Шлях до покаяння

Не слухали ми з Миколою нікого: побралися та й були щасливі. Спершу заради
своєї веселої вдачі Микола взяв свого туристичного намета і поставив його в лісі на
галявині.
– А що, Оксано, створимо для себе рай у наметі ?
– Та …
Мені було трохи ніяково: село з нас сміятиметься. Але за Миколою я ладна була піти
хоч на край землі.
2.
– А чого село сміятиметься ? Нічого смішного. Ти почекай ще трішки – і тут у нас справж-
нє наметове містечко виросте. Чхав я на їхнє багатство. Так навіть цікавіше. Є в тому,
коли хочеш, якась романтика. Хіба ж ні ?
– Та … Може й так, але …
– Що ? Жалкуєш ? Я казав: подумай.
– Я подумала. І не жалкую я зовсім. Але ж так не може тривати завжди. Ще ж і зима прий-
де.
– Ет, зима ! Ще коли там вона прийде, та зима. А поки що – рай ! Курорт ! Та туристи за
таке гроші платять.
І Микола заспівав:

В степу під вербою,
аби, серце, із тобою.

– Чи так, Оксано ?
І поцілував мене.
Увечері ми розкладали ватру: і вона палала аж до зір. Іноді до нас приходили друзі.
Вони були в захопленні від нашої вигадки.
– Це не вигадка, – обурювався Микола. – Нам просто нема де жити. Он Оксана вже звикати
стала. Правда, Оксано ? На зиму в яку-небудь печеру переберемося і почнемо шити собі
одяг із звірячої шкіри. А що ? Незабаром це стане модним і дорогим.
– Не блазнюй, – зупинив Миколу його найближчий товариш ще з шкільних років Сергій.
– Краще давай думати, як тут можна зарадити.
– Я ж сказав …
– Ні, давай без печери.
– А чому ? Це дуже романтично. Жили ж люди колись.
Сергій починав сердитись.
– Ти хоча б переді мною не блазнював. Не дурень же ти. Прийде зима. Що тоді ?
– Я ж сказав: у печеру підемо.
– Слухай, Миколо, я тобі зараз вліплю. Їй-Богу ! А тоді вже піду геть. Назавжди. Отоді вже
блазнюватимеш, скільки влізе.
– Ну чого ти до мене причепився ? Думаєш, я по-людськи жити не хочу ?
– Тому й причепився. Не хочеш думати про себе, то подумай хоч про Оксану. А не хочеш
думати про Оксану, то подумай про майбутніх дітей.
І зміряв поглядом мій злегка розповнілий стан. А я аж спаленіла під тим поглядом, бо все
ще надіялася, що по мені не помітно.
– А що ? Можуть бути і діти ? Ти диви ! А я й не знав.
Микола продовжував клеїти дурня. Сергій плюнув спересердя і піднявся, щоб іти.
– Чекай, – зупинив його Микола. – Хіба ж ти мене не знаєш ? Чого ти ?
– Бо набридло. Я до нього серйозно, а він … Ти ж не хлопчик уже …
Микола зітхнув.
– Ну, давай серйозно. Що ти пропонуєш ?
– Я розмовляв з головою колгоспу і з головою сільради. Ти ж таки знаний механізатор,
тебе цінують. Та й Оксана не пасе задніх. Так-от … Домовився я, що ти можеш поки що
зайняти хату Куцого. Знаєш, що до Америки виїхав. Хата добра. Вимастити треба та трохи
підлогу підправити – та й можна якийсь час жити, доки свою хату не поставиш. Роботи,
звичайно, трохи є. Паркан треба буде підправити – зовсім впав. Хліб треба виліпити і ви-
мастити. Ви ж не збираєтеся жити, як ото городські живуть: ні корови, ні свині, тільки …
Микола зітхнув.
– А печери шкода. Оксана зовсім вже налаштувалася. Правда, Оксано ?

І закипіла робота. Зійшлися люди, допомагали, хто чим міг. Справжня толока.
Аж сльози на очі наверталися. Добрі у нас люди. Сергій був за прораба – це ми його так
3.
прозвали: бігав, метушився, щось там з колгоспу виписував. Хоча голова на молодят був
трохи сердитий.
– Казав їм: давайте зробимо безалкогольне комсомольське весілля. Вже домовся з
районною пресою, з обласним телебаченням, а вони – ні та й ні. „Не хочу, – казав Мико-
ла, – щоб мої гості горілку з-під стола пили”. І пішли до церкви щлюб брати. А якби мене
послухалися, що мали б ключі від квартири. Там у будинку, що збудували для сільської
інтелігенції, є ще кілька квартир. Так же ж не послухалися ! А тепер що ?
– Та треба допомогти, Михайле Михайловичу. Механізатор же який !
– Та розумію, що треба, але …

Через тиждень і новосілля справили. Хоча … Яке там новосілля ! Горе одне. Хата
все-таки чужа. Микола ходив та все наспівував:

Постав хату з лободи,
а в чужую не веди.
Чужа хата такая,
як свекруха лихая.

Помалу обживалися. Моя мати таки віддала мені мій посаг: перину, подушки,
скриню та ще багато всякого. Дала навіть дві курки на розплід.
– От шкода, що вона тобі ще козу не дала. Ото було б добре, – піджартовував наді мною
Микола. А потім таки заспівав:

Дала мені мати
козу з козенятком,
та щоби я не ходила
по селі з горнятком.
А я козу дою,
а вона ногою.
А її кулаком:
„Іди з чорту з молоком”.

– Перестань. Ти знаєш, що ми ніколи не тримали кіз.
Мені іноді сердили ті Миколині допети та приспівки. Але я на нього довго сердитися не
могла. А може й добре, що він отак. Гірше було б, якби журився. А ще, крий Боже, якби
пити став, як то іноді буває.
А на загал ми були молоді та веселі, любили одне одного, і нас важко було чимось
глибоко вразити. Працювали, поралися вдома, іноді йшли до клубу дивитися кіно. З кол-
госпу виписали порося. З часом думали розжитися і коровою, але найперше треба було
подбати про те, чим ту корову годувати взимку. Я іноді бігала до матері, але сама. Миколу
брати не ризикувала. Микола до своїх не ходив. Принципово. Я даремно його умовляла:
– Зайди все-таки до матері. Вона ж – мати.
– Не піду. Батьки самі проти мене стали. Ніби я не син їхній, а раб. А чому ? Я ж сам на
себе заробляю. Ніхто мене хлібом не годує. Ні мене, ні мою жінку. Чхав я на їхнє
багатство. Машину, звичайно, шкода. В неї і мої гроші вкладені. Колись батько казав:
„Женишся – машину тобі віддам. Буде тобі весільний подарунок”. Вона майже нова.
Скільки там батько на ній їздить ! Хіба що в гості чи в райцентр: дивіться, мовляв, і ми з
машиною.
Мені стало якось недобре.
– Ти шкодуєш ? – спитала з образою. – Знав же. Тебе попереджали.
– Та ні, не шкодую. Але знаю, що машину я собі ніколи не куплю. Хату поставимо, усього
надбаємо, а машину … Дорого. Ми за все життя стільки грошей не заробимо. Та ще в

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

eighteen − eleven =