Шлях до покаяння

Жило колись на землі сиротя одне – дівчинка Яринка. Без батька, без матері, у
маленькій скособоченій хатинці. І як воно жило ? Бог його знає. В голоді та холоді.
Одного разу прийшов до дівчинки господар один і сказав:
– Ходи, Яринко, до нас. У нас є корова, молоко тепле питимеш і бавитимеш нашого
Олесика.
Пішла Яринка до чужої хати, та якось там не прижилася. Старші діти били її,
штовхали, щипали та за кіски смикали. А дівчатко тихе та покірне було, ніколи й не
поскаржилося. Поплаче нищечком та й тільки. Слабеньке було. Та й звідки тій силі
взятися ? А малий Олесик, нівроку, тяженький та опецькуватий хлопчик був – Яринці
й не підняти. Старалася дівчинка, носила дитину, та якось ненароком упустила з рук
верткого годованчика. Олесь впав та й заплакав. А старші діти швиденько побігли
батькові розказати: так, мовляв, і так. Набив господар Яринку та й прогнав. І знову
прийшла дівчинка до своєї хатки та й далі бідує самісінька.
Аж якось до неї зайшов сусідський хлопчик Миколка. Просто так собі зайшов,
подивитися. Зіщулилося дівчатко від страху: а раптом битиме ? А захистити її нікому.
– Ти чого ? – спитав Миколка.
– Нічого.
– Ти наче мене боїшся ?
– А ти не битимеш ?
– Тебе ? За що ?
– Не знаю. Просто так.
– Смішна. Не бійся, не битиму. Ти тут сама живеш ?
– Сама. А що ?
– І тобі не страшно самій ?
– Ні, не страшно. Хіба тоді, коли сильний вітер. Тоді мені здається, що він перекине

2.
мою хату. І де я тоді житиму ?
Пішов Миколка. А другого дня він приніс дівчинці маленьке кошеня. Сіреньке,
пухнасте, лагідне.
– На, – сказав Миколка. – Це я для тебе приніс. Щоб тобі не було так страшно.
– Ой ! .. Це назовсім ?
– Назовсім. Воно тепер твоє. І ти вже житимеш не сама.
Дівчинка зраділа. Їй ніколи в житті ніхто нічого не дарував. А тут – кошеня, гарненьке
таке. А потім раптом в її оченятах заблисли сльози.
– Але ж йому треба молока. А я не маю. Що воно їстиме ?
– Так. Я про те й не подумав. Але це нічого. Я тобі щодня буду приносити молоко. Молоко
і хліб, для котика і для тебе.
– Щодня ? – засумнівалася дівчинка.
– Аж доки котик не виросте, – пообіцяв хлопчик. – А потім котик для себе миші ловитиме.
– У мене, мабуть, і мишей нема, бо їм же також щось їсти треба, а в мене нічого.
– Тепер у тебе щодня буде хліб і молоко, – запевнив Миколка.
– Щодня … Таке сказав … Так ніяка мама не дозволить, – засумувала дівчинка.
– Дозволить. Моя мама дуже добра. Ти ще її не знаєш.
А кошеня вже спало у Яринки на колінах. Дівчинка гладила його, а воно тихо муркотіло.
А Миколці чомусь так гарно було дивитися на Яринчине бліде усміхнене личко.
– Знаєш, – сказала дівчинка, – коли знову прийде весна, я у себе під хатою посію
чорнобривці. А коли вони зацвітуть, я нарву букет і поставлю в своїй хаті на столі. Правда
буде гарно ?
– Так, це буде дуже гарно, – якось не по-хлоп”ячому серйозно сказав Миколка.
– А коли ти захочеш, я й тобі нарву букет і ти занесеш його своїй добрій мамі. Тільки от …
Де мені взяти насіння ?
– До весни ми щось придумаємо, – запевнив дівчинку Миколка.
– Коли зацвітуть чорнобривці, – замріяно казала дівчинка, – вони будуть … схожі на тебе.
І діти обоє засміялися. Збудилося кошеня і занявкало.
– Бачиш, бачиш, воно хоче їсти, – сказала Яринка.
– Я зараз, – кинувся Миколка і вибіг з хати. А незабаром він приніс горнятко з молоком.
– На ось, тут вистачить і котику, і тобі. А я увечері ще принесу.
Миколчина мати і справді була напрочуд доброю жінкою. Вона щодня посилала
сина до Яринки з хлібом та молоком, а часом ще з якоюсь стравою. А іноді Яринка
приходила і до них, худенька та бліда, у подертій сукенчині, а коли було прохолодно,
у великій не по зросту кофтині. Миколчина мати зітхала, а часом витирала непрохану
сльозу. Вже так хотіла обігріти чуже безталання, що й не сказати. Але наставав вечір і
дівчинка йшла до своєї незатишної оселі, прихопивши щось їсти для свого котика.
– Мамо, – казав Миколка, – а може, нехай би Яринка у нас жила ?
– Моя дитино, ми люди бідні. Я вже з сил вибиваюся, аби хоч тебе одягнути і прогодувати.
Як же я можу брати чужу дитину ?
– Мамо, та скільки там вона їсть ! Ще менше за котика. Візьмімо, мамо, Яринку до себе.
Нехай живе у нас. Знаєш, як їй самій страшно ? Правда, я їй котика заніс. Та що той
котик ?
– Ні, сину. Яринка виросте, їй треба буде дівоцький одяг купувати. А де я грошей візьму ?
Воно б ще нічого, якби не зима. А в цьому році вона видалася люта, з снігом та морозами.
Кашляла Яринка в своїй нетопленій хаті, тяжко кашляла. А потім і зовсім занедужала.
Змилосердилася Миколчина мати. Пішла сама до Яринки, замотала її у свій кожух та й
принесла додому. І котика Миколка приніс. Тепер вже жили всі разом. Та, вочевидь, було
запізно. Ніщо Яринці не допомагало: ні молоко з медом, ні ліки, що мама звідкись
принесла. А коли на часинку затихав кашель, Яринка казала:
– Миколко, ти знаєш, коли я одужаю ?
– Не знаю, – сумно казав хлопчик, – але я дуже хочу, щоб ти одужала.

