Шлях до покаяння

Час від часу Михайло приїжджав у Калинівку. І люди казали (а вони якось завжди все
знали):
– Вчиться. В політехнічному. У Львові.
– Дивіться-но ! От розумна дитина ! Хоч і без мами ріс …
– Таки й розумний ! А що ? Таки вибився в люди. Сам вибився. Бо як воно – талант,
то не пропаде. Бог такого не допустить.
– Певно, що так. Часом і батько, і мати, і гроші, а воно без пуття.
– І Сергій з Лідою помагають. Що там казати !
– То й добре, що помагають. Бог їм за те заплатить. Бог все бачить. А та …
– Олена ? Як вона так може жити на світі ?
– Може. Бачите, що може.
– Так вона має діти чи ні ?
– Має, має. Двоє. Хлопчика і дівчинку. Я знаю, бо моя похресниця там по сусідству заму-
жем. Довго в них з чоловіком дітей не було – Олена не хотіла. Але Ігор взявся за неї на
повному серйозі. Сказав, що покине. „Як ти слаба, – каже, – то лічися, а як здорова, то роди
дітей. Бо покину”.
– Так і сказав ?
– Так і сказав.
– Певно, що так. Бо що то за життя без дітей ?
– І що ? Родила ?
– Родила. Але однак … Каже моя похресниця, що дітьми більше Ігор займався, ніж вона.
– Та вже добре, що хоч родила, що не треба було з якогось дєтдому брати. Знаєте, як
тепер …
– То вже б диво було. З дєтдому ! А своя дитина по інтернатах поневіряється.
І жінки зітхали та й далі продовжували безконечні розмови, теми для яких ніколи не ви-
черпувалися. З тих розмов біля криниці чи на колодках ми і довідуємося іноді, що з ким
стається, як кому ведеться, як у кого в родині чи на роботі. От, приміром, по якімсь часі
можна було почути знову розмову між жінками.
– Щось давно вже Михайла не видно.
– Якого Михайла ?
– Та Настиного, Федощукового.
– О, та він, либонь, в армії.
– Так, так, в армії: а ви хіба не знали ? Там Сергій з Лідою такі проводи робили, як весілля.
Сергій на присягу їздив. Либонь, восени вже має прийти.
– Файний хлопець.
– Таки, як лялька.
– Та й є в кого. Олену також чорти не взяли – теж файна.
– А я її не любила. Яка там вона файна ! Як гляне тими зеленими очима – то аж мороз поза
плечі.
– Е, кумо, зате хлопцям ті очі світ заступали.
– То вона на них інакше дивилася. А як ви думали ? О, жінка багато чого може, особливо її
очі, навіть якщо вони й зелені.

Минав час. Старілися жінки біля криниці. Криницю час від часу чистили, цямриння
підправляли. А люди що ? Старіються потихенку – таке життя. Діти ростуть, молоді
женяться, а старі, ті, що ще не повмирали, сходяться і далі до криниці та й стоять у
розмові, аж доки котрась не скаже:
– Хоч би хтось лавки які тут поробив, щоб можна було трохи посидіти, а то ноги болять
стояти.
– Е, Варко, нам якби тут лавки, то ми б тут цілими днями сиділи.
– Хто сидів би, а хто й ні. Добре вам сидіти: у вас невістка все обійде, всьому їсти дасть.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

4 × 5 =