Шлях до покаяння

Новий навчальний рік Михайлик зустрічав вже в інтернаті в селі поблизу Тернополя.
Родиною вирішили, що так буде краще, і переконали в тому Михайлика. А може й не
зовсім переконали. Тільки тепер хлопчик зрозумів, що він зовсім самотній. Ну звичайно,
Сергій і тьотя Ліда … Вони люблять його. Люблять, але у них є свої клопоти. Сергій,
певно, незабаром жениться. У нього будуть свої діти. А він, Михайло, що ? .. Довкола все
було чуже: обстановка, вихователі, діти, галасливі, непосидючі. І нема тут у Михайлика
власного куточка, де б він міг відпочити від того суцільного галасу і біготні.
Інтернат мав свою школу і два спальних корпуси: один для молодших школярів,
включаючи шості класи, а другий для старших.
Михайло спокійно сидів собі і гортав привезену з собою книжку. До нього
підійшов рослий, міцний хлопець, очевидно, шестикласник.
Сумніву не було, це був лідер: самовпевнений, владний. Таке ще мале, а вже хтось його
запевнив, що йому можна все. Михайлик ще не знав усіх тих нюансів дідівщини, що
водилася по наших інтернатах та й, чого гріха таїти, в армії. Михайло спокійно сидів і
гортав книжку. Борис зупинився навпроти і зміряв Михайлика грізним поглядом.
Довкола почали збиратися цікаві спостерігачі: зараз, мовляв, Борко буде нового вихову-
вати.
– Малий, ти чуєш ?
Михайлик підняв голову.
– Це я до тебе, до тебе. Встань, коли з тобою старший розмовляє.
Михайлик, продовжуючи сидіти, спокійно сказав:
– А ти що, вихователь ?
– От я зараз тебе виховаю, – грізно насувався Борко. – От біжи зараз же і почисть мої
шкари.
– Ше чого ! А ти сам що, безрукий ?
Борко вхопив Михайлика за сорочку, аж та затріщала, і поставив його на ноги. Михайлик
не втратив спокою, тільки очі в нього потемніли.
– Слухай, не лізь, – тихо сказав Михайлик. Сергій вчив його першим бійку не починати.
– Що ? – заревів Борко і кинувся на Михайла з кулаками. Удар прийшовся понад брів”ю.
Але тут-таки від майже непомітного помаху Михайлової руки Борко охнув, матюкнувся
і скрутився. Хтось з глядачів крикнув:
– Ого ! Новий дає !
Борко, оскаженілий від того крику, кинувся на Михайла. І знову один невловимий рух –
і Борко вже лежав на підлозі.
– Полеж, відпочинь, – сказав спокійно Михайло і, взявши свою книжку, спокійно відійшов
геть. Як же він був вдячний Сергію, що той трохи-таки чомусь його навчив.
Борисів престиж лідера був підірваний. І подумати тільки, хто зважився ! Якийсь
новенький ! Недоросток ! Борис затаїв на Михайла злість.
– Ну, почекай, жабеня. Ти ще не знаєш Борка. Це тобі так не минеться.
В класі вчителька спитала:
– Михайле, чому у тебе гуля ?
– Вдарився, – сказав Михайло. Він знав, що між хлопцями не годиться скаржитися
на когось.
– Ти що, забіяка ? – спитала вчителька.
– Ні, я перший не лізу, але здачу дати можу.
– Це його Борко, – сказав котрийсь з хлоп”ят.
– А-а, Борко, – байдуже сказала вчителька, наче так і мало бути, і продовжила заняття.
В тому було щось образливе, наче і вчителька також визнавала невиправдане „лідерство”
Борка.

Цієї ночі, коли всі поснули, Михайлик плакав. Він плакав гірко і невтішно і думав про

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

nineteen + one =