Шлях до покаяння

– Нічого не малий. Правда, Михайле, ти не малий ?
– Ні, мамо, я не малий. Сергію, а коли ти мене на рибу візьмеш ?
– А ти риби не злякаєшся ?
Михайлик сміється.
– Та ні, не злякаюся.
– А якщо вона буде отакенна ?
І Сергій показав, яка величезна рибина може їм трапитися.
– Такої риби не буває, – засміявся хлопчик.
– Чому не буває ? Ще й не така буває.
І почалися напівказкові розповіді з рибальського життя. Настя слухала, слухала їхні роз-
мови та й думала:
„Хлопцеві батько потрібний, а його нема. Добре, що Сергій з ним отак …”
– Михайлику, а ти знаєш, що Сергій твій дядько ?
– Сергій ? Дядько ? – здивувався хлопчик. Настя хотіла малому пояснити, чому так, але
затнулася на півслові, бо треба було казати про маму, а вона того не хотіла. Ні, про маму
хлопчик знав. Знав, що вона десь є, але йому ніяк не могли пояснити, чому вона з ними не
живе і чому ніколи не бере Михайлика до себе. Михайликові казали, що його мама багато
працює і їй ніколи. Але Михайлик знав, що й у других дітей мами багато працюють, але
живуть зі своїми дітьми. Та зараз хлопчика зацікавило нове відкриття, що Сергій – його
дядько.
– Дядьку Сергію, – сміявся малий, – а що, ти і справді дядько ?
– Мамо, ну для чого Ви ? – дорікнув Сергій матері. – Ще мені тільки того бракувало !
– Нехай привчається, – казала Настя.
– З мене ж сміятися будуть !
– Так що, Сергію, – не вгамовувався Михайлик, – я і справді маю тебе так називати ? Дядь-
ко Сергій ! – і хлопчик зайшовся голосним сміхом.
– Розумієш, Михайле … якщо чесно, то так воно і є. Але, сам бачиш, я ще зовсім молодий.
Я ще не маю жінки, і вуса в мене ще не виросли. Давай так: як тільки у мене виростуть
вуса, так відразу ти мене і кликатимеш дядьком. Добре ?
– Добре.
Михайлик задумався, а потім спитав:
– А чому у дядька Івана вусів нема, а його дядьком кличуть ?
Настя і Сергій засміялися.
– Ага ! Попався ! – сказала Настя і тут-таки поспішила на виручку сину.
– У дядька Івана вусів нема. То правда. Зате у нього є жінка і троє дітей.
– І лисина он яка, – докинув Сергій.
– А у тебе, Сергію, буде багато дітей ? – з усією серйозністю спитав Михайлик.
– Не знаю, – почервонів Сергій. – А ти ж як хочеш ?
– Я хочу, щоб багато. Я буду з ними бавитися.
– Е, хлопче, до того часу ти вже виростеш і не захочеш бавитися з моїми дітьми.
– Чому не захочу ? А от ти вже який виріс, але бавишся зі мною.
– Та хіба ж ми бавимося ? Ми, брат, з тобою займаємося серйозними справами. От на ри-
балку підемо. Це ж хіба гра ? Це серйозна справа. А зараз ти йди бавитися. А увечері, щоб
скоренько ліг спати, бо я тебе вранці о шостій розбуджу, будемо бігати.
– Ще що видумай ! – обурилася Настя. – І чого йому так рано вставати ? Ще навстається.
– Я ж сказав: ми з Михайлом бігати будемо, потім на велосипеді поїдемо до річки,
скупнемося, доки вода в річці ще чиста, – і все це до сніданку. А тоді вже снідати.
– І що ти, Сергію, вигадуєш ! Ніби він за цілий день ще не набігається !
– Е, мамо, це не той біг. Це біг спортивний. Правда, Михайле ?
Хлопчик кивнув.
– А що за видумки купатися вранці ? Там ще вода зовсім холодна. Ще простудиться
дитина.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

3 × three =