Шлях до покаяння

8.
треба і менше усамітнюватися – і все. Діти тебе не обсіли, так що …
– То може й зле, що не обсіли, Галю.
– Ну … може й зле. Однак розкисати не треба. Бо, коли людина, а особливо жінка,
розкисне, – то вже капут ! Ну, ходімо до роботи, доки наш Владик не повернувся.
І вони розійшлися, бо кожна мала свої справи, свої обов”язки, і їх було безліч, і всі
видавалися такими нудними і непотрібними.
– Мусимо, Лесю, – час від часу казала Галина, – за те нам гроші платять.
– Не такі вже й великі гроші, – скептично зауважувала Леся.
– Ну … які справи, такі й гроші, – сміялася Галина.
– А робота ! Хіба ж її мало ? А той холод ? А те, що я вже ні плечей, ні рук не чую ?
– За твої плечі і за твої руки ніхто тобі не заплатить, будь спокійна.
– А я спокійна. Просто часом мій спокій і терпець уриваються і тоді …
– Все це від того, що ти сама. От мала б когось – і світ не здавався б таким похмурим.
Я тобі правду кажу. От спробуй.
– І пробувати не хочу. І не хочу, і не вмію, і ні з ким. Та й бажання такого нема. Ще
коли молодша була … А тепер …

І вже мало хто знав, а може й ніхто не знав, бо Леся нікому про те не говорила,
що була в неї давня голуба мрія. Вона мріяла про маленьку кицю, про справжнє маленьке
кошенятко, яке б чекало її, раділо б, коли вона поверталася з тієї осоружної роботи, яке
б вона гладила, а воно б муркотіло. Кому про таке розкажеш ? Засміють. А може дехто
скаже:
– То й заведи собі кошеня. В чому проблема ? Хіба кошенят бракує ? Хочеш – звичайне,
а хочеш – породисте.
І нікому того не могла вона пояснити, що і це для неї проблема.
Кошеня. Це була її давня мрія, напівдитяча, смішна. Вона не могла спокійно
пройти повз гарненьке кошенятко, щоб не попестити його. Ось і цього разу …
Леся йшла від своїх знайомих. Назустріч їй по сходах піднімалися три дівчинки
і несли маленьке котятко. Повз нього і справді не можна було пройти байдуже. Попелясте,
в білих панчішках, з біленькою краваткою, воно дивилося на світ здивованими
довірливими оченятами, і вся його маленька істота ніби казала:
– Ось я, таке маленьке і довірливе, погладьте мене ! Я не дряпаюся.
Леся і справді не втрималася і, спитавши дозволу, легенько погладила його, а потім
взяла на руки. Кошеня заплющило очі і тихенько муркотіло. Таке розчулить кого хочеш.
– Ой, яке гарнюнє, – сказала Леся. Дівчатка посміхалися. Їм було приємно, що, окрім них,
ще хтось любить їхнє кошенятко. Вони навіть стали умовляти Лесю, аби вона взяла його
собі.
– Іра, а хіба тобі мама дозволить віддати кошенятко ? – спитала одна дівчинка в другої.
– Дозволить. У нас є ще троє. Наша Зірка четверо народила.
– Але ж це хотіла забрати тьотя Оля.
– Нічого. Вона візьме інше. Вони в нас всі гарненькі.
І вже до Лесі:
– То ви візьмете його ?
Леся завагалася. А може й справді взяти та й принести додому ? Чому вона не може собі
дозволити навіть такої маленької розкоші ?
Одна з дівчаток, що була, очевидно, найрозважливіша, спитала:
– Скажіть … а у вас вдома хто-небудь живе ? Ну … песик, котик чи хоча б хом”ячок ?
– Ні, – сумно відповіла Леся, – у мене ніхто такий не живе.
– А може у вас є папужка ?
– Ні, і папужки у мене нема, – зізналася Леся і їй стало якось ніяково перед тими
маленькими дівчатками, що у неї нікого нема. Є тільки її дорослі проблеми. Аж жаром

