Шлях до покаяння

18.
животу. Чи то жовчний міхур, чи підшлункова, чи ще що … Хто ж може знати, що там
у нього ? Леся ж не лікар, хоча могла б … Треба лікаря.
– Тату, я викличу „швидку”. Треба щось робити.
Але тато, як завжди, не погоджувався.
– Я не хочу. Не треба мені тих дохторів. Мені досить тебе.
А сам крутиться, плаче, бо йому болить. А Леся не знає, чим йому зарадити. Їй жаль
його, до сліз жаль.
Вирішили з мамою, що таки треба викликати „швидку”. Леся побігла до сусідів,
щоб зателефонувати. Ще раз подумала: як зле, що у них вдома нема телефону.
„Швидка” не забарилася. Але лікар також мало що міг сказати.
– Збирайтеся. Поїдемо в лікарню. Там вас обстежать. Тоді вже і ви, і лікарі будуть знати,
що у вас болить.
Тут вже батько розплакався не на жарт, зовсім, як мала дитина. Він голосив, нарікав на
Лесю, обзивав її, винив її у всіх своїх бідах.
– То вона, ота собака ! Вона хоче мене строяти. Вона і вам, певні, дала з десять рублів,
аби ви мені щось зробили.
„Боже, що подумають ті лікарі” – журилася Леся. Їй було так образливо.
– За що ? За що ? – безмовно повторювала Леся, а в самої в очах стояли сльози. Вона теж
ладна була заводити і голосити, як її старий тато, від розпачу, від свого безсилля і образи.
Їй пекло в грудях, їй було дуже зле. Певно, якби той лікар її послухав, то теж сказав би їй
лягати в лікарню. Але лікар її не слухав. А навіщо ? Вона і так не лягла б ні в яку лікарню.
Вона була потрібна тут, вдома. Леся даремно журилася, що подумають лікарі. Бо лікарі,
звичайно, нічого собі не подумали. Вони співчутливо дивилися на Лесю і поставили її
батькові найстрашніший діагноз – старість. Від того ліку не було.

А незабаром злягла і мама. У неї боліли ноги. Здавна вже лікувалася, а от тепер
злягла. З паличкою якось ще переходила по хаті у своїй потребі і знову лягала.
„Боже мій, – журилася Леся, – тепер у мене в хаті цілий лазарет. І як я їх буду лишати ?”
А на роботу їй однак треба було ходити. Бо за що вони житимуть ? За що вона своїм
батькам купуватиме ліки ? А ті ліки такі дорогі. Свої пенсії батьки кудись ховають чи що,
а їй жодної копійки ніхто не дає.
– Ти на двох роботах, – каже мама. А хіба ж вона знає, як від тих робіт болять Лесині руки,
плечі і очі ? Не знає мама, бо Леся їй про те не каже. А що помогло б, якби сказала ?
А тут і батько вряди-годи обізветься:
– А що тобі гроші ? Хіба тебе діти обсіли ?
І сотається біль у самому серці. Не обсіли діти, але не її у тім вина. А може все-таки її
вина ? А може не треба було так категорично слухатися батьків ? Може не треба було
так панічно боятися своєї матері та й жити, як другі ? .. Та що про те говорити ? Однак
вже пізно.
А коли вже лягла в свою холодну постіль, тихо прошепотіла:
– Юрку, Юрку, якби ти знав, як мені важко. Скрізь я одна. Ні сестри, ні брата. Сама …
Тепер ще й мама злягла. І як я маю їх лишати ? Батько вже нічого не пам”ятає, а мама
вже нічого не може. Юрку, Юрку ! ..
І заснула тривожним сном, щоб зіскочити в одну мить, бо тато може прокинутися
серед ночі і плакати, бо йому холодно, або раптом серед ночі йому чого-небудь
забагнеться. Старість невиліковна.
Спить Леся. А за вікном ще ходить осінь. Вона сіє дощем, холодна, непривітна і
страшна, тяжка і нестерпна. Без присмаку …
Прокинулася вранці і спершу не могла збагнути, що сталося. Ще сонна, Леся
відчула: щось змінилося. Що ? .. Глянула у вікно і все зрозуміла: зима, сніг випав.
Вона не любила зиму. Любила весну і літо. Але зараз Леся раділа зимі, бо так вже їй

19.
набридла та осінь, осінь без будь-якого присмаку. Нехай вже краще зима. Все ж якась
зміна.
– А на роботу однак треба йти. Тільки ще татові тиск треба поміряти. Та ще треба обох
нагодувати і якось умовити тата, аби випив ліки. Та ще в магазин треба побігти, бо,
либонь, хліба нема. Знову спізнюся на роботу і шеф буде мені вичитувати нотації і
дивитися на мене своїми чорними бездонними очима, в котрих ніколи не світиться
радість. Добре, що сніг випав, – ще встигає подумати Леся і вже одягається, і вже спішить,
і вже не встигає щось толком з”їсти, бо треба бігти, бігти і нічого в тому житті не
встигнути.

Мені конче хотілося придумати для тієї розповіді гарний кінець. Але я його так і
не придумала. Бо що придумаєш, коли життя – не казка ? Бо що придумаєш, коли
персонаж тієї оповіді не вигаданий ? Життя триває, а в житті – як у житті: все без прикрас.
За зимою прийде весна, а там – літо, а потім знову настане осінь і буде вона знову без
присмаку. А коли в Лесиному житті відбудуться якісь благодатні зміни, то я порадію і
вам про них неодмінно розкажу в своїй наступній книжці.

КОЛИ ЗАЦВІТУТЬ ЧОРНОБРИВЦІ

Цвинтарі на селах, певно, не надто відрізняють один від другого. Могили, хрести,
пам”ятники, багатші і зовсім простенькі – це вже як хто може вшанувати пам”ять про
померлих. І це зовсім не означає, що найкращий і найбагатший пам”ятник – найбільша
любов і шана. Ні, це не завжди так. Але пам”ятники – це справа живих.
Одні могилки чистенькі, доглянуті, на них дбайливо висаджені квіти. А другі
геть чисто позаростали бур”янами, позапліталися всяким бадиляччям. Це теж справа
живих. А може й нема вже на світі тих, хто мав би доглянути ті занедбані могилки. А
чужим байдуже …
А ще на сільських цвинтарях багато дерев. Може часом хтось щось і посадить, та
здебільшого само звідкись насівається, а потім вже буяє на тій землі, в яку заховано
людське життя.
Ви спитаєте: чому я завелася про цвинтарі та могили ? Це така сумна і невдячна
тема. Так, це правда. Ми про таке говорити не любимо. Але ж всі, хто тут лежить, колись
були живі: ходили, говорили, любили, плакали і сміялися. У тому й вся суть.
На сільському цвинтарі, про котрий власне йдеться, у віддаленому куточку, є одна
скромна маленька могилка, завжди охайна, доглянута, з свіжо пофарбованим хрестом.
Нічого на тому хресті не написано, ніхто й не задумується ніколи, хто тут лежить. Старші
може й знають, а може й забули з роками, а молодим і зовсім байдуже. Кого цікавлять
чужі безіменні могили ? Та от що дивно: кожного року хтось дбайливо висіває на могилі
чорнобривці. Коли приходить час, вони цвітуть рясно та хороше, аж очам втіха на них
дивитися, дарма що цвітуть на могилі. Люди легко до всього звикають. Звикли і до
чорнобривців. А коли вже звикли, то й перестали дивуватися. Так з року в рік …

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

1 × four =