Шлях до покаяння

ОЗВІТЬСЯ ДО МЕНЕ, МАМО

Село Калинівка розкинулося на зеленому пагорбі та й грілося собі на осонні, випле-
куючи дівчат і хлопців, святкуючи весілля за весіллям. Вже здавна повелося, що в Кали-
нівці майже всі сім”ї багатодітні, працьовиті та дружні. Взяти хоча б Федощуків.
У Насті Федощучки не мало, не багато, а шестеро дітей: чотири дівки і два хлопці.
Добре вони з Гарасимом постаралися, а тепер подумати треба, як чотири дівки заміж
віддати, коли бідність така безпросвітна. Хлопці що ? Вони собі раду дадуть, якось
влаштуються. Гарні, роботящі – знайдуть собі пару. З дівками гірше: кожну відвінувати
треба. А чим ? Та Гарасим не дуже тим гризеться, а все більше Настя. Воно звісно: мати.
А матерям, як на Гарасима, все більше дурне до голови лізе. Донька ще в пеленках, а мати
вже про весілля думає. А Гарасим знає: все якось влаштується. От, приміром, Христя,
найстарша. Чого нею гризтися ? За сина доброго господаря виходить. Щоправда, на чуже
село. То й що ? І там люди живуть. А мати охає, бідкається. А чого ? Вже з пеленок давно
вилізла, нехай сама собі раду дає.
А Теклю – дарма що гарна, як квітка, Гарасим заставив теж за доброго господаря
вийти. Не хотіла. Ще б пак ! А як би мала хотіти, коли він страшніший від чорта, не при
хаті згадуючи. Доля поглумилася з Андрія: він був потворний. Присадкуватий, опецькува-
тий, мав величезну подовгасту голову. Можна було подумати, що на його голову зверху
приліпили ще одну, а внизу, з-під тих двох голів виглядало маленьке, як кулачок, майже
дитяче личко. Такого побачиш вночі, три дні хреститися будеш. Зате був багатий. Один
син у матері, хата під бляхою, садок і пасіка. Думка була така, що може котра дівчина,
якщо не на нього, то хоч на багатство злакомиться та й піде за нього заміж. Гарасим
розумів, що красу на тарілці не краяти. А от його Текля того не розуміла. А що робити ?
Треба йти заміж. Не хоче дівка ? Звісно, що не хоче. Та, як кажуть, не хотіла коза на
ярмарок йти, а її взяли на мотузок та й повели. Отак і дівку. Відлупив її Гарасим, що
тиждень з синцями ходила, – відразу й погодилася, бо знала: буде комизитися – битиме.
Аякже ! Гарасим – батько, його мусить слухатися. Як сказав, так і має бути. То правда,
що, коли в церкві молоді брали шлюб, то півсела плакало, як на похороні. Та й сам
Гарасим, чого критися, сльозу пустив. Бо ж таки гарна в нього дочка. Мати зімліла, водою
відливали. А чого ? Сваталися до Теклі й другі хлопці: гарні, роботящі. Та Правда, що …
Гарасим до весілля, під час весілля і після весілля був, наче кам”яний.
Ну хіба що в церкві трохи розчулився. Але доньчиних слів, сказаних йому вже після
весілля, наодинці, коли Текля прийшла за чимось до матері, Гарасим довіку не забуде.
Вразили вони його, як грім. Тяжко заплакавши, дочка сказала:
– Втопили Ви мене, тато, навіки втопили. Я Вам того не прощу. Я до самої Вашої смерті,
до останньої Вашої хвилини проклинатиму Вас. Бо краще вже було мене повісити чи
вбити.
Чомусь лише тепер задумався Гарасим: чи добре він вчинив.
– Ти ж знаєш, Текле, що це біда мене заставила неволити тебе.
– Ніяка біда, тату, не може заставити віддати свою дитину на вічні муки. То гріх, тату. І
нехай Вам Бог його ніколи не простить.
– Схаменися, навіжена.
– Ні, не схаменуся, а все життя я буду плакати, і кожна моя сльоза впаде на Вас, тату.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

nineteen + 5 =