Шлях до покаяння

29.
Ганна засміялася.
– Добридень, діду, – разом. І малий щось там лепече. Мерехта очі витер – чи то від сонця
засльозилися, чи так від чого.
– Доброго здоров”я, – відповів дітям. – А звідки ви знаєте, що я – ваш дід ?
– А нам мама сказала.
– А ти чий такий ? – поклав руку на голівку Василькові.
– Петлів, – відповів хлопчик.
– Ах, ти ж, розумнику, – похвалив старий.
– Це наш, – пояснив Богданко. – Ви його ще не бачили, бо він у Львові народився.
– Та я всіх вас бачив тільки здалеку, – сумно сказав Мерехта і знову витер очі.
Аж тут підійшли Ганна з Петром.
– Слава Ісусу Христу, – привіталися.
– Слава навіки, – відповів. І в його очах вже не було колишньої злості.
– Приїхали ? То добре, що приїхали. А от сини мої не їдуть. Там десь до чужих земель
поприростали. І до села їм байдуже, і до батька. Заходьте, відпочиньте з дороги у
холодочку. Обідом нагодую, молоком напою. У мене в хаті ще, дякувати Богу, не пусто.
Не змовляючись, всі завернули у двір. Загавкали собаки. Василько злякався та й заплакав.
Петро взяв його на руки.
– Не бійся, малий, – сказав Мерехта. – Собаки прив”язані.
Насварився на собак, а старшим дітям сказав:
– Але підходити до них не треба – можуть вжерти. Звірі, а не собаки. Так і має бути.
Собака – не кіт, щоб його гладити. Ну, розказуйте, як ви там живете у городі.
– Та живемо, як усі.
– Що ж у вас там ? Нічого не росте – ні яблучка, ні вишеньки ?
– На базарі, тату, все росте, аби гроші, – це вже Петро обізвався. Вперше за довгі роки
подружнього життя з Ганною, ще й татом назвав. Ганна пильно дивилася на батька.
Чекала вибуху гніву. Але Мерехта був вже не той, що колись. Він дивився спокійно на
дітей та внуків зволоженими очима.
„Невже старість та самотність так змінили батька ?” – думала Ганна і подумки дякувала
Богу за таку його милість.
За обідом випили по чарці, по другій і по третій. За третьою чаркою Мерехта
сказав до Петра:
– Ти, зятю, на мене зла не тримай. Сам тепер маєш дочку. Виросте – тоді зрозумієш, як
хочеться їй добру пару знайти. Біда тільки в тому, що те розуміння у нас, у батьків,
не таке, як у дітей. Ну, вип”ємо, щоб наші баби там у гробі звеселилися – твоя мати і
моя стара. Вже й мені скоро до них.
– Що ви, тату, таке кажете !
– А що, дочко ? Мої річники вже майже всі там.
– Ну, тату, ви, Богу дякувати, ще при силі та при здоров”ї, – сказав Петро. – Таким і до
ста не гріх.
– Ну, дай Боже !
По обіді Мерехта сказав:
– А тепер, дочко, йди та перебери все те манаття – і своє, і материне – може, щось і тепер
тобі згодиться. То забирай. Нащо воно мені ? А все це надбавалося роками. Ніхто й фанти-
ни дурно не дав. Заробляв, гарував, а виходить, що даремно. Все це нікому не потрібне.
– Чому, тату, не потрібне ? – сказала Ганна, аби щось сказати. Жаль їй було батька.
Постарів дуже.
Ганна увійшла у свою кімнатчину – і аж серце їй зайшлося: все тут було, як і
раніше: нічого не змінилося. Прибрано, чисто, речі стоять на своїх місцях, навіть вазонки
так само стояли по вікнах. Здавалося, що тільки вчора Ганна вийшла крадькома з тієї
кімнати. Навіть невловимий запах сухих волошок і чорнобривців, здається, стояв ще той,
тодійшній, що був за її дівування. Стояла тепер серед тих речей, овіяна спогадами, а за її
плечима стояв старий батько.
– Що, дочко ? Згадуєш ? Погане не треба згадувати. Хай йому біс ! Тільки на межі життя
і смерті починаєш розуміти, що все на світі – тлін. Сама знаєш, як я колись горів у роботі,
не з”їв і не спив, днював і ночував в полі і вас змалечку до роботи заставляв. А нащо ?
Що з того ?
– Не кажіть так, тату. Якби не так, то може повиростали б ми лежнями та транжирами.
– Добре, дочко, що хоч ти це розумієш. Я вже старий і дивлюся на життя з-за обрію.
Сиджу тепер серед того всього, надбаного тяжкою працею, – і мало втіхи. Сиджу, як
той відлюдник: до мене ніхто і я ні до кого. Господар ! А чому, дочко ? Не знаєш ? А я
знаю. Бо дивився все життя на людей спогорда. Багатством своїм пишався. От Бог і
покарав мене. А люди й одвернулися. Бо добра я нікому не зробив ні на пазюр. Чого
ти так на мене видивилася ? Не той батько став ? Так, не той. А змінився я, від коли
померла стара, мати твоя. Відійшла якось тихо, непомітно, як і жила. І не повіриш.
Отут я заплакав. Я, Мерехта, заплакав. Коли коней забирали, не плакав, поле забирали –
не плакав, а тут заплакав. Бо зрозумів суєтність того світу, бо зрозумів, що мати твоя
була єдина, котрій я ще був потрібний. Хоча, якщо по совісті, то від мене вона добра
не зазнала. От і виходить, що кругом я завинив. Ти з хати втекла, у чім була, як дідорванка
якась, а твій посаг лежить у шафі та скрині. Для кого лежить ? Для мене ? А мені нащо ?
