Шлях до покаяння

Олена зло блищала очима, хижа, по-звірячому люта.
– А тобі що ? Твоє яке діло ? Маєш своє – та й гляди, квокчи над ним.
Жінки миттю посхоплювалися зі своїх ліжок.
– Що сталося ?
– Що таке ?
– Дитину хотіла задушити.
– От сучище !
– А ми ще тут її жаліли !
Михайликова рятівниця ладна була кинутися на Олену з кулаками.
– А я дивлюсь – а вона його притискає, притискає до подушки.
– Під суд її !
– В тюрму, гадюку !
Олена трохи злякалася. Але тут-таки й заспокоїлася. Хто докаже ?
– Бреше вона, – гукнула. А в очах світилася хижість. – Я просто задрімала. Воно само …
– Ні, дівчата, треба сказати лікарці. Це жах !
Незабаром до палати вбігла дитяча лікарка. Їй вже все розказали. Її перейняв жах.
Навіть уявити страшно, що могло трапитися. Пропала б дитина. І тоді … тоді її затягали б
по різних інстанціях. Але тепер, коли все добре скінчилося, лікарка не хотіла скандалу.
Тільки як вгамувати розлючених жінок ?
– Я Вас прошу. Самі знаєте: почнуться всякі комісії. Ще кілька днів – і ми її випишемо. А
там собі, як хоче.
– Нічого собі – як хоче ! – обурювалися жінки, а особливо Михайликова рятівниця. – Тоді
вона і справді його …
– Тихо, жінки, не треба так, – вгамовувала породіль лікарка. – Може ж таки совість у неї
прокинеться.
– Ага, у такої прокинеться !
– А ще … я Вас дуже прошу, тримайте язики за зубами. Чули ? Щоб ні-ні ! Чи є тут хтось з
її села ?
– Нема.
– Ото й добре, що нема. Глядіть же, щоб не дійшло до її чоловіка. Пам”ятайте, тим ми
дитині не допоможемо.
– Заберіть її з нашої палати, бо у нас молоко пропаде.
– Вона відьма !
– Звісно, що відьма.
– Заспокойтеся, жінки. Зараз я її переведу в іншу палату. Дитину годувати їй більше не
дамо. Захоче – нехай зціджується. Тільки, благою Вас, нікому ні слова.
Жінки пообіцяли мовчати, хоча в те важко було повірити. Подія була надто незвичайна.
Якби то одна чи дві жінки, а то ж десять …
Олену перевели в іншу палату. Ніхто з жінок і не глянув у її бік. Недовго й тримали її
у пологовому будинку. Все було в порядку і з нею, і з дитиною – то швиденько й
виписали.
Зателефонувала Тарасові заздалегідь. Дорога хоч і недалека, кілометрів сім чи вісім, а
все-таки треба йти до когось за машиною. А може … ні, він приїде за нею, адже
провідував.
І Олена чекала. В голові було якось порожньо і каламутно.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

five + twelve =