9.
пойнялося Лесине лице.
– То, мабуть, у вас є дитинка ? – невгамовувалася дівчинка. І тут Леся не витримала.
Вона не могла зізнатися, що і дитинки у неї нема. Їй чомусь раптом стало соромно
перед тими дівчатками, що живе вона, як той пустоцвіт, не віддаючи нікому своєї
ласки і тепла. І вона кивнула головою: мовляв, так, є дитинка. Ця маленька неправда
ніби реабілітувала її перед тими дітьми, але й викликала якусь засторогу. Найрозважли-
віша дівчинка сказала:
– Тоді вам не можна давати котятко.
– Чому ? – здивувалася Леся.
– Бо ваша дитинка буде тягати його за хвіст.
Леся посміхнулася. Сумно посміхнулася. Дівчатка понесли наверх своє котятко – Лесину
голубу мрію, а вона ще кілька днів ходила вражена, заскочена тією дитячою
безпосередністю і своєю безпорадністю, розгубленістю перед тими маленькими розум-
ними чиїмись доньками.
– Хочу кицю, – тихо, майже подумки сказала Леся. – Хочу маленьку кицю.
І думка вдарила, як вколола:
– А куди я її візьму ? Хто за нею дивитиметься, коли я цілими днями пропадаю на роботі ?
Не на одній, то на другій … щоб хоч щось підробити. Бо тих проклятих грошей чомусь
завжди так шалено бракує. Хочу кицю. І чому я не маю права навіть на таке маленьке
котятко ? Чому ? Бо я сама собі не належу. А кому ж я належу ? Чоловіка в мене нема,
дітей також. І навіть маленького хом”ячка. Бр ! А я його й не хочу. Я хочу тільки кицю …
То кому я все-таки належу, якщо не сама собі ? Своїм батькам. Так, я їм належу повністю,
беззаперечно. І більше нікому. Хіба ще своїй роботі. То хіба ж це правильно ? Хіба ж
справедливо ? Батьки привели мене у цей світ, аби я доглядала їх в старості. Але ж це
правильно, бо так і має бути. А що ж тоді не так ? Все не так. Я завжди належала своїм
батькам. Вся моя воля корилася їхній волі. Вся моя молодість належала їм. Я не мала
права на власне життя, на розвагу, на любов, на заміжжя, на свою дитину, бо моя мама
сказала „ні”, а я була надто слухняною донькою. Все, що говорили батьки, було
правильно, а все, що думала я, – ні.
Леся йшла собі, не дуже й зважаючи, куди вона йде. Сьогодні вона йшла додому
пішки. Колись Леся часто це робила, а тепер відмовилася від таких мандрівок, а потім
якось розхотілося долати пішки такі далекі відстані. А сьогодні раптом захотілося прой-
тися по осінньому місту. Хоча осені Леся не любила. Восени загострювалися всі її
хвороби, яких з роками назбирувалося все більше та й більше: то там заболить, то тут
заниє, то серце …
– А Галина каже – зачіску … Смішна.
День видався гарний, теплий. Можна було б подумати, що це літо, якби не
шурхотіло під ногами пожовкле опале листя.
– Жаль того листя, – тихенько сказала Леся. – Воно чимось схоже на людську долю.
Опало – і вже його нема …
Але ще багато листя було на деревах. Воно прибрало всяких кольорів. Так його осінь
розфарбувала. Он горить клен, он журиться верба … Листя святкує свято осені, не
підозрюючи, що це його кінець. Підхопить вітер – і …
– Безжальна осінь, губить таку красу. Але так має бути. Такий закон життя. Чи природи ?
А, однаково …
З Лесею порівнявся якийсь солідний пан. Пішов з нею поруч, придивляючись до
неї, а вже потім заговорив:
– Бачу, пані не поспішає. Не сідає в маршрутки. Он скільки їх вже пройшло. Пані любить
ходити пішки ?
– Так, люблю, – кинула знехотя і тут-таки себе висварила. Навіщо ті дурні балачки ?
А все ж скоса кинула погляд на того пана. Елегантний, не схожий на пияка, але старий.
– Чи не чекає на пані вдома любий чоловік ? А пані так до нього не квапиться.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

three × 3 =