Доки жила стара, просушувала все, назад складала і плакала. Ох, як плакала. І сварив я її,
і соромив. Та де там !
Ганна також плакала. І не втирала вже тих своїх сліз, і котилися вони та й котилися,
ніби там десь у її душі било якесь джерело, а з нього витікали сльози.
– Не плач, дочко. І прости мені, якщо зможеш. А зараз берися до роботи, бо нерано
вже. Складай все, що бачиш.
– Куди ж я, тату ? Як я заберу ?
– Не гризися. Візьму з колгоспу машину – голова мені дасть. Я ще трохи сторожую на
колгоспному городі. Завеземо на станцію та й здамо в багаж. А там вже ти собі
помаленьку доставиш.
Ганна найбільше боялася, щоб Петро не схарапудився і не зруйнував мир між батьком і
дочкою, що по стількох роках нарешті встановився. Петро з дітьми ходив по садку, і
було чути, як вони там галасали.
– Ви б, тату, виглянули, що вони там роблять. Аби чого не коїли. Богданко вже великий,
але й у нього розум ще не виріс.
– Та нехай там собі. Що вони там накоїти можуть ? Яку грушку зірвуть чи яблуко. Нехай
і в мене дитячі голоси пощебечуть, а то, ніби я й не жив на світі. А ти складай, складай.
У скриню складай. Я ще зараз з гори валізу принесу. А решту – в клунки, в клунки.
Слухай, а може б ти і шафу забрала ? Шафа добра, стародавня, дубова, з різьбленням.
Знаний майстер робив. Вже скільки років, а стоїть, як нова. І ще сто літ простоїть. Не
те, що тепер роблять: добре пальцем штурхни – і проткнеш наскрізь. Ну, та то я вже
сам покерую. Ти головне – складай.
„Аби тільки Петро нічого не казав” – думала Ганна і ледве що не молилася. Вона не була
жадна до багатства. Вона не хотіла засмутити свого батька, що ходив щасливий, жвавий,
наче до нього знову повернулася його молодість. А Ганна складала. Деякі речі вона зовсім
забула і аж не вірила, що вони колись були її. А деякі добре пам”ятала: як вони
купувалися і як вона їх любила. Дещо мама, видно, вже потім доклала. Купила, певно,
що й батько не знав, та й поклала у її скриню, все ще сподіваючись, що та скриня колись-
таки потрапить до неї. Все пахло маминими руками, маминою турботою. Килими і
килимки, ліжники, розкішні капи, простирадла, вовняні рядна, були й прості – на
щодень, – все, що могла собі дозволити господарська дочка.
– І подушки, і перини, – ходив слідом за нею батько. – Все нове. Ніхто до нього й не
доторкався. Хіба мати – на сонце виносила.
Ганна хотіла сказати:
– Нащо мені все це ?
І не могла. Не могла того сказати своєму старому батькові.
По тому, як все вже було поскладане, Мерехта виніс невеличку лаковану скриньку
і ключик до неї.
– Отут, дочко …
І відімкнув. Ганна аж рота відкрила від подиву. Там лежали і виблискували золоті
перстені, ланцюжки, кульчики і браслети. Все це було витонченої роботи, вочевидь,
дороге. Тут лежали і її коралі, котрі вона одягнула раз чи два. Мерехта замкнув скриньку
і протягнув Ганні.
– Тату, не треба. Все це вам ще згодиться.
– Мені ? А для чого ? На порошок і на мило я ще зароблю. А у тебе он діти ростуть. Ти
не сумнівайся. Все це нажито чесно. Все це я власноруч купував. Не для того, щоб
хизуватися, а тому, що довіри до грошей не мав. Скільки раз нас вже дурили з тими
грішми. От я і … на, сховай у свою торбинку. Увійде ? О, бачиш, якраз стане. Згадаєш
колись свого лихого батька, що хотів втопити твою бідну голову, віддавши тебе за
Гайдукового сина. Он спився вже дорешти, по під чужими плотами валяється.
До хати вбіг Богданко.
– Мамо, казали тато, щоб ви вже йшли.
– Скажи, що я зараз вже йду.
– А може б ви тут зосталися ? Місця досить.
– Ні, тату. Треба ще там глянути. Ми ще зайдемо. Будемо ще тут трохи, то ще й вам
набриднемо. Щоб на курорт їхати, грошей бракує, то ми вирішили тут собі курорт
влаштувати.
– Добре вирішили. Бо що там на тому курорті ? Розпуста одна та грошам горе.
Сідало сонце. Треба було вже йти. Ганні жаль було батька, що зоставався,
сивий, самотній. Та Мерехта дивився весело на онуків, особливо на малого Василька.
– Ото козарлюга росте, – сказав гордо. – Що, Васильку, будеш козаком ?
– Буду, буду, – лепетав хлопчик, – а дорослі посміхалися. І любо було, і тихо на серці,
наче на землі не було ніяких лихоліть, що пережили всі вони.
– Ми завтра зайдемо, – сказала Ганна і вийшла з Петром на дорогу. А попереду бігли
їхні діти, а Василько їхав на коні з прутика. Сідало сонце і золотило вершечки дерев.
Ганна оглянулася. Її батько стояв, спершись на ворота і дивився їм услід. Сумними
вікнами дивилася батьківська хата. І в ту хвилину сонце вдарило у шибку – і хата
раптом повеселіла, засміялася. Це означало, що все у них буде гаразд. Надходив вечір.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

12 + sixteen =