Шлях до покаяння

минає швидше. От канікули. Чекаєш їх, чекаєш, а вони тільки мигнули – і вже їх нема –
закінчилися. Чекай тепер других. І знову вже пора збиратися в дорогу, хочеш того чи не
хочеш. І нічого тут не поробиш. Але тепер у Михайла не було того остраху перед інтерна-
том, з яким він вперше переступив його поріг. Михайло відчував, що навіть вже скучив за
декотрими своїми товаришами, особливо за Вольдемаром.
Їхав з важкими торбами, в котрих було повно всякої смакоти.
– Для твоїх, – казала Ліда. – Аякже ! Щоб знали, що ти здому приїхав. Не будеш же їсти
сам, під ковдрою.
А Сергій, збираючи Михайла, сказав:
– Я знаю, що інтернат – сувора школа для тебе. Але кожен рано чи пізно її проходить:
хтось – в армії, хтось – на роботі, а тобі ось випало …
Малюнок свій Михайлик залишив вдома. Не хотів з ним розлучатися, але дорожив тим
малюнком і боявся за його долю. А раптом ще комусь в голову стукне поглумитися над
тим малюнком і заодно над Михайлом. Діти в інтернаті, як правило, травмовані, а тому
неперебачувані. А ще раз, знав Михайло, свого малюнка він не відновить – не зможе.
Віз з собою безліч всяких дрібних інструментів, різних шайб та ще всякої всячини.
А Вольдемару у подарунок віз фотоапарат – упросив Сергія купити. Це була мрія Вольде-
мара, нездійсненна мрія, бо у нього з рідні була лише немічна тітка, що ледве животіла у
своєму селі. Ні, це не було запобігання перед сильнішим. Це була радість від того, що
посміхнеться його товариш.

Спливали роки. Ріс Михайло. Ріс і вчився. Вчився легко, без особливої напруги.
Чомусь буває так, що того, кому симпатизують вчителі, не люблять учні. І навпаки,
учнівських авторитетів ніяк не хочуть визнати вчителі. Михайла ж любили всі. Малеча
бігла до нього з усіма своїми проблемами, а він … скидався на свого Сергія і здавався
дужим, спокійним, впевненим. Виглядало так, що Михайло може все на світі. Він
ніколи не вдавався до кулаків, але всі знали, що він може, і його слова слухалися.
Займався спортом, малюванням, столярував, щось там конструював. Чим він тільки
не займався ! Додому їздив, коли випадала така нагода. Сергій женився. Мав уже й сина
Михайлика. Однак вже дорослий Михайло не почувався вдома чужим чи небажаним.
Наближалася розлука з інтернатом, що став для Михайла рідним. Йому робилося
сумно, коли думав про те, що вже ось-ось незабаром поїде звідси і знову опиниться між
чужими людьми і буде вирішувати нові життєві проблеми. Всі чомусь думали, і не безпід-
ставно, що Михайло буде йти по лінії художника, але хлопець чітко знав, що малювання,
різьблення, випалювання і таке інше – це так, для душі. Це дуже важливо, він не зможе
зректися того високого і чистого, але те мистецтво не стане його фахом. Хлопцеві здава-
лося, що, коли мистецтво стає фахом, воно перестає бути мистецтвом. Це вже робота.
А робота – так думав Михайло – це не свято, як казали йому про те вчителі. Робота – це
будні, що б там хто не казав. Важкі чи легкі, але будні. За роботу платять гроші. А мисте-
цтво – це свято.
Михайло мріяв про політехнічний інститут у Львові, але як воно буде – того ніхто
не знав. Світ дивився на Михайла своїми прагматичним очима, світ чекав на нього, щоб
занурити його в свої одвічні проблеми. Чи був Михайло готовий до того ? Мабуть, що не
дуже. Хлопець дивився на світ очима художника, він бачив його прекрасним, не хотів по-
мічати потворності, зажерливості, жорстокості. Але хлопець чітко знав, що не дасть світо-
ві себе проковтнути. Це він знав напевно. Бо він не сам: у нього є Сергій, є тьотя Ліда, а
ще десь є його мама. Він не бачив її, але знав, що вона десь є – і це головне. Скільки раз,
вже стаючи дорослим, прокидаючись серед ночі, шептав Михайло свою дитячу мрію чи
молитву: „Озвіться до мене, мамо !” І мама озивалася до нього. Піснею, словом чи Божим
благословенням. І тоді хлопець прокидався оновлений, повний сил і енергії, і вже якось
наче самі по собі вирішувалися його життєві проблеми. А роки тим часом пливли собі…

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

nine + 16 =