найкращі свої роки.
– А на кого я батьків лишу ? Тата хворого … на кого ? Я й на день не можу вирватися,
щоб на село поїхати. В Італію, кажеш ? Треба було їхати тоді, коли батьки молодші були.
А тепер … що вже ? ..
– Мені не подобається твій песимізм. „Що вже тепер !” Наче тобі вже сто і один рік.
– Так і є, Галко. Так і є. Я хочу на пенсію. Тільки пенсії мені ніхто не дає. І не дасть. Бо
ніхто не розуміє, що пенсію треба давати не по роках, а за станом душі.
– Тоді б у нас, дорога моя, дуже багато пенсіонерів розвелося б. А хто на вас, ледачих,
працювати буде ?
– Нехай хто хоче.
– Е, люба моя, так не буває. Задаром в цьому світі нема нічого. Працюй і не розкисай.
До пенсії тобі ще далеко. Та й чого тобі розкисати ? В твої роки ! Трохи осучаснитися

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

nineteen − two =