Шлях до покаяння

15.
Увійшов дядько Семен.
– – Добрий вечір, – привітався. – А ти, Василю, що тут забув ? Чи тебе хтось кликав ?
– А що ? Я не маю права ? Тут моя дочка. І моя жінка. Хто мені …
– Ану-но … гибай звідси. Он бачиш того костура ? То зараз на тобі й поломлю. Жених.
– Та я що ? Я по-доброму хотів.
Василь ледве встав. Дядько Семен виштовхав його за двері.
– І щоб сюди – ні ногою ! Чув ? Дорогу забудь !
– Всі проти мене, – бурмотів Василь, докидаючи кілька матюків.
Дядько Семен зачинив двері і повернувся до хати.
– Ото бачиш, Дарино, яке лихо тебе обминуло. То й жалкувати нема за чим.
– А я й не жалкую.
– А з Миколи пляшка – так йому й скажи. А де він ?
– Та в район поїхав. Щось там ще треба купити. Але й добре, що його не було. Тут би
без бійки не обійшлося. Я дякую Вам, дядьку Семене. І вже вибачайте.
– Та чого вже там. Пляшка з Миколи – і квит. А на весілля, якщо не покличете, сам
прийду. Так і знайте.
– Та ж як би ми Вас та не покликали ?
– Дивіться мені. Бо я й сам прийду. І неодмінно нап”юся. Як оцей.
І дядько Семен, п”яно похитуючись, заходив по хаті – аж Надійка засміялася.
Пішов дядько Семен, подарувавши на останок свою добру усмішку.
Гірко мені було після тих Василевих відвідин, але я собі думала:
„То добре, що він прийшов, що я побачила його таким. Він зруйнував спогад. Бо, чого
гріха таїти, через всю гіркоту вихоплювався часом щемливий трепет і верби, і місяць, і
річка … Тепер не буде. Не буде тих коротких спогадів. І водночас було трохи сумно,
було жаль за тими щемкими спогадами, за тими вербами, за річкою … Та в моєму
житті все так …”
Та на мене чекало ще одне випробування: треба було, і конче треба було, йти до
матері. Я і так десь в глибині відчувала провину, що досі не пішла до неї. Вона ж таки
мати. Щось там сказала кривдне. То й що, що сказала ? Може й мала на те право. А як
і не мала … Я картала себе подумки: таки треба було піти, а я й досі не пішла.
Тепер мусила. Перед весіллям … Микола хотів іти зі мною.
– Давай разом і підемо: нехай поблагословить. Вона ж таки мати.
Що було колись … Подумай тільки: як це було давно … Вже й твоя Надійка он яка
виросла.
– Стривай, Миколо. Спершу піду я сама, а вже потім …
Чуло моє серце, що того «потім» не буде. А хотілося вірити.
Пішла. Серце калатало, що, здавалося, чутно було на всенький куток. Загавкав
собака: значить, нового мати завела. Бурко не загавкав би. Та вже ж роки … Нема вже,
мабуть, Бурка. Господи, і про що я тільки думаю ! До чого тут Бурко ? ..
Двері відчинені – значить, мати в хаті. Заходжу. Боже мій, зараз впаду. Стала на
порозі. Очі забігали по хаті. Тут зовсім нічого не змінилося. Хіба що хата без мене
стала менш чепурною. Вишивані рушники час бив же попрати … Знову я думаю казна-
що. Але це була тільки мить. Мати саме застеляла постіль, бо то було ще зарання.
Розпрямилася, худа і рівна, як свічка.
– Добридень, мамо ! – я з порога. І вже увійшла до хати, і вже хотіла кинутися, щоб
обняти її …
– Чого прийшла ?
– Я, мамо, заміж іду. Хотіла, щоб благословили.
– Чула, чула. Нового хабаля знайшла. Ганьба на все село.
– Яка ганьба, мамо ? Ми до шлюбу збираємося.
– Ще й може, вельон одягнеш, перелюбнице ? То так і знай: я власноруч під церквою
з тебе його зірву і ганчіркою тебе накрию. Так і знай. Колись ще й стригли таких, щоб
не світила косою.

Я так і впала перед матір”ю навколішки і залилася сльозами.
– Простіть мене, мамо ! Простіть і благословіть. Я ж таки Ваша дочка.
– Нема в тебе матері. Твоя мати отам, у відьомському кодлі. Іди собі. Набралася
відьомського духу та й прийшла у мою чисту хату. Іди геть !
– Мамо, не треба так. У мене в хаті образи висять.
– Гляньте ви на неї ! Чи ви чули ? У неї в хаті ! А пес хату мав ? Твоя хата он там, в
лозах. Крім байстрюка, у тебе нема нічого.
Я встала, обтрясла спідницю, ще раз глянула на матір і вийшла. Мої очі були вже сухі,
але на душі було так, наче я щойно поховала близьку мені людину. Назустріч мені яснів
усмішкою Микола, але побачив мене і заховав свою

усмішку. Добре, що йому нічого не треба було казати: він і так все зрозумів. Нехай потім,
колись …

Побралися ми з Миколою перед Михайлом. Просила його, щоб без весілля.
Візьмемо тихенько шлюб – та й усе. Не захотів.
– Чому і кого ми маємо боятися чи соромитися ? Ми з тобою, Даринко, нічого не
вкрали. Весілля – раз на віку. Хіба можна його не відсвяткувати ? Все село і так знає
про нас з тобою. То нехай вороги позаздрять, а друзі порадіють.
Коли стояла в церкві, дивилася пильно, чи не побачу своєї матері. Не побачила,
бо її не було. Сльози затремтіли у мене на віях. Микола глянув непорозуміло.
– Матері нема, – шепнула йому. Знизав плечима: що, мовляв, поробиш ?..
А весілля співало, крутилося, їло, пило, танцювало. Я почувалася щасливою.
Одне тільки смутило: мати сидить десь у хаті сама. А може й плаче. Ні, певно, не
плаче. Камінне серце має моя мати. Господи, наверни до мене її любов, бо мені так
її бракує. Кажуть, що Бог милосердний, він прощає нам наші гріхи. Чому ж і досі не
простила мій гріх моя мама ?

