Шлях до покаяння

саме день народження у Зойки.
– Ти приходь, Олено, – кликала, – у нас весело буде. Батьків моїх нема. Товариство цікаве
збереться.
– Та я не знаю, – завагалася дівчина. Бо ж треба було з чимось іти. А з чим вона піде ?
– За подарунок не хвилюйся, – зрозуміла Зойка Оленчині вагання. – Нічого не треба. У
нашому товаристві не прийнято. Тільки приходь з хлопцем, бо тобі нудно буде.
– Та я … Та в мене нікого нема, – знітилася Олена.
– Оце так ! Я й не думала. Я думала, що у тебе тих хлопців навалом. Ти така гарна, така
видна і – нема … Ну, добре, я для тебе когось придумаю. О, Зенка ! Хлопець – закачаєш-
ся !
– А може … я йому не сподобаюсь ? – зашарілася Олена.
– Вона не сподобається ! Ні, ви чули ? Вона не сподобається ! Та ти хоч знаєш, яка ти гар-
на ? Ти в дзеркало хоч іноді дивишся ? Та якби мені хоч половину твоєї вроди ! Ну, хоча б
твої зелені очі … всі хлопці були б мої. Словом, приходь.
І Олена прийшла. Тут, окрім Зойки, вона нікого не знала, Зойка представила її товари-
ству:
– Телятниця Олена, з Калинівки. Моя подруга.
Дівчата пхикнули. Хлопці вдавано посерйознішали. Хтось спитав:
– Телятниця … це що, псевдо ?
Олена спаленіла, блиснула зеленими очима.
– Ні, не псевдо, – сказала різко. – Професія у мене така, – телят доглядати. Ви знаєте, що
таке телята ? Чи ви лише знаєте смажену телятину, на смак ?
І рвучко повернулася, щоб іти геть з того добірного товариства. Їй дорогу перепинив
Зенко:
– Ти, чуєш, на них не ображайся. Вони на загал народ хороший. Це так, іноді на них нахо-
дить.
– То нехай лікуються. Ні, я піду. Це товариство не для мене. Чи, може, я не для того това-
риства.
– І ти залишиш мене самого ? Заставиш нудьгувати ? Зіпсуєш мені вечір ?
Це був ставний, випещений хлопець, що на всіх дивився якось зверхньо, немов дивувався,
як це він дійшов до того, що потрапив у таке нікчемне товариство ?
Олена присіла, але ще довго дивилася на всіх вороже і зацьковано. Сердилася і на Зойку,
і на себе. Ну чого вона сюди прийшла ? Ну навіщо ? Зенко не міг зрозуміти, чи та дівчина
така неотесана селючка, чи їй просто не до смаку їхнє товариство, що так немилосердно
підняло її на сміх. Придивлявся.
„ А ляля так, нічого, гарнюня. А очі ! Очі які ! Ні, добре, що Зойка мене покликала. Ця
мені сьогодні підійде”.
І він з подвоєною енергією став підливати Олені спершу горілки, потім шампанського,
а потім лікеру і коньяку (до кави). Він наполягав, щоб вона таки випила. І Олена пила.
Спершу на зло всім тим … а потім і взагалі перестала на них зважати, наче їх і не було,
наче вони були тільки удвох з тим симпатичним хлопцем. Як його ? А-а, Зенко. І Олена
вже вільно сміялася, жартувала і легко світила очима до Зенка. Потім всі танцювали. І
Олена з Зенком також. А потім він повів її в якусь кімнатчину, де стояло залізне ліжко і
кілька стільців. Зенко зачинив двері.
– Отут ми з тобою і відпочинемо, дівчинко моя.
І вмостив Олену на ліжко. Вона не пручалася. У неї все пливло, як у тумані. Десь з туману
випливало Зенокове обличчя, що нахилялося та й нахилялося до неї.
– Зараз, моя королево, все буде тіп-топ.
І він став скидати з Олени оляг, цілуючи її що далі, то з більшою пристрастю. Олені було
гарно. Їй так гарно ще ніколи не було. А серце тануло, тануло і котилося кудись, і падало
аж на саме дно. На якусь хвилину в голові у неї прояснилося і вона глянула на Зенка без-
тямним, але цілком притомним поглядом, потім тріпнулася, запручалася. Але Зенко вже
не міг чи й не хотів себе опанувати. Він був у якомусь дикому шалі. Поцілунками і силою

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

eighteen + 1 =