Шлях до покаяння

– Та кажи вже, не мотай душу. Що там у тебе ?
– Я, Сергію, хочу побачити матір.
Сергієві аж слів забракло.
– Матір ? Олену ?..
– Ну, це ти знаєш, що вона зветься Олена. Я, брате, навіть і того не знав. А тепер поду-
мав собі, що таки треба.
– Це не наша вина, Михайле, що так сталося.
– Знаю. Вже не маленький. Вдячний і тобі, і бабі Насті, і тьоті Ліді.
– Що про те говорити !
– Але я все-таки хочу її побачити, свою матір.
– Добре. Але я не знаю …
Сергій був знічений і розгублений. Він не знав, як до того поставиться Олена. Чи вона
захоче. Тут важко було щось передбачити.
– Ти, Михайле, мий руки, а я зараз скажу жінці, щоб обід лагодила. А я тим часом
подзвоню Ліді. Знаєш, у неї це краще вийде. І Сергій пішов.
Ліда якийсь час мовчала на другому кінці дроту. Очевидно, це для неї також була
несподіванка.
– Ну … добре, – по довгій паузі нарешті заговорила Ліда. – Я спробую. Але що з того
вийде – не знаю. Сам розумієш: сестричка у нас не зовсім нормальна, від усіх нас
відродилася, навіжена якась.
– Та це зрозуміло. Вона досі і не згадала за нього. Хоч би спитала коли, як він там.
Було чути, як плакала Ліда. Потім крізь сльози сказала:
– А він, бач, не забув. Захотів її побачити. Я спробую, Сергію, я постараюся. Або задушу
її власними руками, хоч вона і моя сестра.
– Ні, так не треба. Ти, Лідо, спокійно з нею. Постарайся її якось переконати. А може вона
й сама захоче, хто знає. А як не захоче, то … нічого не зробиш.
– Я вже їду. Все. Їду. Тримай за мене кулаки. Аби мені тільки вдалося.
І Ліда поклала трубку. Тепер треба було чекати. І вони з Михайлом чекали. Розмова
точилася мляво. Відчувалося, що і Сергій, і Михайло, – обидва думають про одне і те ж:
чи приїде …
– А це далеко ? – спитав Михайло.
– Та є трохи. Але машиною … скільки там …
– У Ліди вже є машина ?
– Є, „Волга”, недавно купили. У Ліди і права є. Знаєш, вона краще їздить, ніж її Грицько.
Сонце вже хилилося до вечора, а ні Ліди, ні Олени не було. Михайло дуже хвилював-
ся, і вже не міг з тим критися. Сергія теж чомусь трясло, як в лихоманці.
– Їдуть, – раптом аж кинувся Михайло. – Їдуть.
– Та це тобі здалося.
Сергій щось нічого не чув, як не дослухався. Але Михайло вже ходив по хаті. Він зблід,
і очі йому горіли, а серце ледве не вискакувало з грудей. Тепер і Сергій почув, що до них
їде машина. Ага, стала, стукнули дверцята. Ні Сергій, ні Михайло не кинулися до вікна:
мабуть, боялися побачити саму лише Ліду. Клямцнули сінешні двері. Йдуть. Михайло був,
як напнута тятива. На нього страшно було дивитися.
„Ніколи не думав, що у Михайла стільки емоцій. Зовні він завжди видавався таким спокій-
ним” – подумав Сергій. Більше він нічого не встиг подумати, бо відчинилися двері – і на
порозі стали Ліда з Оленою.
– Добрий день, – привіталися: Ліда голосно, а Олена, ледве ворушачи губами.
– Доброго здоров”я ! Заходьте, заходьте, – запрошував гостей Сергій на правах господаря.
А Михайло … він прикипів очима до Олени і, здавалося, ніяка сила не могла б відірвати
від неї його погляду. Якби навіть почалася війна, землетрус, якби земля розверзлася у Ми-
хайла під ногами, то й і тоді він дивився б на цю жінку, що була його матір”ю. Це ж про
неї він думав у найтяжчі свої хвилини, до неї слав мольби свої, аби прийшла вона. І вона
нарешті прийшла.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

3 × one =