3.
– Я одужаю тоді, коли зацвітуть чорнобривці. Вони дуже гарні і схожі на тебе.
Але дівчинка так і не одужала. Напровесні вона померла. Плакав Миколка,
плакала Миколчина мама, а котик пішов з хати і вже більше не повернувся.
З того часу на маленькій могилці на сільському цвинтарі кожного року зацвітають
чорнобривці. І Миколка вже виріс у парубка, а потім і женився і в нього народилися діти,
та про маленьку могилку на сільському цвинтарі він ніколи не забував. І кожного року
на ній зацвітали чорнобривці. Це була добра пам”ять, що цінніша від найкоштовніших
пам”ятників.
Якось дружина спитала:
– Скажи, Миколо, та Яринка – сестра твоя ?
– Очевидно, так …
– А в тебе ж написано, що ти – один у матері.
– Не все можна написати. Не все …
І Микола йшов на цвинтар, бо там, вочевидь, треба було виполоти бур”ян на
чорнобривцях. А виполовши, довго стояв, чи про щось думав, чи молився подумки.
А потім сказав:
– Я до тебе прийду, Яринко. Коли зацвітуть чорнобривці.

ДВА ЗЕЛЕНИХ ЯБЛУКА

– А вгадайте, мамо, що я приніс.
Хлопчик аж пританцьовував на місці, підтримуючи куці полотняні штаненята, що
не трималися чомусь на його худорлявому тільці і пласкому животі, хоч і підтримувала
їх шлейка через плече. Онися Котиниха підняла голову від маленьких дерев”яних
нецьок, в яких місила тісто, і глянула на свого одинчика-мізинчика.
– А що ж ти приніс ?
– А ось, гляньте !
І хлопчик переможно показав матері п”ятеро маленьких пташиних яєчок. Вони виблиску-
вали на хлоп”ячій долонці, наче лаковані, але здавалися живими і навіть теплими.
– Ой, лишенько ! – зойкнула Котиниха. – Де ти їх взяв ?
Романко похнюпився, наче зрозумів, що вчинив щось не те.
– В гнізді. Це гороблячі.
– То й що ? Навіщо ж ти їх брав ? Хіба ж можна таке робити ?
Хлопчик почервонів.
– А я думав … Самі ж казали, що їсти нічого. То я …
– Казала. То й що, що казала ? Он бачиш, світ не без добрих людей. Тітка Настя муки
принесла – галушки будуть. А ти пташку скривдив. Вона така маленька і беззахисна.
Хіба можна ?
– Хлопці брали воронячі, а я не захотів. Ворона така гидка. А горобець, як курча. Що
тут такого ? Можна й посмажити.
– Ану, дай гляну, – протягнула руку жінка і стала роздивлятися Романів здобуток проти
сонця.
– Так і є. Вони заляжені. Горобчиха, видно, вже на них сиділа. Там вже є пташенята. А
тепер їх не буде.
– То, може, давайте я їх назад в гніздо віднесу. Я знаю, де я їх брав.
Мати зітхнула.
– Пташка вже їх не прийме, бо до них доторкнулася рука людини. Та й вони, мабуть,
вже позавмирали. Їм потрібне мамине тепло.
– То що тепер ?
– Викинь їх. Або дай котові.
Хлопчик заплакав.
– Не плач, сину.
Молодиця пригорнула до себе своє хлоп”ятко. Одною рукою пригорнула, бо друга була
в тісці.
– Ну, цить, не плач. Скоро жита заполовіють. І не зоглядишся, як визріють. А там і хліб
новий буде. Потерпи ще трошки.
– Ага, трошки. Доки ще те жито визріє, доки ще його змолотять, до млина завезуть … Ой,
довго ще чекати.
– Ну, біжи ще трішки побався та скоренько й приходь. Галушки їстимеш.
– А я, мамо, взимку тих пташок годувати буду.
– Добре, добре, синку. Годуватимеш.
І тихенько додала:
– Як буде чим.
І зітхнула.
Романко побіг надвір. А Котиниха знову схилилася над своїми нецьками і сльоза
скотилася по її щоці. Вона змахнула її рукою.
– Ой, безталання моє, – зітхнула. – Аби ж то тільки моє, а то ж і його … Якби ж батько
був, – тихо сказала. – Нема … пропав безвісти мій Іван … А як людина може пропасти
безвісти ? Це ж не голка, а таки ж людина. А от … пропав. Війна …
Знадвору почувся дитячий лемент і жіночі прокльони.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

ten + 12 =