… І прости нам провини наші,
як і ми їх прощаємо
винуватцям нашим …

Хотілося розказати ще про одну жіночу долю. Без політичних амбіцій, аж наче
поза часом відбуваються події. Це зовсім не тому, що я така аполітична і що мене
нічого не хвилює. Мені просто хотілося сказати, що жіноча доля не завжди залежить
від суспільного устрою, від політичних баталій. Від того може лише залежати стано-
вище жінки, її матеріальний стан. А жіноча доля від Шевченкової Катерини і до
наших днів, здається, не дуже й змінилася. Звичайно, розкованість сучасної жінки, її
обізнаність, зрештою, дозвіл на аборти справу дещо змінили, але емоційний бік,
стосунки з хлопцем, з чоловіком, з матір”ю, з оточуючим світом, – все це не залежить
ні від часу, ні від суспільного устрою. Все це залежить лише від людської доброти.
Правічна жіноча сльоза … Осушімо її.

СПАДОК

Лежу на канапі. У мене нічого не болить. Просто байдужа якась і спустошена.
У мозку тільки горобина пісня. І хто сказав, що горобці – не співаки і що у них нема своєї
пісні. Є! Ще й не одна ! Ось прислухайтесь. Чуєте ?.. Серед них є й справжні солісти. Це
мене на якийсь час відволікло … А втім … Про це не можна не думати. Я щойно після
суду. Ми з Миколою щойно розлучилися.
Розлучення … Це так просто, коли кажуть:
– Вони розлучилися, розвелися, розійшлися …
Ой, ні, це не так просто. Особливо, коли є діти. Про власне серце я вже мовчу. Що воно ?
Згусток запеченої крові … Кинь собакам – і ті не їстимуть …
Хоч би ніхто не надійшов. Я нікого зараз не хочу бачити. Не хочу, щоб мені
співчували. Діти десь бавляться. І добре. Хочу бути одна.

Побралися ми з Миколою, коли цвіли сади і весна буяла у всій своїй пишноті.
Щасливі були, як у раю. Хоч який там рай, коли жити ніде ? Миколина мати не хотіла
нашого шлюбу. Вона не хотіла мене за невістку. Сватала йому іншу: з вищою освітою та
багатими батьками. Звали її Марина. Хоча … Яка там Марина ? Марія, Маруся. Але це
було надто по-сільському. Марина працювала в конторі, була гарна і видна. Хоча про неї
всяке люди говорили. Та що там ? Нехай собі говорять. Миколина мати на те не зважала.
Вона хотіла бачити Марину за невістку. А Микола вперся: ні та й ні. Бо він любив мене.
А в мене що ? Ні освіти (де вже там мені), ні багатства. Сама тільки мати, що ледве
зводить кінці з кінцями, та хата стара, щоправда покрита бляхою. От і всі мої маєтки.
Та й то … Моя мати сказала, що не хоче Миколу за зятя.
– Такий зять не для моєї хати.
– Мамо, але ж я Миколу вибирала не для Вас і не для нашої хати. Я його вибрала собі за
чоловіка !
– То, про мене, йди собі з ним, куди хочеш. Хоч у циганське шатро.
– Мамо, я ж у Вас одна. Хто ж Вашу старість догляне ?
– Овва ! Піду в будинок для престарілих. Добре, що тепер є.
– Мамо, що Ви таке кажете ! Хіба ж була я Вам поганою дочкою ?
– Ні, я такого не кажу, гріх би мала таке казати. Ти у мене дитина добра, і пошанівок до
матері знаєш. Але скажи, навіщо ти зв”язалася з отим паливодою ? Одно те, що він з бага-
чів. Не хочу, аби мені дорікали, що я їхні статки посіла.
– Мамо, та який Микола багач ! Та його мати нічого йому не дає. Вона, як і Ви, не хоче
нашого шлюбу. Вона не хоче такої невістки.
– І добре робить, що не хоче. Нащо їй така голодранка ? Гроші люблять гроші. Не дарма в
народі кажуть: знайся кінь з конем, а віл з волом.
І що ти їй скажеш ! Я плакала, та матері було байдуже до моїх сліз. Як скаменіла !
– Ти знаєш, що його батько був злодій ? У тюрмі навіть сидів. На тому й розбагатіли. На
людських сльозах та прокльонах. Не хочу. І не кажи мені за нього.
– Мамо, та ж Микола не злодій. І не пияк. Ніхто про нього і слова поганого не скаже.
– Не скаже. І я не скажу. Але не хочу я зятя з того злодійського кубла. Ти знаєш, як колись
було ? Не завжди на багатство дивилися, а найперше питали, якого роду. Чесний рід,
дочко, це було навіть вище за багатство. І не говори мені більше за нього. Не хочу й чути.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

two + 10 =