Шлях до покаяння

Надходило Різдво. Всі чекали того свята, готувалися до нього. Люди кололи кабани,
вудили шинки та ковбаси, напікали, наварювали, що потім годі було все те поз”їдати.
Настя не вудила ні шинок, ні ковбас, але і в неї було не пісно. Кабанець був невеличкий,
та вистачить і для гостей, і для себе. Бо свята святами, а й про будень подбати треба. У неї
ж діти. Нехай і в будень мають борщ не пісний. Ковбаси та м”ясо, по-стародавньому, в
п”єцу попекла. Та всього іншого вдосталь наготувала. Вистачить.
На другий день свят до Настиної хати сходилися, з”їжджалися доньки з чоловіками,
дітьми та кошиками. Як годилося, діти приносили до матері вечерю. Олена з Ігорем приї-
хали на власному авто. Олена була така пишна та гонорова, що, здається, й не знала, де
мала сісти у материній хаті.
Христя, найстарша, приїхала саньми. Чоловік запріг пару коней, вимостив сані
соломою, застелив вовняним рядном, дав малечі два кожухи, щоб ноги поприкривали, та й
поїхали. Скільки там тої дороги ! Та й під самий поріг ! Веселі, розпашілі, позлазили з
саней – та й до хати:
– Христос родився !
– Славімо його !
Гамір, поцілунки, привітання. Діти вже й колядують бабі. Баба і плаче, і сміється разом
та коляду онукам роздає. Христя тут буває не часто. Хіба що отак на свята. У неї троє
дітей та ще й господарка чимала. Чоловік у Христі не красень, але міцний, окоренкуватий,
наче сокирою з дуба витесаний. Він впевнений в собі і в наступному дню для своїх дітей:
без хліба сидіти не будуть. Колгосп ? А що йому колгосп ? Він сам собі колгосп.
– Он у мене ціла бригада, – сміється, показуючи на своїх трьох ще малих дітей. – Як сядуть
до миски, то просити не треба. Тільки-но підкладай. А я що ? Та не дрімаю. Понабирав
городів у тих, хто сам не здужає їх обробити, та й робимо з Христею. Звісно, людей не
кривдимо: маємо ми – мають і вони. Треба наробитися – це діло таке. Тут вже нічого не
попишеш.
– Люди не нарікають ? – з тривогою запитала Настя.
– Де там ! Цього року ще просилися – відмовив: ради не дамо. Я людей не кривджу: і свого
чогось підкину, коли в них нема. Отак і живем.
– То ти справжній фермер, – зауважив Ігор.
– Та як не назви, аби жити легше було. Хоча легким моє життя не назвеш. Це тільки у
ледачих воно легке. А тут треба раненько вставати і пізно лягати.
– А що влада ? Нічого тобі не каже ?
– Та ми законів не порушуємо. А якщо хтось забагато каже, то, сам розумієш, що треба
роботи. Погладити злегенька.
Христя сиділа на ослоні, повмощувавши біля себе своїх дітей. Вона з них ока не
спускала, ніби на світі нічого не було цікавішого за них: тому носика витре, тому
сорочину обсмикне.
„Добра мати, – подумала Настя і посміхнулася. – Це їй від мене передалося”.
Десь з другої кімнати почувся плач Михайлика. Настя кинулася до нього.
– Твій ? – запитала Христя в Олени.
Та стенула плечима.
– Це мамин.
– Як це ?
– А я їй його подарувала.
Але тут баба Настя ввела за ручку Михайлика. Всі задивилися на те маленьке ангелятко.
– Ми вже самі йдемо, своїми ножками, – гордо похвалилася Настя. Але хлопчик, побачив-
ши стільки людей, раптом заплакав і протягнув рученята до Насті:
– Мама, – вимовив хлопчик. Запанувала тиша. Всім стало якось ніяково. Всі крадькома
поглядали на Олену. Та почервоніла і засовалася на стільці. Тут жінки кинулися до своїх
кошиків діставати для малого гостинці. Тут були і печені баранці, і машинки, і навіть
коник на коліщатках, котрий вмів іржати. До Михайлика підійшов Ігор, дав цукерки,
поклацав язиком та сів на своє місце. Тільки Олена незворушно сиділа на своєму стільці,

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

four × one =